При отриманні у спадщину земельної ділянки спадкоємці нерідко стикаються із проблемами оформлення її у власність, зокрема, багато таких складностей та суперечок виникає у зв’язку із тим, що свідоцтво на спадкування на земельну ділянку нотаріусом видається на підставі правовстановлюючих документів, а при відсутності останніх нотаріус відмовляє спадкоємцю у вчиненні такої нотаріальної дії.
При відсутності правовстановлюючих документів та отримання відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про спадкування на земельну ділянку, можливо в судовому порядку визнати право власності на землю в порядку спадкування на землю. Це також можливо при спадкуванні земельних паїв.
Однак, в ході таких спорів виникає безліч перепон і перед спадкоємцем постає питання як довести своє право на спадщину земельної ділянки, якщо
– відсутні відомості щодо земельної ділянки в Державному земельному кадастрі;
– відсутні правовстановлюючих документів на земельну ділянку;
-смерть спадкодавця сталася при незакінченої процедурі приватизації земельної ділянки;
– чи успадковується довічне користування земельною ділянкою та багато інших ситуацій, в яких розібратися допоможе виключно досвідчений адвокат, обізнаний не тільки у законодавчих нюансах земельного та спадкового законодавства, але і у правових позиціях Верховного Суду з цих спірних питань, які обов’язкові для врахування судами нижчих ланок.
Отже, якщо нотаріус винесе постанову про відмову у видачі свідоцтва на спадкування на земельну ділянку, це буде підстава для підготовки адвокатом позовної заяви до суду про визнання права власності клієнта, як спадкоємця, на земельну ділянку в порядку спадкування, а також з іншими супутніми позовними вимогами.
ПОСЛУГИ АДВОКАТА У СПОРАХ ПО СПАДЩИНІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ:
–Консультація з питань оформлення права власності на земельну ділянку в порядку спадкування, аналіз виниклої у клієнта ситуації та перспектив можливих майбутніх судових процесів;
-Збір доказової бази, у тому числі адвокатського запиту, та підготовка позовної заяви про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування;
-Підготовка необхідних процесуальних документів- заяв, відзиву, заперечення, письмових пояснень, клопотань тощо;
– Представництво клієнта у судах всіх інстанції з метою захисту його інтересів;
-Оскарження судових рішень, постановлених не на користь клієнта, в апеляційному та касаційному порядку;
– Юридичний супровід клієнта на стадії виконання судового рішення.
ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ СУДІВ У СПОРАХ
ПО СПАДЩИНІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ
1. Якщо дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковане володіння були припиненими, проте ті Особи, які набули право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним
Враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов’язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадкованого володіння
Таким чином, право довічного користування земельної ділянки може бути визнано таким, що успадковане, оскільки таке право не відноситься до тих прав, які не можуть бути успадковані
Великою Палатою Верховного Суду від 20.11.2019 залишено в силі рішення районного суду про задоволення первісного позову Особа 1: визнано за Особою 1 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею; визнано за Особою 2 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею. Задоволено зустрічний позов Особа 3: визнано за Особа 3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
Відмовляючи у задоволенні як первісного так і зустрічного позовів суд апеляційної інстанції зазначив, що право довічного успадковуваного володіння, яке виникло в особи на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, не визначено чинним законодавством України, а тому не входить до складу спадщини, фактично припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
Скасовуючи 20.11.2019 постанову суду апеляційної інстанції Верховний Суд вказав на те, що у довічному володінні Особа 4 на час смерті перебувало дві земельні ділянки – площею 18,85 га та 3,74 га.06.03.2008 в порядку процедури, визначеної статтями 31, 32 ЗКУ, голова та члени фермерського господарства (ФГ) Особа 4, Особа 1 отримали безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради – по 2,89 га кожний.
Державним нотаріусом 18.09.2009 Особа 1 та Особа 2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме, на земельну ділянку 2,89 га, що належала Особа 4 на праві приватної власності.
14.12.2016 нотаріусом відмовлено Особа 1 та Особа 2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні земельні ділянки після померлого Особа 4 у зв`язку з тим, що згідно чинного законодавства не передбачена можливість переходу права довічного успадковуваного землеволодіння після смерті володільця.
Не погоджуючись із вказаними висновками нотаріуса та апеляційного суду, ВС вказав, що ст. 23 ЗУ «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
Особа 4 отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексу УРСР від 18.12.1990 (в редакції від 15.03.1991) та на підставі ЗУ від 20.12.1991 «Про селянське (фермерське) господарство», яким і було визначено порядок його успадкування.
Закон України від 19.06.2003 «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України.
Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.
Згідно із ч. 1 ст. 407 ЦКУ (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
Відповідно до ч.2 ст. 407 ЦКУ, ч. 2 ст. 102 ЗКУ право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
З правової позиції, яка викладена у постанові ВС від 31.10.2018 та ряду інших постанов вбачається системне посилання у цих судових рішеннях на вказані норми у сукупності з висновками про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в Особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у цій справі вважала, що наявні правові підстави для відступлення у цій від вказаних висновків з огляду на таке.
За змістом статей 6, 50 ЗКУ від 18.12.1990 ( у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
Постановою Верховної Ради Української РСР від 27.03.1991, яка втратила чинність на підставі Постанови ВРУ від 13.03.1992, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
ЗКУ у редакції від 12.03.1992 не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
При цьому відповідно до п. 8 Постанови ВРУ від 13.03.1992 № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизації землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗКУ.
Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗУ 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18.12.1990 була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗКУ в редакції від 13.03.1992 закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь – якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 КУ. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження ВРУ цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають КУ (є неконституційними), положення:
– пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗКУ щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого,організаційного та фінансового забезпечення;
– пункту 6 Постанови ВРУ «Про земельну реформу» від 18.12.1990 № 563-ХІІ з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
Таким чином, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.
Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.
Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову.
2. Якщо спадкодавець розпочав процедуру приватизації земельної ділянки, але за життя не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування – права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім’я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку
Якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету КМУ від 26.12.1992 №15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (втратив чинності у 2006 році), до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку
Судовими рішеннями першої та апеляційної інстанції задоволено позов Особи 3: визнано незаконною відмову Особа 4, Особа 5, Особа 6, як суміжних землекористувачів з Позивачем, погодити акт обстеження та показу меж земельної ділянки (акт визначення та погодження меж земельної ділянки) Особа 3 на ділянку площею 0,1452 га; визнано право Особа 3 на завершення розпочатої Особа 7 процедури приватизації земельної ділянки площею 0,1452 га на її ім’я без погодження акта обстеження та показу меж земельної ділянки (акта визначення та погодження меж земельної ділянки) із суміжними землекористувачами, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та отримання свідоцтва про право власності на цю земельну ділянку згідно з розмежуванням належної Особа 7 земельної ділянки з Особа 4, Особа 5, Особа 6, встановленим актом виносу земельної ділянки та план-схемою виносу земельної ділянки для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, що затверджені сільрадою 27.12.1993; зобов’язано сільраду звернутися до суду з позовом до Особа 4 про знесення самовільного будівництва; скасовано: рішення сільради від 14.12.2014 про затвердження акта земельно-узгоджувальної комісії від 14.09.2014 про розмежування між Особа 3 і Особа 4; рішення сільради від 17.05.2015 про надання дозволу Особа 4 на виготовлення технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) площею 0,2219 га для будівництва та обслуговування господарських будівель та споруд та пункт 2 рішення сільради «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)», яким встановлено, що межа між Особа 4 та Особа 3 проходить відповідно до акта розмежування, затвердженого рішенням сільради від 14.12.2014.
Велика Палата Верховного Суду 20.03.2019 вказані судові рішення скасовані. У частині позовних вимог Особа 3 про зобов’язання сільради звернутися до суду з позовом про знесення самовільного будівництва ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині позовних вимог справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВП ВС мотивована тим, що встановлено, що Особа 3 є власником житлового будинку в порядку спадкування після смерті Особа 7, що підтверджується рішенням районного суду від 17.05.2013.
Рішенням сільради від 24.12.1993 Особа 7 дозволено приватизувати земельні ділянки площею до 0,85 га (до 0,60 га – для ведення особистого підсобного господарства, до 0,25 га – для обслуговування житлового будинку). Актом виносу земельної ділянки в натурі на місцевості, складеного 27.12.1993 сільрадою, Особа 7 винесено в натурі земельну ділянку площею 0,23 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно з планом-схемою.
Тобто підтверджено право користування Особою 7 земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку площею 0,23 га та визначено межі цієї земельної ділянки.У матеріалах справи відсутній акт визначення та погодження меж земельної ділянки Особа 3 на земельну ділянку площею 0,1452 га.
Згідно з актом, складеним 14.09.2014 земельно-узгоджувальною комісією сільради з питанню розмежування земельних ділянок між сусідами Особа 4 та Особа 3, затвердженого рішенням сільради від 14.12.2014, комісія запропонувала встановити розмежування земельних ділянок між цими Особами по спільній межі будівель; рекомендувала сторонам внести зміни в план-схеми земельних ділянок та подати на розгляд комісії. З висновками комісії Особа 3 не погодилася і оскаржила їх.
Відповідно до довідки сільради від 12.05.2015 за господарством Особа 4 рахується 0,25 га земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку.
Сільради від 17.05.2015 Особа 4 надано дозвіл на виготовлення технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) площею 0,2219 га для будівництва та обслуговування господарських будівель та споруд.
Отже, Особа 4, Особа 5 та Особа 6 є користувачами земельних ділянок суміжних із земельною ділянкою Особа 3, право власності на яку остання бажає оформити.
ЗК України у редакції, чинній до 01.01.2013, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю чи укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано – право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.
Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування – права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім’я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.
Якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету № 15-92 від 26.12.1992, до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку. Зазначений порядок встановлений законодавством у разі набуття права власності на земельні ділянки шляхом їх приватизації громадянами (ч. 3 ст. 116 ЗКУ).
Крім того, спадкоємець нерухомого майна у разі, якщо спадкодавцю належало право користування земельною ділянкою, вправі реалізувати своє право на безоплатне набуття у власність земельної ділянки у розмірах, встановлених ЗКУ та у порядку, визначеному ст.ст. 116,118, 122 ЗКУ.
Суди, задовольняючи позовні вимоги, не врахували вказані положення ЦКУ та ЗКУ, не встановили, які саме права просить захистити позивачка, не визначили всіх обставин справи та доказів на їх підтвердження. Суди не перевірили чи існує рішення органу місцевого самоврядування про передачу Особа 7 безоплатно у приватну власність земельної ділянки. Не уточнили, чи зверталася Особа 3 як спадкоємець до органів місцевого самоврядування про завершення процедури приватизації, розпочатої спадкодавцем, чи бажає реалізувати своє право на приватизацію земельної ділянки, яка перебуває у користуванні. Саме при вирішенні вказаних вимог суди і мали встановити як дотримання порядку щодо відновлення меж земельної ділянки, однією із складових якого є узгодження меж з власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок і оцінити дотримання цих вимог, так і дослідити рішення узгоджувальної комісії з визначенням межі земельної ділянки, та його відповідність акту про винос земельної ділянки у натурі від 27.12.1993 чи іншого документа, в залежності від уточнених позовних вимог Особа 3.
Таким чином ВП ВС дійшла висновку, що без встановлення вказаних обставин судові рішення попередніх інстанцій прийняті передчасно.