Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на наймача.
Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Виходячи із вказаних загальних положень законодавства, ВС вирішив справу зі спору про вселення/ виселення осіб із квартири, роз’яснивши, які підстави для визнання особи втратившим право користування жилим приміщенням та його поновлення, а також підстави виселення особи із жилого приміщення без надання іншого.
Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій частково задоволено позов Особи 1 про вселення його до квартири та виселення із квартири Особа 2, Особа 3, Особа 4, Особа 5.
Рішення судів мотивовані тим, що право Особи 1 на користування спірною квартирою поновлено, адже рішення суду від 28.10.3022 про визнання Позивача таким, що втратив право користування квартирою, скасовано, квартиру повернено у власність територіальної громади, проте Відповідачі не визнають його право на користування спірною квартирою, що порушує право Позивача, яке підлягає судовому захисту шляхом вселення його до цієї квартири.
Зважаючи на те, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 17.09.2012, на підставі якого Особа 2 набула право власності на житло, визнаний недійсним, немає правових підстав для збереження за Відповідачами права користування цією квартирою. Посилання Відповідачів на відсутність у них іншого житла на увагу не заслуговують, оскільки Особі 3 на праві приватної власності належить інша квартира.
Постановою Верховного Суду від 21.08.2024 рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову про виселення Відповідачів із спірної квартири скасовано та відмовлено у задоволені цих позовних вимог.
Постанова ВС мотивована тим, що Особа 1 не є власником спірного майна, його вимоги спрямовані на відновлення права користування спірним житлом.
Відповідно до статті 71 ЖКУ (в редакції на час позбавлення позивача права користування спірним майном), жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі – протягом усього часу перебування під вартою або відбуванняпокарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї. Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання.
Особа 1 з 15.12.1996 був зареєстрований у спірній квартирі та користувався нею, а з 2005 по 2015 роки перебував в місцях позбавлення волі. На підставі судових рішень, які в подальшому були скасовані, Особа 1 визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою; за Особою 6 визнано право користування цією квартирою, а 02.07.2012 розпорядженням органу приватизації спірну квартиру передано у власність останньому, яку він 17.09.2012 продав Особі 2. Судовими рішеннями за позовом Особи 1 вказане розпорядження, свідоцтво про право власності на квартиру Особи 6 та договір купівлі-продажу визнані недійсними.
Незважаючи на те, що квартира була повернена у власність територіальної громади, фактично Особа 1 не має можливості нею користуватись, оскільки в ній зареєстровані та проживають Відповідачі, які добровільно приміщення квартири не звільняють, Позивача в квартиру не допускають, вважаючи себе добросовісними користувачами квартири.
Встановивши, що Відповідачі не визнають право Особа 1 на користування квартирою, ВС погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для захисту права позивача на користування спірною квартирою шляхом його вселення.
Разом з цим ВС не погодився з висновками судів про виселення Відповідачів із спірної квартири з огляду на таке.
Відповідно до ч.1 ст. 109 ЖКУ виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
У частині 3 ст. 116 ЖКУ передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Встановлено, що Особа 2 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 17.09.2012, тобто Відповідачі вселились до квартири на законних підставах.
Ураховуючи наведене, ВС не погодився з висновками судів про наявність підстав для виселення Відповідачів із спірної квартири, оскільки матеріали справи не містять будь-яких доказів щодо наявності у них іншого житла, а тому задоволення цієї вимоги не відповідатиме легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції.