При виникненні спору між позичальником та банком (іншою кредитною установою) про стягнення заборгованості за кредитним договором, одним із головних доказів наявності останньої є правильний (з підтверджуючими документами) розрахунок боргу.
Із судової практики можливо споглядати на те, до яких тільки «хитрощів» не вдаються кредитори з метою штучного збільшення суми боргу- самовільне збільшення процентної ставки за користування кредитом, безпідставне нарахування штрафних санкцій, включення в борг оплату за неіснуючі послуги тощо.
Наприклад, Верховним Судом 09.09.2020 розглянуто справу про стягнення кредитної заборгованості, по якій борг позичальнику розраховано взагалі на майбутнє.
Апеляційний суд, після скасування його постанови 09.09.2020 Верховним Судом, 19.06.2023 відмовив у задоволенні позову товариства про стягнення з позичальника кредитної заборгованості.
Позовні вимоги мотивовані тим, що між відповідачем та Банком укладено договір кредиту, по якому у грудні 2012 року право вимоги передано Товариству, яке стверджувало, що станом на січень 2012 року (на час подачі позову Банком) у відповідача виникла заборгованість у розмірі 284 445 грн., яку просив стягнути.
Відмовляючи у задоволенні позову апеляційний суд врахував постанову Верховного Суду у цій справі від 09.09.2020 та дійшов до наступних висновків.
Стаття 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції чинною на час виникнення правовідносин) встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
До позовної заяви, як доказ досудового врегулювання спору Банк надав повідомлення на адресу відповідача від 30.06.2011 про наявність у нього кредитної заборгованості станом на 26 січня 2012 року, та вимагою протягом 3-х робочих днів достроково повернути кошти у повному обсязі. Тобто Банком за півроку до подачі позову зроблений розрахунок заборгованість позичальника на майбутнє.
При цьому, у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що це повідомлення взагалі направлялося позивачу.
Також доказів того, що ТОВ виступає повіреним Банку з приводу стягнення заборгованості за кредитним договором (строк якого до 2027 року) та відповідно має право вимагати дострокове повернення всієї суми боргу, матеріали справи не містять.
Крім цього, на підтвердження наявності заборгованості за цим кредитним договором банком до позову надано лише довідку від 30.06.2011, згідно з якою станом на 26 січня 2012 року позичальник має борг, але відсутній належний розрахунок цієї заборгованості з відображенням усіх її складових.
Верховний Суд скасовуючи попередню постанову апеляційного суду , якою залишено без змін рішення першої інстанції про задоволення позову, звертав увагу на те, що, окрім зазначених порушень, апеляційний суд не перевірив доводи відповідача про те, що до подачі позову станом на 01.12.2011 ним була погашена заборгованість у повному обсязі, що підтверджується відповідною довідкою, а після цього він здійснював платежі у більшому розмірі, ніж це передбачено договором.
З огляду на викладене, можливо дійти висновку, що нез`ясування усіх обставин справи та належної перевірки доказів, наданих сторонами, призвело до постановлення рішень, при першому розгляді судами справи, про стягнення з позичальника «неіснуючої» заборгованості у розмірі більше 284 тис. грн.