Чи може керівник комунального підприємства пройти навчання за рахунок цього підприємства та не потрапити під звинувачення в розтраті чужого майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем за ч. 2 ст. 191 КК України?
Сам обвинувачений вважав, що діє цілком правомірно, адже після призначення його на посаду керівника підприємства мав потребу у додатковому навчанні з метою отримання навичок менеджменту організацій та адміністрування. З цією метою він уклав відповідний договір з ВНЗ та розпорядився перерахувати гроші. Водночас трудові відносини не склалися й на додаток до звільнення людина отримала звинувачення у кримінальному злочині.
Приймаючи рішення, суд проаналізував всі обставини й зробив низку важливих висновків, що стали основою для прийняття рішення на користь обвинуваченого.
По-перше, суд зʼясував, що Статутом підприємства, колективним договором та посадовими обовʼязками директора передбачений обовʼязок як підприємства, так й директора, як посадової особи, вживати заходів з підвищення кваліфікації працівників. Дослідивши Договір про підготовку фахівця, за яким було перераховано кошти, суд також переконався у тому, що зазначена у ньому спеціалізація відповідає посаді менеджера організацій як управителя підприємств, установ, організацій та їх підрозділів.
Другим важливим аспектом розгляду справи стало зʼясування призначення коштів, за рахунок яких була здійснена оплата навчання. Твердження сторони обвинувачення про те, що це були бюджетні кошти, призначені для виплати заробітної плати та оплати комунальних послуг, не знайшло свого підтвердження, оскільки оплата здійснювалася з поточного рахунку підприємства.
Розглядаючи справу, суд взяв до уваги розʼяснення Верховного Суду України (Постанова від 28.02.2019 по справі № 456/1181/15-к) про те, що за змістом ч. 2 ст.191 КК України, у ній встановлена відповідальність тільки за умисне привласнення, розтрату або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, при наявності в діяннях особи тільки прямого умислу, корисливих мотивів та відповідної мети.
Корисливий мотив та корислива мета є обов’язковими суб’єктивними ознаками розтрати майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Корисливий мотив визначається як спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна, а корислива мета – збагатитися самому або незаконно збагатити інших осіб, в долі яких зацікавлений винний.
Умисел це те, що часто важко піддається доведенню, адже ми виходимо на територію субʼєктивного сприйняття. Таке доведення покладається на сторону обвинувачення, яка має довести за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує лише одна версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді. І лише такий підхід дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням.
В справі, що розглядається, сторона обвинувачення не змогла довести наявності в діях обвинуваченого прямого умислу, корисливого мотиву та корисливої мети на розтрату або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Саме тому суд дійшов до висновку, що в діях обвинуваченого корисливий мотив та відповідна мета відсутні, а тому, уклавши договір про навчання та оплативши згідно умов даного договору вартість навчання, він, діючи в межах своїх повноважень, тільки лише здійснив господарські договірні правовідносини між двома суб’єктами господарювання, що як ніяк не підпадає під ознаки здійснення розтрати грошових коштів з метою самозбагачення чи незаконного збагачення інших осіб.
До того ж стороною обвинувачення було допущено низку процесуальних помилок, на які слід звернути увагу кажучи про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 191 КК.
Насамперед, орган досудового розслідування не врахував, що переслідування за ч.2 ст. 191 визначалось законом як кримінальне провадженням у формі приватного обвинувачення, що означає, що кримінальне провадження по справі могло бути розпочато лише на підставі заяви потерпілого. Потерпілим по справі вважалося комунальне підприємство, де працював обвинувачений, тоді як справу було порушено на підставі заяви міської ради, яка не є ані представником потерпілого, ані його уповноваженою особою. Те, що кримінальне провадження було розпочато з порушенням вимог кримінально-процесуального закону призвело до того, що всі докази, надані стороною обвинувачення на підтвердження вчинення обвинуваченим інкримінованого кримінального правопорушення, були визнані недопустимими відповідно до положень п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України.
Другою помилкою стало те, що орган досудового розслідування не врахував відмінностей у компетенції спеціаліста та експерта, що встановлена КПК. Внаслідок цього суд визнав недопустимим доказом довідку про перевірку окремих питань фінансово-господарської діяльності комунального підприємства. Перевірку було проведено у відповідності до звернення слідчого щодо виділення спеціаліста для проведення перевірки комунального підприємства. Водночас кримінально-процесуальне законодавство не передбачає право або обов’язок спеціаліста встановлювати дотримання або порушення окремих питань фінансово-господарської діяльності шляхом проведення перевірки з цих питань, оскільки це є компетенцією експерта.
По-третє, призначаючи перевірку окремих питань фінансово-господарської діяльності комунального підприємства, орган досудового розслідування діяв поза межами своїх повноважень, оскільки КПК прямо не передбачає повноваження слідчого або прокурора призначати ревізії та перевірки, що також призвело до недопустимості отриманих доказів.
По-четверте, вищенаведене стало підставою для визнання недопустим доказом висновку судової економічної експертизи, що базувалися на вищезазначеній довідці, оскільки за встановленою Європейським судом з прав людини доктриною “плодів отруєного дерева” допустимі самі по собі докази, отримані за допомогою відомостей, джерелом яких є недопустимі докази, стають недопустимими.
Таким чином, суд не знайшов у діях обвинуваченого складу злочину. Рішення суду по цій справі про визнання обвинуваченого невинним у вчиненні кримінального правопорушення апеляційним судом було залишено без змін, а касаційна скарга звинувачення – без задоволення.