Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦКУ не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, а загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Водночас, зловживання правом – це свого роду спотворення права.У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.
Об’єднана Палата Верховного Суду у постанові від 10.04. 2019 зробила висновок про те, що добросовісність – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі – «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Керуючись доктриною venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), Верховний Суд, відмовляючи у задоволенні позову ТОВ до Особи 1 про визнання угоди про розірвання договору, констатува, що у спірному випадку дії Позивача не відповідають принципу добросовісності, а його поведінка у спірних правовідносинах є суперечливою.
Суть даного спору в тому, що 01.03.2012 між ТОВ (Виконавець) та Особа 1 (Довіритель) укладено договір, за умовами якого Довіритель доручив Виконавцю від свого імені виконати певні дії в інтересах та за рахунок коштів Довірителя щодо здійснення процедури будівництва трикімнатної квартири, а також зобов`язався сплатити виконавцю вартість будівництва квартири у розмірі 552 000 грн., що ним (Відповідачем) виконано у 2012 році.
Однак, 21.05.2020 року сторонами укладена додаткова угода № 1 про розірвання договору від 01.03.2012 з 12.05.2020. Пунктом 2 цієї угоди ТОВ зобов`язалось повернути Особа 1 внесені ним кошти, згідно з погодженим сторонами графіком (щомісячно по 10 000 дол. США протягом п`яти місяців, починаючи з серпня 2020 року). Отже, сторони шляхом укладення додаткової угоди № 1 припинили зобов`язання щодо передання відповідачу квартири в будинку, що будувався позивачем.
05.11.2020 року сторони уклали додаткову угоду № 2 про розірвання договору від 01.03.2012, згідно з якою у разі порушення умов пункту 2 додаткової угоди № 1 та не повернення коштів у повному обсязі у визначений строк, додаткова угода № 1 від 21.05.2020 буде вважатися припиненою (розірваною) з 26.2.2021, а сторони повертаються до умов договору від 01.03.2012, який з цього часу визнається сторонами чинним і є обов`язковим для виконання на передбачених у ньому умовах.
На дату укладення додаткової угоди № 2 забудовнику належали майнові права на квартиру, розпоряджатись якими він не мав права через накладення державним і приватним виконавцями арештів на все нерухоме майно підприємства. Однак, уклавши додаткову угоду № 2 від 05.11.2020, ТОВ фактично розпорядилось майновими правами на квартиру, тобто здійснило їх відчуження на користь відповідача. При цьому, ТОВ не повернув кошти Відповідачу у встановлений строк.
Верховним Суд 29.01.2025, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, зазначив, що ТОВ не повернув Відповідачу отримані від нього кошти у визначений додатковою угодою № 1 строк, а тому «повторно» зобов`язався виконати процедуру будівництва та передачі об`єкта Відповідачу, висловив як прямо (в додатковій угоді № 2 від 05.11.2020, в проєкті додаткової угоди № 3 від 21.05.2021, листі від 16.09.2021 стосовно виконання умов договору), так і своєю поведінкою (залучив кошти Відповідача, завершив процедуру будівництва об`єкта, замовив проведення інвентаризації БТІ, повідомив про такі дії відповідача у вересні 2021 року, запропонував здійснити перерахунок вартості об`єкта), що у своїй поведінці керуватиметься умовами додаткової угоди № 2 від 05.11.2020 та раніше укладеного договору від 01.03.2012, вимагаючи дотримання умов цього договору і від відповідача, після чого відповідач вже не вимагав повернення коштів та очікував на отримання квартири.
При цьому, Позивач не надав належних та достатніх доказів на підтвердження того, що оспорюваною укладеною 05.11.2020 додатковою угодою № 2 про розірвання договору від 01.03.2012 порушено його права або інтереси.
За таких підстав Верховний Суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що ТОВ, пред`являючи позов про визнання додаткової угоди № 2 від 05.11.2020 недійсною, порушив принцип добросовісності та діяв всупереч своїй попередній поведінці та заявам, а відповідач розумно покладався на них, сподіваючись на добросовісність Позивача, що є підставою для відмови у задоволенні позову.