Велика Палата Верховного Суду 02.02.2023, скасувала ухвалу суду апеляційної інстанції, яка залишила в силі вирок суду першої інстанції про засудження особи за с. 195, ч. 1 ст. 350 КК України, відступила від попередніх висновків Верховного Суду та висловила позицію щодо застосування ч. 1 ст. 49 КК України (звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку, за яке передбачено покарання менш суворе ніж обмеження волі, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минуло два роки).
Передаючи справу на розгляд Великої Палати суд касаційної інстанції окреслив необхідність вирішення питання, а саме: в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду застосуванню підлягають диференційовані строки давності, визначені у ч.1 ст. 49 КК України, подовжені на час ухилення, або передбачені ч.2 цієї статті загальні строки – п`ять років з дня вчинення проступку і п`ятнадцять років з дня вчинення злочину, у випадках, коли на час прийняття судом рішення зазначені загальні строки не сплинули.
Велика Палата у даній справі відступила від висновку Верховного Суду від 05.04.2021 щодо тлумачення ч. 2 ст. 49 КК, згідно якого: в разі ухилення підозрюваного, обвинуваченого від досудового розслідування або суду встановлені ч.1 цієї статті диференційовані строки нівелюються й особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності за давністю лише після спливу загальних строків.
Велика Палата ВС вважає, що встановлені ч. 2 ст. 49 ККУ загальні строки мають преклюзивний характер і спрямовані на недопущення застосування щодо людини заходів кримінальної репресії через нерозумно тривалі проміжки часу. Адже в іншому разі, зупинення диференційованих строків у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений переховується від розслідування та суду впродовж багатьох років, продовжувало б їх на необмежений час з можливістю покарання особи за кримінальні правопорушення, вчинені в далекому минулому, впродовж усього життя – як тільки вона потрапить у поле зору правоохоронних органів.
Наприклад, зважаючи на тлумачення ч. 2 ст. 49 ККУ викладеного у постанові ВС від 05.04.2021 людина, котра вчинила крадіжку чи хуліганство без обтяжуючих обставин, підлягала би кримінальній відповідальності навіть через двадцять і більше років після скоєння проступку.
Тобто за наведених обставин покарання було б очевидно несправедливим актом, несумісним із принципом гуманізму, і становило б лише помсту з боку держави, оскільки незалежно від того, ухиляється особа від кримінальної відповідальності чи ні, з плином часу неминуче зменшується гострота сприйняття минулої злочинної поведінки потерпілим та іншими особами, знижується запит суспільства на покарання винного і втрачається актуальність застосування заходів кримінальної репресії. Крім цього, навіть якщо людина уникає несприятливих для себе правових наслідків попередньої злочинної діяльності, невчинення нових правопорушень упродовж багатьох років дає підстави для висновку про її виправлення.
При цьому, твердження, що сам лише факт ухилення підозрюваного, обвинуваченого від досудового розслідування або суду повністю нівелює диференційовані строки давності, означає, що продовження злочинної діяльності тягне кращі правові наслідки, ніж перебування в розшуку.
Окрім того, вчинення особою в межах передбаченого ч.1 ст. 49 ККУ строку нового злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк і понад два роки, також не нівелює диференційованого строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин. У цьому разі термін, передбачений ч.1 ст. 49 ККУ, переривається і починає відраховуватися з моменту вчинення нового злочину. Тобто диференційований строк не замінюється на загальний, більш обтяжливий для особи, а лише відтерміновується його початок
Отже, відповідний хибний підхід не заохочуватиме особу, котра переховується від правоохоронних органів, з`являтися з зізнанням. Адже якщо сам лише факт ухилення від розслідування або суду, незалежно від тривалості і причин припинення, неминуче призведе до заміни диференційованих строків давності загальними, особа не буде заінтересована швидше прибути до компетентних органів добровільно. Водночас застосування диференційованих термінів, подовжених на час ухилення, стимулюватиме таку поведінку підозрюваного, обвинуваченого, особливо якщо йому інкримінується кримінальний проступок чи нетяжкий злочин, а заохочення особи з`являтися з зізнанням повинно сприяти оперативності й ефективності кримінального провадження.
З огляду на викладене Велика Палата дійшла висновку, що особа, котра ухилялася від досудового розслідування або суду, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованих строків, передбачених ч.1 ст. 49 ККУ, подовжених на час ухилення. Встановлені частиною другою цієї статті загальні строки повинні застосовуватися лише в разі, якщо вони сплинули на час розгляду справи судом, тобто минуло більш як п`ять років з дня вчинення кримінального проступку і понад п`ятнадцять років з дня вчинення злочину.