Пленум Верховного Суду звернувся до Конституційного Суду України з поданням щодо конституційності окремих положень пенсійного законодавства, які порушують принцип юридичної визначеності.
Зокрема, 22.03.2024 на Пленумі Верховного Суду вирішено звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо конституційності ст. 114, абзаців 2 і 3 п. 2 розд. XV Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” (в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2148-VІІІ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій”).
Вказані положення передбачають поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для осіб, які працюють на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими та шкідливими і важкими умовами праці.
Відповідно до положення п. 2 розділу XV Закону № 1058-IV (в редакції до внесення змін Законом № 2148-VIII) у осіб, які належать до цих категорій працівників, виникли легітимні очікування щодо реалізації права виходу на пенсію, проте було змінено нормативне регулювання призначення пенсій цим особам.
Зміна умов призначення пільгових пенсій особам, які належать до певної категорії працівників – осіб, залучених до робіт зі шкідливими та важкими умовами праці, з урахуванням наявності відповідного стажу роботи, призвела до нормативного регулювання призначення пенсій, яке суттєво вплинуло на очікування цих осіб, погіршило їхнє юридичне становище щодо права на призначення пенсій, а саме – звузило це право.
Позиція Верховного Суду грунтувалась на рішенні КС від 23.01.2020 №1-р/2020а, яким визнано неконституційними окремі положень розділу I п. 2 розділу III “Прикінцеві положення” Закону України ” Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03. 2015 року №213-VIII”, які передбачали поетапне підвищення пенсійного віку для окремих категорій осіб.
Розглядаючи дану справу Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абз. 6 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб’єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави у сферу його прав.
Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування).
Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.
Ґрунтуючись на рішенні КС від 23.01.2020 №1-р/2020а, Пленум ВС висловив позицію у поданні до Конституційного Суду України, що вказані норми закону №1058-IV (в редакції закону №2148-VIII) суперечать ч.1 ст.8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складником якого є юридична визначеність.