Верховний Суд 14.05.2024 виклав правовий висновок, за його відсутності у судовій практиці Верховного Суду у подібних правовідносинах, щодо питання застосування пункту 1 частини першої ст. 236 ГКУ, а саме: щодо можливості застосування покупцем оперативно-господарської санкції у вигляді притримання оплати товару в разі порушення постачальником (продавцем) наданих гарантій за договором, недостовірності наданих постачальником відомостей та документів.
Судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій частково задоволено позов ФГ (Постачальник) та стягнуто з ТОВ (Замовник) заборгованість у загальному розмірі 5 729 715 грн., з яких 4 624 301 грн. основної заборгованості із сплати вартості поставленого товару, 947 616 грн. інфляційних нарахувань за весь час прострочення, 157 797 грн. 3% річних.
Верховним Судом 14.05.2024 відхилено касаційну скаргу ТОВ, а вказані рішення судів попередніх інстанцій залишені без змін з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.546 ЦКУ виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Притримання – (ч. 1 ст. 594 ЦКУ) – це право кредитора, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків, він має право притримати її у себе до виконання боржником зобов`язання.
Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 594 ЦКУ).
Для виникнення у кредитора права притримання необхідна одночасна наявність таких умов: 1) притримання можливе лише щодо чужої речі, тобто речі, на яку право власності належить іншій особі, а не кредитору; 2) кредитор має володіти річчю на законній підставі; 3) кредитор має право притримувати річ боржника, якщо інше не встановлено домовленістю сторін у договорі; 4) існує дійсне прострочене зобов`язання боржника перед кредитором, який притримує річ боржника. ЦКУ передбачає, що підставою виникнення права притримання є невиконання боржником у строк зобов`язання: 1) щодо оплати речі; 2) щодо відшкодування кредиторові пов`язаних з річчю витрат та інших збитків; 3) щодо інших вимог кредитора.
Верховний Суд вказав, що Об`єднана Палата Верховного Суду у постанові від 05.04.2024 зазначила, що притриманням може забезпечуватися виконання будь-якого зобов`язання боржника перед кредитором (як договірного, так і позадоговірного).
Проаналізувавши загальні засади притримання в сукупності з положеннями статтей 547-548 ЦКУ, ОП ВС вважала за необхідне вказати, що оскільки право на притримання має будь-який кредитор, який правомірно володіє річчю, то право притримання виникає на підставі прямої вказівки статті 594 ЦКУ за умови повідомлення боржника відповідно до ч.1 ст. 595 ЦКУ, і для його реалізації не потрібно домовленості між кредитором та боржником шляхом укладання відповідного двостороннього правочину.
З наведеного вище можна дійти висновку, що нормативне регулювання притримання здійснюється через загальні положення ЦКУ та спеціальні норми про притримання в окремих видах зобов`язань, що водночас не позбавляє кредитора права скористатися зазначеним способом для забезпечення виконання й інших зобов`язань за наявності необхідних для цього підстав та умов згідно з ч.2 ст. 594 ЦКУ.
ВС вказав, що Об’єднана Палата Верховного Суду у постанові від 05.04.2024, зазначила, що в контексті умов ст.ст. 594, 595, 953 ЦКУ повідомлення про притримання має бути здійснено кредитором негайно (якомога швидше) після першого звернення боржника з вимогою про повернення майна, що відповідатиме принципу правової визначеності, згідно з яким боржник як власник майна за відсутності повідомлення кредитора про притримання “законно очікує” та розраховує, що йому буде повернуто майно на його вимогу. Тобто кредитор має заявити про свій намір притримати майно, яким він на законних підставах володіє, у відповідь на першу вимогу боржника про його повернення якомога швидше.
ОП ВС також наголосила на необхідності належного та негайного повідомлення про притримання речі, позаяк неповідомлення кредитором про застосування притримання може мати ознаки порушення права боржника на мирне володіння майном, гарантованого ст. 41 КУ.
Отже, якщо кредитор негайно не повідомив боржника про притримання майна, таке майно підлягає поверненню власнику після заявлення вимоги про його повернення, навіть за умови наявності боргу за його утримання та зберігання.
Об`єднана палата також звернула увагу, що відповідно до ст. 595 ЦКУ обов`язок кредитора повідомити боржника про факт притримання його речі (майна) обумовлюється тим, що таке повідомлення має бути однозначним і чітким та оформленим окремим документом (листом, телеграмою, тощо), що містить докази простроченої заборгованості та в якому конкретизовано, яке саме майно притримується.
Отже, ОПВС сформулювала висновок щодо застосування норм статей 594, 595 ЦКУ в сукупності з нормою ст. 953 ЦКУ в подібних правовідносинах про те, що: притримання реалізується тільки тоді, коли кредитор письмово повідомив боржника про фактичні умови застосування притримання та його початок, і таке повідомлення кредитор зробив якомога швидше з моменту виникнення прострочення виконання боржником зобов`язання, проте у будь-якому разі одразу після отримання кредитором першої письмової вимоги боржника (поклажодавця) повернути річ шляхом надання письмової відповіді про застосування притримання. У разі невиконання вказаних умов кредитор зобов`язаний повернути майно боржнику навіть за умови наявності боргу за його зберігання, виготовлення та утримання.
На думку Скаржника, у даному випадку у нього, як Покупця, виникло право застосувати оперативно – господарську санкцію у вигляді притримання оплати товару, оскільки, Постачальником (Позивачем) порушено зобов`язання щодо наданих гарантій за договорами поставки, а також, ураховуючи недостовірність наданих постачальником відомостей та документів.
Разом з тим, до суб`єкта, який порушив господарське зобов`язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором, незалежно від вини суб`єкта, який порушив господарське зобов`язання.
Згідно зі ст. 236 ГКУ угосподарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов`язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов`язання другою стороною: відмова від оплати за зобов`язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
2) відмова управненої сторони зобов`язання від прийняття подальшого виконання зобов`язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов`язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов`язань стороною, яка порушила зобов`язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов`язання.
Водночас, перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Статтею 237 ГК України передбачено, підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов`язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред`явлення претензії порушнику зобов`язання.
Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
ВС зазначив, що зі змісту вказаних норм ГКУ слідує, що:
1. до суб`єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов`язання, що використовуються самими сторонами зобов`язання в односторонньому порядку;
2. до суб`єкта, який порушив господарське зобов`язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором;
3. підставою для застосування оперативно-господарської санкції є факт порушення господарського зобов`язання другою стороною;
4. такі санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред`явлення претензії порушнику зобов`язання.
Скаржник у касаційній скарзі вказує, що в силу приписів пунктів 5.7 і 5.8 договорів поставки, він мав право та застосував до позивача оперативно-господарську санкцію у вигляді притримання оплати за поставлений товар.
Крім того, пунктом 1.4 договорів №1, №2, №3, №4, №5 сторони погодили, що при укладанні цього договору постачальник зобов`язаний надати покупцеві документи згідно з визначеним у пунктах 1.4.1 – 1.4.11 переліком. Таким чином, зі змісту вказаного пункту договорів випливає, що сторони узгодили перелік документів, копії яких мають бути надані постачальником саме при укладенні договору, а не після поставки товару покупцю та його часткової оплати.
Водночас матеріалами цієї справи підтверджується, що доказів відмови відповідача, як покупця, від прийняття товару за видатковими накладними останнім надано не було, як і не було заявлено про свої зауваження чи вимоги стосовно наявності будь-яких невідповідностей щодо самого товару, які позивач повинен був усунути. Крім того, матеріалами справи також підтверджується той факт, що Відповідачем, як Покупцем було здійснено часткову оплату за поставлений товар;
За наведених обставин,суд апеляційної інстанції вважав безпідставними доводи апелянта про порушення Позивачем, як Постачальником, умов пунктів 1.3, 1.4 договорів №№1-5 у частині ненадання документів під час поставки товару та як наслідок відсутність правових підстав для застосування до Позивача, як постачальника, оперативно-господарських санкцій у вигляді притримання оплати товару за поставлений товар щодо якого було вчинено невиконання гарантій, передбаченої умовами пункту 5.7 договорів №№ 1-5.
Щодо доводів касатора про наявність кримінального провадження за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 212 ККУ, фігурантом якого є позивача (ФГ), ВС зазначив, що вказана обставина не свідчить про фіктивність укладених між сторонами договорів поставки, оскільки, відповідного факту не встановлено відповідним судовим рішенням, яке набрало законної сили. А наявність зазначеного кримінального провадження не є підставою для звільнення відповідача від обов`язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар в повному обсязі.
За таких підстав, ВС погодився із рішеннями судів попередніх інстанцій.