Судами розглядається велика кількість справ з кредитних спорів, в ході розгляду яких суди вирішують спори між Банками та іншими фінансовими установами та Позичальниками (Споживачами за споживчими кредитами), керуючись правовими висновками Верховного Суду у справах з подібних правовідносин.
Пропонуємо правові висновки Верховного Суду у справах з кредитних спорів.
1. Кредитор не має право відмовити у реструктуризації зобов’язань по договору споживчого кредитування якщо такі зобов’язання Споживача відповідають зазначеним у пункту 7 розділу ІV «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ «Про споживче кредитування» критеріям, виконання Споживачем, передбачених цим Законом певних умов та відсутності встановлених у цьому Законі підстав для відмови у реструктуризації кредитних зобов’язань
Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій задоволено позов Особа 1 до ТОВ (Фінансової компанії): зобов`язано ТОВ провести реструктуризацію заборгованості за кредитним договором від 13.12.2007, в порядку, передбаченому п. 7 розд. ІV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VІІІ, встановивши за результатами проведення реструктуризації на позичальника Особа 1 вичерпний перелік зобов`язань перед кредитором щодо сплати кредиту в розмірі суми боргу, що встановлена в порядку абз. 10 пункту 7 розділу ІV «Прикінцеві таперехідні положення» ЗУ № 1734-VІІІ.
Судові рішення мотивовані тим, що зобов`язання позивачки за кредитним договором від 13.12.2007 відповідають зазначеним у пункту 7 розділу ІV «Прикінцеві таперехідні положення» ЗУ № 1734-VІІІ критеріям та підлягають реструктуризації. Відповідач не надав доказів на спростування доводів заявника щодо наявності передбачених Законом підстав для проведення реструктуризації.
Верховний Суд 15.10.2024 рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін з огляду на наступне.
13.04.2021 ВРУ прийнято Закон № 1381-ІХ (набрав законної сили 23.04.2021), яким внесено зміни до Закону № 1734-VІІІ , а саме, а саме Розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено пунктом 7. Відповідно до підпунктів 1-2 пункту 7 обов`язковій реструктуризації підлягають зобов`язання, передбачені договором про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті, у разі: наявності станом на день набрання чинності цим пунктом будь-якого непогашеного грошового зобов`язання (простроченого грошового зобов`язання та/або грошового зобов`язання, строк сплати якого не закінчився) перед кредитором, крім випадку переходу усіх прав кредитора до поручителя (заставодавця) у зв`язку з виконанням ним зобов`язань позичальника; відсутності станом на 01.01.2014 простроченої заборгованості, яку згідно з договором позичальник зобов`язаний сплатити не пізніше 01.01.2014 (крім простроченої заборгованості із сплати неустойки та інших платежів, нарахованих у зв`язку із простроченням позичальником платежів, та/або будь-якої заборгованості, строк сплати якої відповідно до договору спливає після 01.01.2014, але яку кредитор вимагав повернути достроково (у строк до 01.01.2014) у зв`язку з простроченням позичальником платежів), або якщо зазначену прострочену заборгованість погашено до дня проведення реструктуризації; виконання зобов`язань за договором забезпечено предметом іпотеки згідно із ст. 5 ЗУ «Про іпотеку» у вигляді майна, віднесеного до об`єктів житлового фонду, або об`єкта незавершеного житлового будівництва, або майнових прав на нього, або садового будинку, або земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), а загальна площа такого нерухомого майна (об`єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує для квартири 140 квадратних метрів, для житлового будинку – 250 квадратних метрів, для садового будинку – 250 квадратних метрів, для земельної ділянки – площі, визначеної пунктом «г» ч. 1 ст. 121 ЗКУ.
Крім того, вимагається виконання хоча б однієї з таких умов:
– предмет іпотеки – житлове нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника або майнового поручителя (крім житлового нерухомого майна, що розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, АРК, та м. Севастополі), за умови відсутності у власності позичальника або майнового поручителя іншого житлового нерухомого майна (крім житлового нерухомого майна, що розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, АРК та м. Севастополі);
– у власності позичальника або майнового поручителя, який є власником предмета іпотеки – об`єкта незавершеного житлового будівництва, відсутнє інше житлове нерухоме майно (крім житлового нерухомого майна, що розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі);
– предмет іпотеки – нерухоме житлове майно придбавалося повністю або частково за рахунок кредитних коштів, отриманих за договором, і умовами договору або іпотечного договору передбачено заборону реєстрації місця проживання позичальника або майнового поручителя за адресою розташування житлового нерухомого майна, за умови відсутності у власності позичальника або майнового поручителя іншого житлового нерухомого майна (крім житлового нерухомого майна, розташованого на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, АРК та м. Севастополі).
Закон України «Про споживче кредитування» визначає вичерпний перелік обставин, при яких кредитор має право відмовити у реструктуризації за договорами про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті, що відповідають зазначеним у підпунктах 1, 2 пункту 7 Розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» критеріям (незалежно від дати укладення договору), та підлягають обов`язковій реструктуризації на вимогу позичальника:
Встановлено, що заява Особа 1 про реструктуризацію подана в межах трьох місяців з дня набрання чинності п.7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ № 1734-VІІІ , а у зазначеному листі вказано усі обов`язкові реквізити, визначені цією нормою права.
ВС звернув увагу, що доводи касаційної скарги ТОВ про те, що Позивачка не отримала листа кредитора про уточнення даних та надання додаткових доказів не свідчить про відсутність підстав для проведення реструктуризації.
Звертаючись до суду із позовом, Позивачка зазначала, що вона належним чином виконувала умови кредитного договору та станом на 01.01.2014 у неї була відсутня прострочена заборгованість за кредитним договором, станом на день подання заяви про реструктуризацію перед кредитором було наявне прострочене грошове зобов`язання, що відповідачем у судах попередніх інстанцій не заперечувалось та не доведено зворотного.
У матеріалах справи відсутні докази наявності на дату підписання заяви про реструктуризацію у власності позивачки або майнового поручителя інших об`єктів нерухомого майна, віднесених до об`єктів житлового фонду.
Таким чином, установивши, що станом на 01.01.2014 прострочена заборгованість за кредитним договором від 13.12.2007 відсутня, станом на 23.04.2021 (дата набрання чинності Закону № 1381-ІХ) перед кредитором наявне прострочене грошове зобов`язання, виконання зобов`язань за договором забезпечено іпотекою – квартирою, віднесеною до об`єктів житлового фонду, яке не перевищує 140 кв. м, яка використовується як місце постійного проживання позичальника та майнового поручителя.
Отже ВС суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що зобов`язання, передбачені кредитним договором від 13.12.2007, укладеним між Особа 1 та Банком,, правонаступником якого є ТОВ, підлягають реструктуризації.
За наведених обставин, за змістом пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ № 1734-VІІІ у ТОВ не було передбачених Законом підстав для відмови Особа 1 у здійсненні реструктуризації заборгованості за кредитним договором.
При цьому ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції правильно відхилив доводи відповідача про те, що позивачка не надала розширеної інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно стосовно кожного члена сім`ї іпотекодавця, оскільки таке спростовується описом вкладень до поштового конверту. У процесі розгляду справи позивачка довела належними та допустимими доказами, що ні у неї, ні у членів її сім`ї жодної нерухомості, окрім предмета іпотеки, у власності немає.
2. Договір споживчого кредиту можливо визнати недійсним у разі доведення Позичальником факту укладення цього правочину на умовах, що обмежують його права як Споживача
Рішенням суду першої інстанції відмовлено у задоволенні позову Банку до Особа 1, Особа 2 (Поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зустрічні позовні вимоги Особа 1, Особа 2 до Банку про визнання недійсними договорів задоволено: визнано недійсним договір про надання споживчого кредиту від 04.07.2006 та наступні додаткові угоди до нього № 1 від 30.12.2009, № 2 від 31.01.2012;визнано недійсним договір поруки від 04.07.2006 та наступні додаткові угоди до нього.
Постановою суду апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасовано. Позов Банку задоволено: стягнуто солідарно з Особа 1, Особа 2 за договором про надання споживчого кредиту від 04.07.2006 заборгованість станом на 12.01.2017 у загальній сумі 47 358 швейцарських франків та 126 770 грн., із яких: за кредитом – 38 802 швейцарських франків, проценти за період з 13.01.2015 до 31.12.2016 – 8 556 швейцарських франків, пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом за період з 13.01.2016 до 12.01.2017 – 75 217 грн., пеня за несвоєчасне погашення процентів за період з 13.01.2016 до 12.01.2017- 51 553 грн. У задоволенні зустрічного позову Особа 1, Особа 2 до Банку про визнання недійсними договорів відмовлено.
Верховним Судом 20.11.2024 судові рішення у частині позовних вимог Банку до Особа 1, Особа 2 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано з огляду на наступне.
Оспорюючи кредитний договір та договір поруки, позивачі за зустрічним позовом підставами визнання договорів недійсними зазначали порушення банком статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» під час укладення кредитного договору.
Частиною першою ст. 230 ЦКУ передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 ЦКУ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Аналіз вказаної норми дає підстави для висновку про те, що правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦКУ.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
ВС звернув увагу, що Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання Споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Встановивши, що Позичальник Особа 1 не довів наявності умислу в діях Банку щодо введення його в оману, оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, позивач за зустрічним позовом під час укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому частково виконував їх, договір містить інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань, ВС дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору та договору поруки, застосувавши положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». ВС також вказав на те, що відсутні підстави для визнання кредитного договору недійсним в цілому, оскільки позичальник Особа 1 не довів факту укладення цього правочину на умовах, що обмежують його права як споживача.
Щодо позовних вимог Банку за первісним позовом, то ВС зазначив, що ухвалою суду першої інстанції задоволено клопотання відповідачів та призначено у справі судово-економічну експертизу, на вирішення якої поставлено питання, зокрема, щодо розміру річної ставки нарахованих банком процентів та сукупної вартості кредиту.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов банку про стягнення кредитної заборгованості, вказав, що цей висновок експертизи не є підставою для визнання оспорюваних договору про споживчий кредит та договору поруки недійсними, тобто вимог зустрічного позову, не мотивуючи відхилення вказаного доказу.
При цьому суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що оцінка доказам у справі повинна бути надана і в частині заявлених банком позовних вимог про стягнення заборгованості, однак апеляційний суд не надав оцінку вказаному висновку експертизи в сукупності з іншими доказами на предмет встановлення розміру заборгованості за кредитним договором, визначеної банком станом на 12.01.2017, з урахуванням статей 89,110 ЦПКУ.
Отже, ВС вказав, що висновки суду апеляційної інстанції в частині вирішення первісного позову Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з Позичальника є передчасними.
3. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання Споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки у паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту
Витяги з Умов і Правил та Тарифів Банку не містять підпису Позичальника, а тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання анкети-заяви, яка не містить умов щодо розміру процентів та неустойки
Банк не має право нераховувати Споживачу проценти, пеню та штрафи, якщо вони неузгоджені із Позичальником на час надання кредиту
Верховний Суд 13.01.2025 залишив без змін рішення суді попередніх інстанцій, якими частково задоволено позов Банку до Особи 1: стягнуто з Особи 1 782 314 грн. заборгованості за простроченим тілом кредиту.
Верховний Суд погодився із висновками суду першої інстанції про те, що надані позивачем витяги з Умов і Правил та Тарифів Банку не містять підпису Позичальника, а тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання анкети-заяви, яка не містить умов щодо розміру процентів та неустойки.
Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань.
Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки у паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.
Таким чином, ВС вказав, що ані анкета-заява про приєднання до Умов та Правил, ані паспорт споживчого кредитування не дають підстав вважати, що позичальник ознайомлений з усіма умовами кредитування, включаючи проценти та штрафи.
При цьому ВС зазначив, що роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (Банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування,
Отже, відсутні підстави для стягнення з Відповідача нарахованої заборгованості за процентами, оскільки Банк просив стягнути з Відповідача саме договірні проценти, однак такі умови договору суд визнав неузгодженими.
Водночас, надані позивачем виписки з особового рахунку відповідача підтверджують факт користування відповідачем кредитними коштами. Так станом на дату звернення до суду з цим позовом у ОСОБА_1 виникла заборгованість перед банком з фактично отриманих та неповернутих кредитних коштів у загальному розмірі 782 314,52 грн, які підлягають стягненню на користь позивача.
В той же час відсутні підстави для стягнення Банком нарахованих процентів, пені та штрафів, у зв’язку із неузгодженістю їх розміру із Позичальником.
4. Якщо нерухоме майно, використовується Позичальнком як місце постійного проживання, на нього не може бути звернуто стягнення на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майцна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за Кредитодавцем
Постановою суду апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та постановлено нове про задоволення позову Особа 1: визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію від 06.05.2019; визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію від 01.08.2019, якими зареєстровано іпотечне домоволодіння за Кредитодавцем (ТОВ, фінансовою компанією).
Верховним Судом 25.07.2024 вказану постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін з огляду на наступне.
07.06.2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стгнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» № 1304-VІІ , підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (ч.2 ст.36 Закону № 898-ІV).
Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняттяЗакону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.
За таких обставин Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спірне домоволодіння, загальною площею 223,3 м2 використовується Позивачем як місце постійного проживання на спірне домоволодіння не може бути звернуто стягнення на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за ТОВ (Кредитодавець).