Об’єднана палата Верховного Суду, розглянувши 25.03.2024 справу зі спору зі
спору щодо виконання договору доручення дійшла висновку, що видача довіреності на підставі усного договору доручення є
підтвердженням укладення такого договору, і на такі правовідносини поширюється,
зокрема, ст. 1006 ЦК України, яка визначає обов’язки повіреного передати
довірителю все одержане у зв’язку з виконанням доручення.
Так особа звернувся
в суд до іншої особи про стягнення 260 509 Євро та 35 180 доларів
США у національній валюті України, перерахованих по курсу НБУ на момент фактичного стягнення.
Позивач
вказував, що видав відповідачу нотаріально посвідчену довіреність, користуючись
якою останній без його відома зняв з банківських рахунків усі належні йому
кошти. Вважав, що відповідач зобов’язаний повернути йому вказані кошти на
підставі ст. 1006 ЦК України, згідно з якою повірений зобов’язаний негайно
передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення.
Рішеннями судів
першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовлено з мотивів того,
що між сторонами мали місце правовідносини представництва, які виникли не з
договору доручення, а на підставі довіреності, яка не містить обов’язку
відповідача як повіреного передавати грошові кошти, звітувати та надавати
підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя. Водночас, докази укладення сторонами договору
доручення відсутні, а тому тому до спірних правовідносин не
можуть бути застосовані положення статей 1000–1006 ЦК України, на які
посилається позивач.
Не погоджуючись
із вказаними висновками суду ОП ВС 25.03.2024 скасувала вказані судові рішення з огляду на
наступне.
Глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до
форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в
усній формі.
З урахуванням змісту ст. 244 ЦК України та принципу
розумності довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій
особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити
повноваження представника, необхідні для представництва довірителя перед
третіми особами, а не обов’язки представника перед особою, яку він представляє
(довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає
можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника
розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції
цивілістичного представництва.
Видача довіреності на підставі усного договору
доручення є підтвердженням укладення договору доручення, і очевидно, що на такі
правовідносини поширюються положення, зокрема, ст. 1006 ЦК України.
У разі
відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку
(терміну) передачі одержаного у зв’язку з виконанням доручення така передача
має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред’являти
вимогу про передачу одержаного у зв’язку з виконанням доручення, оскільки п. 3
ч. 1 ст. 1006 ЦК України є винятком, що допускається ч. 2 ст. 530 ЦК України,
яка регламентує строк виконання зобов’язання.
За таких
підстав, суди
попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що між сторонами
виникли відносини представництва, однак не з договору доручення, а на підставі
довіреності, яка не містить обов’язку відповідача як повіреного передавати
грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу
довірителя.
З огляду на викладене
ОП ВС відступила від
висновків щодо застосування норм права (Глави 17 та 66 ЦК України) у
подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від
17.03.2021, 30.06.2021.