Кредитна активність Банків та інших кредитних установ щодо видачі кредитів підприємствам, організаціям, підприємцям та простим громадянам часто призводить до кредитних спорів.
Які кредити часто видаються Банками та кредитними установами?
Як правило, це кошти на розвиток бізнесу, кредити на придбання нерухомості, кредитні лінії, короткострокові кредити, кредити на придбання техніки та автотранспорту.
Кредитні суперечки виникають як із-за банальної неуважності позичальника чи неплатоспроможності, так у унаслідок недобросовісних дій Банку чи іншої фінансової установи – агресивних умов кредитного договору, неправильного наростання кредитної заборгованості, прихованих платежів та комісій (іноді які кредитні договори не містять !), приплюсування ! Багато позичальників підписують кредитні договори навіть їх не читаючи!
Як зупинити вал наростання кредитної заборгованості та прострочення?
Обов’язково потрібно пам’ятати, що пасивна поведінка позичальника призведе лише до зростання проблеми та складності її вирішення – зростання відсотків, звернення Банку до суду про видачу судового наказу, звернення до суду, прийняття судом рішення (або заочного рішення) щодо максимального нарахування суми кредиту, відсотків, комісій та інших платежів. Своєчасне звернення за рішенням кредитної суперечки допоможе виявити проблеми вимог Банку – такі як нарахування відсотків за терміном кредитування, нарахування відсотків після вимоги дострокової виплати всієї суми кредиту, суперечливі умови кредитного договору, безпідставне вчинення виконавчого напису нотаріуса, незаконні дії із заставою (іпотекою). Через такі дії різниця кредитних нарахувань може становити мільйони гривень, що природно є заробітком Банку (що, однак, може бути досить спірно з правової точки зору).
ПОСЛУГИ АДВОКАТА ЗІ СПОРІВ ІЗ БАНКОМ ПО КРЕДИТАМ:
-Надання консультацій щодо кредитних спорів, у тому числі розрахунок відсотків, тлумачення умов кредитного договору;
-Підготовка позовів, відгуків на позови, інші процесуальні документи;
-Представництво інтересів клієнта в апеляційному та Верховному Суді щодо кредитних спорів, підготовка апеляційних та касаційних скарг;
-Представництво інтересів клієнта на стадії виконання судових рішень щодо кредитних спорів.
ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ СУДІВ
У СПРАВАХ З КРЕДИТНИХ СПОРІВ
1. «Користування кредитом» – це можливість позичальника за плату правомірно не повертати кредитору борг (кредит) протягом певного періоду часу, погодженого сторонами кредитного договору. Отже, проценти відповідно до ст. 1048 ЦКУ сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу)
Таким чином, припис абз.2 ч. 1 ст. 1048 ЦКУ про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч.2 ст. 1050 ЦКУ
У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за «користування кредитом»). У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав)
Тлумачення умов договору кредитування та нарахованих Банком процентів за «користування кредитом» поза межами строку кредитування як міри відповідальності на підставі статті 625 ЦК України, унеможливлює визнання Банку кредитором Боржника в частині заявлених процентів, нарахованих поза межами строку кредитування
Господарський суд ухвалою від 19.01.2021 визнав кредитором ПрАТ, зокрема, Банк 1 на суму 3 213 642 017 грн., з яких: 159 108 060 грн. – забезпечені заставою, 3 054 530 757 грн. – вимоги четвертої черги, 3200 грн. – вимоги першої черги; визнав кредитором Банк 2 на суму 5 298 129 240 грн., з яких: 614 287 326 грн. – забезпечені заставою, 4 683 838 714 грн. – вимоги четвертої черги, 3200 грн. – вимоги першої черги.
Апеляційний господарський суд постановою від 04.11.2021 скасував ухвалу суду від 19.01.2021, зокрема, в частині визнання вимог Банку 1 на суму 3 213 642 017 грн. та Банку 2 на суму 5 298 129 240 грн., та прийняв у цій частині нове рішення. Визнав вимоги Банк 1 на суму 2 921 245 282 грн., з яких: 159 108 060 грн. – забезпечені заставою, 2 762 134 022 грн. – вимоги четвертої черги, 3200 грн. – вимоги першої черги, та Банку 2 на суму 4 773 434 890 грн., з яких: 614 287 326 грн. – забезпечені заставою, 4 159 144 364 грн. – вимоги четвертої черги, 3200 грн. – вимоги першої черги.
Вказану постанову суду апеляційної інстанції оскаржили Банк 1, Банк 2 до Верховного Суду.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати, Верховний Суд зазначив про наявність різних підходів щодо визначення періоду нарахування кредиторських вимог, які виникли у зв`язку з невиконанням договору банківського кредиту, що за своєю сутністю є процентами за користування кредитом.
З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду переглядала в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, тобто в частині вимог Банку 1 на суму 292 396 735 грн та Банку 2 на суму 524 694 350 грн.
Велика Палата Верховного Суду 05.04.2023 вказану постанову суду апеляційної інстанції залишила без змін з огляду на наступне.
Скаржники посилалися на те, що у кредитних договорах, укладених між ними та ПрАТ, було встановлено, що позичальник зобов`язується сплатити проценти за користування кредитом до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів. З цього приводу ВП ВС звернула увагу на те, що за кредитним договором позичальник отримує «чужі» грошові кошти в борг, який зобов`язується повернути в майбутньому.
Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше – це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення – прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦКУ Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу ч. 2 ст. 1054 ЦКУ та до відносин із комерційного кредиту – в силу ч. 2 ст. 1057 ЦКУ.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦКУ боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, ВП ВС зазначила висновок, що «користування кредитом» – це можливість позичальника за плату правомірно не повертати кредитору борг (кредит) протягом певного періоду часу, погодженого сторонами кредитного договору.
Щодо нарахування процентів на підставі статті 1048 ЦК України ВП ВС наголосила, що проценти відповідно до цієї норми права сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо – можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу – позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.
Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.
Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Отже, ВП ВС зауважила, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже – і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до ст. 1048 ЦКУ.
За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до ст.1048 ЦКУ поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін – на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Тобто,так само як банк не може нараховувати проценти за користування позичальником кредитом після спливу визначеного у договорі строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст. 1050 ЦКУ, так само і вкладник за договором банківського вкладу після закінчення строку, на який зроблений вклад, позбавлений права вимагати стягнення процентів за правомірне користування банком цими коштами.
Таким чином ВП ВС дійшла висновку, що припис абз.2 ч. 1 ст. 1048 ЦКУ про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч.2 ст. 1050 ЦКУ.
При цьому ВП ВС зауважила, що якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.
Щодо нарахування процентів на підставі ст. 625 ЦКУ, то ВП ВС звернула увагу на те, що оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦКУ і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно.
Отже, у разі порушення позичальником зобов`язання з повернення кредиту настає відповідальність – обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦКУ у розмірі, встановленому Законом або договором.
Також слід мати на увазі, що, на відміну від розміру процентів за «користування кредитом», розмір процентів як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання може бути зменшений судом.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦКУ, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
З урахуванням викладеного, ВП ВС вказала, що твердження Скаржників про те, що проценти за «користування кредитом» нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння скаржниками правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень ст. 625 ЦКУ.
Отже, можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту та розмір таких процентів залежать від підстави їх нарахування згідно з ч. 2 ст. 625 ЦКУ. У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за «користування кредитом»). У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).
По суті спору у цій справі ВП ВС зазначила, що як слідує з наданих Банком 1 розрахунків, проценти за період поза межами строку кредитування скаржник нараховує саме як проценти за «користування кредитом», а не як міру відповідальності на підставі статті 625 ЦК України. З наданих Банком 2 розрахунків слідує, що за період поза межами строку кредитування скаржник одночасно нараховує як проценти за «користування кредитом», так і три проценти річних на підставі статті 625 ЦК України.
Вказане вище унеможливлює тлумачення нарахованих Банками процентів за «користування кредитом» поза межами строку кредитування як міри відповідальності на підставі статті 625 ЦК України та, як наслідок – унеможливлює визнання Банків кредиторами боржника в частині заявлених процентів, нарахованих поза межами строку кредитування.
За таких підстав, ВП ВС погодилась із висновками суду апеляційної інстанції, який відхилив вказані вимоги Банків 1, 2 до ПрАТ (Боржника) на суми відповідно у розмірі 292 396 735 грн. та 524 694 350 грн.
2. Проценти відповідно до ст. 1048 ЦКУ сплачуються позичальником за користування кредитом (тобто за можливість за плату правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу), проте зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту позичальник втрачає право на правомірне користування цим благом на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до ст. 1048 ЦКУ; натомість настає відповідальність боржника – обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦКУ у розмірі, встановленому законом або договором
Якщо домовленість сторін за кредитим договором не охоплювала нарахування процентів на підставі ч.2 ст. 625 ЦКУ і умови договору не визначають розміру таких процентів та їх сплату саме, як відповідальність позичальника після спливу визначеного договором строку кредитування – це унеможливлює право Банку на отримання від Позичальника процентів, нарахованих поза межами строку кредитування
Ухвалою суду першої інстанції від 17.11.2021, залишеною без змін постановою апеляційного суду, задоволено частково заяву Банку про визнання грошових вимог до фізичної особи Особа:визнав грошові вимоги у сумі 26 324 243 грн., з яких: 4 5400 грн (судовий збір) – перша черга; 23 846 929 грн. (основний борг) – четверта черга; 2 472 774 грн. (пеня) – шоста черга; відмовлено у визнанні решти грошових вимог Банку у сумі 127 870 434 грн.
Відмовляючи у визнанні частини грошових вимог кредиторамісцевий господарський суд виходив з того, що вимоги у сумах стягнутих за судовими рішеннями підлягають визнанню із урахуванням їх часткового погашення; інші вимоги визнанню не підлягають у зв`язку зі спливом строку позовної давності для таких вимог, зокрема на суму комісії, процентів за користування кредитом (нарахованих у період кредитування) і пені та через невизначення у кредитному договорі відповідальності боржника у процентах відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦКУ, а також внаслідок припинення поруки до моменту заявлення кредиторських вимог.
Банк оскаржив вказані судові рішення до Верховного Суду в частині висновків про відмову у задоволенні грошових вимог 12 751 167 грн. процентів, нарахованих в межах строку кредитування і після спливу строку кредитування, за кредитним договором від 29.10.2007.
Верховний Суд 18.05.2023 відмовив у задоволенні касаційної скарги Банку з урахуванням наступного.
Банк у скарзі стверджував, що заявлена 28.08.2021 як грошові вимоги до боржника у справі про банкрутство 12 751 167 грн. процентів за кредитним договором від 29.10.2007 складається із нарахувань, що здійснені в межах строку та за період після спливу строку кредитування за підвищеною процентною ставкою згідно з умовами цього договору з урахуванням погоджених сторонами змін.
ВС зазначив, що строк кредитування за умовами кредитного договору від 29.10.2007 № 08.03.02.01.3618 закінчився 26.10.2012.
ВС звернув увагу, що за усталеною правовою позицієюпроценти відповідно до ст. 1048 ЦКУ сплачуються позичальником за користування кредитом (тобто за можливість за плату правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу), проте зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту позичальник втрачає право на правомірне користування цим благом на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до ст. 1048 ЦКУ; натомість настає відповідальність боржника – обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦКУ у розмірі, встановленому законом або договором.
Відповідно до ч.1 ст. 1048 ЦКУ позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
ВС погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що перебіг позовної давності за останнім щомісячним платежем почався 07.10.2012 та сплинув 07.10.2017, проте Банк звернувся з заявою про визнання грошових вимог 28.08.2021, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу за процентами за правомірне користування кредитом.
Щодо доводів касанта про підставність грошових вимог до боржника на суму “процентів за неправомірне користування грошовими коштами” колегія суддів Верховного Суду зазначає таке.
За умовами кредитного договору сторони домовилися, що підвищена процентна ставка 43,0 % застосовується саме за користування кредитом при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань.До того ж, у випадкупорушення позичальником зобов`язання, передбаченого пунктом А.3 у якому, визначено умови і кінцева дата погашення кредиту, сплачується пеня у розмірі 43,0 % від суми залишку непогашеної заборгованості за кожний день прострочення, а проценти за користування кредитом не сплачуються.
ВС вказав, що такий зміст умов договору відповідно до принципу contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав) має тлумачитися на користь боржника.
Отже, ВС погодився із судами попередніх інстанцій, які при здійсненні правової оцінки умов кредитного договору від 29.10.2007 виснували, що домовленість сторін за цим договір не охоплювала нарахування процентів на підставі частини другої статті 625 ЦК України і умови договору не визначають розміру таких процентів та їх сплату саме, як відповідальність позичальника після спливу визначеного договором строку кредитування.
ВС дійшов висновку, що зазначене вище не дає підстав для тлумачення нарахованих Банком поза межами строку кредитування процентів як міри відповідальності на підставі ст. 625 ЦКУ та, як наслідок – унеможливлює визнання Банку кредитором боржника в частині заявлених процентів, нарахованих поза межами строку кредитування.
Враховуючи наведене, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання грошових вимог Банку на суму 12 751 167 грн. процентів за кредитним договором від 29.10.2007, нарахованих в межах і після спливу строку кредитування, відтак вважав правильною відмову у задоволенні заяви кредитора про визнання цих грошових вимог у справі про неплатоспроможність Особа 1.
3. Припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦКУ про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦКУ
Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч.1 ст. 1048 ЦКУ і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно
Законом України від 16.06.2020 № 691-ІХ скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину
Оскільки Позичальник звільнений від обов`язку сплатити на користь кредитодавця пеню за прострочення виконання грошового зобов`язання на підставі Закону, то для звільнення від відповідальності Боржник не повинен доводити наявність форс-мажорних обставин, так як іншого не передбачено умовами договору
Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій задоволено позов ТОВ (Фінансової компанії): стягнуто солідарно з Фермерського господарства та Особа 1 (Поручитель) відсотки за користування кредитними коштами у розмірі 244 356 грн., пеню у розмірі 33 369 грн. У задоволенні зустрічного позову Особа 1 про визнання припиненим договору поруки відмовлено.
Верховним Судом 29.06.2023 частково задоволено касаційну скаргу ФГ: рішення попередніх інстанцій в частині задоволення первісного позову скасовано та постановлено но: стягнуто солідарно з відповідачів відсотки за користування кредитними коштами у розмірі 105 452 грн. В іншій частині позовних вимог про стягнення відсотків за користування кредитними коштами в сумі 138 904 грн. та стягнення пені в розмірі 33 369 грн. відмовлено.
Постанова ВС мотивована тим, що Спірним за касаційною скаргою ФГ є питання нарахування передбачених договором процентів за користування кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування, а також нарахування пені під час дії запровадженого на території України карантину.
Великою Палатою Верхового Суду у постановах по справах з подібних правовідносин неодноразово висловлювався правовий висновок, що припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦКУ про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч.2 ст. 1050 ЦКУ.
Натомість після спливу визначеного договором строку права та інтереси кредитора забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦКУ, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч.1 ст. 1048 ЦКУ і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно.
Проценти відповідно до ст. 1048 ЦКУ сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Тобто регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак, якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.
Така правова позиція ВП ВС щодо застосування статей 625 та 1048 ЦКУ у питанні можливості нарахування процентів за користування кредитом поза межами строку кредитування, зокрема, й після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове його погашення, є послідовною та сталою та підлягала застосуванню судами під час вирішення цього спору.
Натомість у цій справі суди попередніх інстанцій встановили, що кредитором нараховано позичальнику визначені договором відсотки за користування кредитними коштами у розмірі 244 256 грн. за період з 25.03.2020 по 17.11.2021. При цьому суди попередніх інстанцій відхилили доводи відповідача-1, що після спливу визначеного договором строку кредитування право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.
На думку судів попередніх інстанцій зміст пункту 3.1.2 договору свідчить про те, що волю сторін договору було спрямовано на те, що відсотки за користування коштами повинні сплачуватись до повернення суми кредиту. При цьому сторони не визначали, що таке нарахування відсотків може відбуватись лише за правомірне користування кредитними коштами. Відтак, договір не виключає нарахування відсотків за користування кредитними коштами після настання строку повернення кредиту.Відповідно як за правомірне, так і за неправомірне користування грошовими коштами сторони у договорі встановили однаковий відсоток за користування грошовими коштами, а саме 30 відсотків.
Відтак, за висновками судів попередніх інстанцій, Банк має право заявити свої вимоги про стягнення процентів у розмірі визначеному договором за правомірне користування грошовими коштами (за період з 25.03.2020 по 15.12.2020) на підставі статтей 1048, 1056-1 ЦКУ та за період неправомірного користування ФГ грошовими коштами (з 16.12.2020 по 17.11.2021) на підставі ч.2 ст. 625 ЦКУ.
Верховний Суд не погодився з такими висновками судів, оскільки щодо можливості нарахування процентів поза межами строку кредитування, то сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини, виходячи з правової природи останніх.
ВС звернув увагу, що зміст кредитного договору свідчить про те, що сторонами не було узгоджено порядок нарахування та ставку процентів річних за період після настання строку погашення кредиту, як цього вимагає ч. 2 ст. 625 ЦКУ.
Проте у цій справі суди попередніх інстанцій, хоч і послалися на статтю 625 ЦКУ, відсотки розраховували не із розрахунку трьох відсотків річних від простроченої суми, а із розрахунку розміру відсотків, погоджених у договорі, безпідставно вважаючи, що положення кредитного договору необхідно розглядати як передбачене ч. 2 ст. 625 ЦКУ положення «якщо інший розмір процентів не встановлений договором». Крім того, Верховний Суд звернув увагу, що позивачем в межах даної справи заявлено вимогу про стягнення з відповідачів солідарно 244 256 грн. саме відсотків за користування кредитом за період з 25.03.2020 по 17.11.2021. Вимоги про стягнення з відповідачів відсотків за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання в порядку ст. 625 ЦКУ не заявлялись, відповідно суди попередніх інстанцій вийшли за межі позовних вимог.
З огляду на викладене, ВС частково погодився з доводами касаційної скарги відповідача, та вважав, що у даній справі підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідачів відсотків за користування кредитом у розмірі 105 452 грн. (43 561 грн. по 1-му траншу 200 000 грн за період з 25.03.2020 по 14.12.2020 (згідно умовами пункту 3.1.1 договору) – 265 днів та 61 890 грн. по 2-му траншу 300 000 грн за період з 08.04.2020 по 14.12.2020 – 251 день).
Щодо стягнення пені у розмірі 33 369 грн. за період з 16.12.2020 по 16.06.2021, Верховний Суд зазначив, що Законом України від 16.06.2020 № 691-ІХ розділ ІХ «Прикінцеві положення» ГКУ доповнено пунктом 8 такого змісту: « У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення».
Тобто законодавцем скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину.
Постановою КМУ №211 від 11.03.2020 (зі змінами та доповненнями) з 12.03.2020 до 22.05.2020 на усій території України установлено карантин.
В подальшому, постановами КМУ від 20.05.2020 № 392, від 22.07.2020 № 641, від 09.12.2020 №1236 дія карантину продовжувалась, та існувала увесь час, за який ФГ здійснено нарахування пені.
ВС зазначив,що оскільки позичальник був звільнений від обов`язку сплатити на користь кредитодавця пеню за прострочення виконання грошового зобов`язання на підставі закону, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що для звільнення від відповідальності ФГ мав довести наявність форс-мажорних обставин, так як іншого не передбачено умовами договору.
4. Статтею 13 цього Закону України від 15.04.2014 № 1207-VІІ передбачено, що здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами-підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абз. 2 ч. 2 ст. 215 ЦКУ
У серпні 2021 року ТОВ 1 (Фінансова компанія) звернулось в суд з позовом про солідарне стягнення з ТОВ 2, ТОВ 3 (Поручитель) частини боргу за тілом кредиту відповідно до кредитного договору від 20.04.2007 сумі 1 000 000 грн.В обґрунтування позовних вимог Позивач (як новий кредитор) зазначив про неналежне виконання ТОВ 1 зобов`язань за кредитним договором від 20.04.2007, внаслідок чого за ним утворилася заборгованість з повернення тіла кредиту, яка складає 22 607 100 грн.
Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позов задоволено у повному обсязі.
Верховний Суд 26.09.2023 скасував вказані рішення судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.
Встановлено, що матеріалами справи підтверджується надання ТОВ 2 в період з 23.04.2007 до 28.10.2010 грошових коштів у вигляді кредиту на загальну суму 23 777 100 грн. При цьому, нових кредитних платежів банком за договором від 19.04.2013 більше не здійснювалося і вказана сума коштів, про яку зазначено в додатковому договорі від 19.04.2013 не є новим кредитом, оскільки договором від 19.04.2013 передбачено не умови для видачі нового кредиту, а врегулювано питання погашення вже існуючої заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.
З огляду на наведене, ВС відхилив посилання Скаржника (ТОВ 2) на те, що, уклавши 19.04.2013 додатковий договір, сторони встановили умови кредитного договору на наступні майбутні кредитні транші, а не на надані раніше за договором від 20.04.2007.
В подальшому, 22.04.2014 сторони уклали додатковий договір про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 20.04.2007, яким сторони внесли зміни в підпункт 5.2.1 пункту 5.2 кредитного договору від 20.04.2007 в редакції додаткового договору від 19.04.2013, зокрема змінили графік погашення заборгованості за процентами та виклали додаток № 1 та додаток № 2 в новій редакції.
15.04.2014 ВРУ прийнято ЗУ № 1207-VІІ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Статтею 13 цього Закону України передбачено, що здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами-підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.
Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абз. 2 ч. 2 ст. 215 ЦКУ.
Частиною 2 ст. 1 вказаного Закону визначено, що датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року.
Таким чином, оскільки місто Луганськ відповідно до Указу Президента України від 07.02.2019 № 32/2019 входить до переліку районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях областях, тому місто Луганськ є окупованою Російською Федерацією територією починаючи з 07.04.2014 в розумінні ст. 2 ЗУ № 1207-VІІ і, оскільки місцезнаходженням ТОВ 2 є місто Луганськ, тому, відповідно, на Відповідача-1 розповсюджуються особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території, визначені ст. 13 цього Закону, а саме, правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним і на такі правочини не поширюється дія положення абз. 2 ч. 2 ст. 215 ЦКУ.
Враховуючи наведене вище, а також зважаючи на застереження щодо застосування абз. 2 ч. 2 ст. 215 ЦКУ, викладене в ст. 13 ЗУ № № 1207-VІІ , ВС дійшов висновку, що додатковий договір від 22.04.2014 про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 20.04.2007 є нікчемним в силу ст. 13 цього Закону, тому відсутні підстави для визнання його недійсним.
Разом з тим, перевіряючи правильність здійснення розрахунку позивача про стягнення заборгованості в сумі 1 000 000 грн., суди попередніх інстнацій виходили із Графіка погашення заборгованості згідно кредитного договору від 20.04.2007, який є додатком № 2 до додаткового договору від 22.04.2014.Отже, підставою для нарахування заборгованості позивачем визначений договір від 22.04.2014 та суди, відповідно, перевіряли суму заборгованості зі сплати щомісячних платежів та строки її погашення, які визначені у договорі від 22.04.2014.
Але, як зазначено вище, додатковий договір від 22.04.2014 є нікчемним, що, в свою чергу свідчить про те, що підстави для нарахування заборгованості зі сплати щомісячних платежів за додатковим договором від 22.04.2014, відповідно, відсутні.
Таким чином, зважаючи на наведене вище, ВС зазначив, що строки погашення заборгованості зі сплати щомісячних платежів слід визначати відповідно до умов кредитного договору, який є дійсним, тобто таким, що укладений відповідно до чинного законодавства.
Водночас, судами не досліджувалися та не встановлювалися фактичні обставини справи щодо строків погашення заборгованості зі сплати щомісячних платежів за кредитним договором, який укладений відповідно до чинного законодавства та, як наслідок, не встановлений дійсний розмір заборгованості.
Окрім того, під час розгляду справи Відповідачем-1 заявлено про застосування позовної давності до вимог позивача і, задовольняючи позовні вимоги суди відхилили доводи заяви відповідача-1 виходячи з того, що строк звернення до суду з позовом не сплив, зважаючи на встановлені у договорі від 22.04.2014 строки погашення заборгованості зі сплати щомісячних платежів.
Однак, оскільки розмір заборгованості та строки її погашення по кожному платежу суди попередніх інстанцій визначали за договором від 22.04.2014, який є нікчемним та не встановлювали обставин справи і не перевіряли строки погашення заборгованості по кожному з платежів за кредитним договором, який укладений відповідно до чинного законодавства, про що було зазначено вище, тому слід дійти висновку про те, що суди передчасно відхилили доводи заяви Відповідача-1 про застосування позовної давності до вимог позивача.
Таким чином, ВС дійшов висновку, що для вирішення спору у цій справі судам необхідно встановити дійсні строки погашення заборгованості зі сплати щомісячних платежів відповідно до дійсного (який відповідає чинному законодавству) кредитного договору, за результатами чого розглянути заяву відповідача-1 про застосування позовної давності і, в залежності від встановленого, дійти висновку про наявність або відсутність тих обставин, з якими пов`язані доводи Позивача про пропуск позовної давності.
За таких підстав, ВС дійшов висновку, про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій, які прийняті передчасно без дослідження умов дійсного кредитного договору від 22.03.2014.