Частина 1 ст. 182 ЦКУ чітко визначила, що «право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації». Також ч.4 ст.334 ЦКУ визначає, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Ці норми визначають конститутивне значення державної реєстрації та підтверджують остаточний перехід в Україні до сформованої «титульної» системи реєстрації набуття речових прав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.12.2022 визначила, що Особа може оскаржувати державну реєстрацію без пред’явлення майнових вимог тільки у випадку, якщо рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав позивача, а не іншої особи.
Одночасного вирішення спору про право вимагала колишня редакція ч.3 ст.26 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1952-IV.
Низкою постанов, зокрема від 04.09.2018, було сформовано підхід, що державна реєстрація речового права за третьою особою є порушенням речових прав позивача, а, отже, будь-який спір про державну реєстрацію з третьою особою є спором про право.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству”, який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” від 01.07.2004 № 1952-ІV викладено у новій редакції.
У зв’язку із цим Верховний Суд у постановах від 23.06.2020, 30.06.2020, 14.07.2020, 20.08.2020,03.09.2020,16.09.2020 зазначив, що в такий спосіб, законодавчі зміни до статті 26 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, згідно яких такий спосіб захисту порушених прав як скасування запису про державну реєстрацію не тільки не був передбачений законом, а й прямо заборонений, набули чинності саме з новою редакцією статті 26 вказаного Закону від з 16.01.2020.
На думку Великої Палати Верховного Суду (викладено у постанові від 21.12.2022) внесені зміни встановлюють «автоматичне» припинення речових прав та обтяжень у разі скасування судом рішення про державну реєстрацію та «поновлення» речового права (обтяження) на підставі рішення суду або відповідно до архівної частини Реєстру, без обов’язкового вирішення окремого спору про визнання, зміну чи припинення речових прав.
При цьому ВП ВС зробила висновок: враховуючи, що у цивільному законодавстві України закріплена реєстраційна, титульна система набуття речових прав, вирішення спору про державну реєстрацію є вирішенням цивільного, майнового спору про право, за винятком випадків, коли позивач оскаржує реєстраційні дії, вчинені за його заявою, в суді адміністративної юрисдикції.
Пропонується ряд правових висновків Верховного Суду, за результатами розгляді справ про скасування державної реєстрації права на нерухоме майно, як ефективного способу захисту права власності на нерухоме майно з урахуванням змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1952-IV.
1.ОСОБА НЕ МАЄ ПРАВО ВІЛЬНО РОЗПОПРЯДЖАТИСЯ НЕРУХОМИМ МАЙНОМ, ЯКЩО ЇЙ ВІДОМО ПРО ВСТАНОВЛЕНІ ОБМЕЖЕННЯ ЩОДО ЦЬОГО МАЙНА, НАВІТЬ ЯКЩО ВОНИ (ОБМЕЖЕННЯ) НЕ ЗАРЕЄСТРОВАНІ У ВІДПОВІДНОМУ ДЕРЖАВНОМУ РЕЄСТРІ
НАЯВНІСТЬ ЧИННОЇ НА ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО УХВАЛИ СУДУ ПРО ЗАБОРОНУ ВЧИНЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ДІЙ ЩОДО ВІДЧУЖЕННЯ ЦЬОГО МАЙНА Є БЕЗУМОВНОЮ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ СКАСУВАННЯ СУДОМ ТАКИХ РЕЄСТРАЦІЙНИХ ЗАПИСІВ, БЕЗ ВИРІШЕННЯ ПО СУТІ СПОРУ ПРО НАЛЕЖНІСТЬ НА ПРАВІ ВЛАСНОСТІ СПІРНИХ ПРИМІЩЕНЬ
Верховний Суд у постанові від 31.01.2024, переглядаючи судові рішення у справі зі спору за позовом ОСББ «Робоча 65» до Міської ради про скасування записів у Державному реєстрі про право власності Відповідача на нежитлові приміщення наголосив, що вирішуючи такий спір, суд повинен дати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду. При цьому право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Перед Верховним Судом Касатором (Міською радою), було поставлено питання застосування норми права у подібних правовідносинах,а саме: статті 26 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, ч.1 ст. 319 ЦКУ, ч.1 ст. 328 ЦКУ, ч.2 ст. 346 ЦКУ в поєднанні з п. 6 ч. 1 ст. 20 ЦПКУ, ч. 1 ст. 321 ЦКУ, ч. 2 ст. 386 ЦКУ щодо можливості вважати обраний спосіб захисту легітимним, тобто таким, який відповідає меті звернення з позовом до суду (скасування права власності на нерухоме майно за міською радою) та таким, який може відновити порушені права позивача за захистом яких останній звернувся, якщо, на думку Касатора (Відповідача), таких прав на нерухоме майно не виникало/не виникло у Позивача, що, на думку Відповідача, підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
Надаючи відповідь на поставлене питання, ВС зазначив, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 05.06.2018, 11.09.2018, 30.01.2019, 02.07.2019, 22.10.2019 та інших.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (Висновки ВП ВС від 22.09.2020, 19.01.2021, 16.02.2021).
Суть спору в цій справі в тому, що рішенням суду першої інстанції від 22.10.2019 частково задоволено позов ОСББ «Робоча 65»: Зобов`язано Міськраду припинити дії, що порушують право спільної власності співвласників багатоквартирного будинку на нежитлові допоміжні приміщення цього будинку; скасовано записи про право власності територіальної громади міста в особі Міськради на ряд об`єктів нерухомого майна (нежитлові приміщення).
Рішення місцевого господарського суд було обґрунтовано тим, що спірні приміщення відносяться до допоміжних нежитлових приміщень в структурі житлового будинку, тому на праві спільної власності належать усім власникам квартир, а Відповідач своїми діями (реєстрацією в Державному реєстрів права валсності на спірні нежитлові приміщення) обмежує встановлене законом право співвласників багатоквартирного будинку у здійсненні ними права володіння і користування спільним майном.
Постановою апеляційного господарського суду від 16.10.2023 апеляційну скаргу Міської ради на рішення суду першої інстанції від 22.10.2019 у цій справі задоволено частково та постановлено це рішення скасувати в частині задоволення вимог про зобов`язання Дніпровської міської ради припинити дії, що порушують право спільної сумісної власності співвласників багатоквартирного будинку, та скасування записів про право власності територіальної громади міста в особі міської ради на частину об`єктів нерухомого майна (спірних нежитлових приміщень).Ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Постанова суду апеляційної інстанціїмотивована тим, що спірні об`єкти (щодо яких відмовлено у задоволенні позову) як на час проектування, так і на момент проведення первинної інвентаризації (1992-1994 рр.) і по теперішній час мали та мають статус нежитлових приміщень та вважаються відокремленим майном, всі об`єкти знаходяться на першому поверсі, мають окремі входи, транзитні комунікації та в яких відсутнє обладнання, яке обслуговує більше одного приміщення, а також інше обладнання, що забезпечує потреби усього житлового будинку. Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що враховуючи, що спірні об`єкти нерухомого майна мають статус нежитлових, на ці приміщення не поширюється правовий режим спільної власності мешканців будинку.
В той же час, апеляційний суд у постанові від 16.10.2023 встановив, що здійснення за Відповідачем реєстраційних дій на об`єкти нерухомого майна (нежитлові приміщення), розташованих на першому поверсі у житловому будинку, належному ОСББ (Позивачу) відбулося в період дії заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25.10.2017 з урахуванням ухвали від 14.05.2018 у справі №200/1310/17, про яку Відповідачу було відомо.
Зокрема, ухвалою Бабушкінського райсуду м. Дніпропетровська від 25.10.2017, залишеною без змін постановою суду апеляційної інстанції від 07.03.2018, у справі № 200/13101/17 за позовом ОСББ до Міськради про зобов’язання Відповідача передати на баланс Позивача багатоквартирний будинок разом з нежитловими приміщеннями, розташованими на першому поверсі цього будинку, заяву Позивача про забезпечення позову задоволено. До вирішення спору по суті заборонено міській раді вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження, передачу в лізинг, в оренду, позичку тощо спірних нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, а також до вирішення спору заборонено державним реєстраторам, які здійснюють державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, вчиняти реєстраційні дії щодо цих нежитлових приміщень багатоквартирного будинку.
Верховний Суд зазначив, що вказане свідчить про неправомірність здійснення реєстраційних дій та наявність підстав для задоволення позову про скасування записів про право власності територіальної громади міста в особі Ради на вказані вище об`єкти нерухомого майна-спірні нежитлові приміщення.
Позовні вимоги в частині скасування записів про право власності територіальної громади міста в особі Ради на інші об`єкти нерухомого майна не знайшли свого підтвердження, бо не відповідають площі нежитлових приміщень, визначених ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.04.2018 про роз`яснення ухвали від 25.10.2017 про вжиття заходів забезпечення позову у справі №200/13101/17 (з урахуванням ухвали від 14.05.2018 про виправлення описки).
Постановою Верховного Суду від 31.01.2024 вказану простанову суду апеляційної інстанції залишено без змін та відхилено касаційну скаргу Міськради з огляду на наступне.
Згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за територіальною громадою міста в особі Міської ради зареєстровано право комунальної власності на об`єкти нерухомого майна згідно переліку, визначеного в ухвалі Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25.10.2017 з урахуванням ухвали від 14.05.2018 (про виправлення описки) у справі №200/1310/17.
Касаційний господарський суд погодився з висновками, які викладені у постанові апеляційного господарського суду від 16.10.2023 у цій справі щодо того, що Відповідач на момент вчинення реєстраційних дій був обізнаний про встановлену судом заборону. Про це, зокрема, свідчить те, що саме Міськрада оскаржувала ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25.10.2017 про забезпечення позову у справі №200/13101/17 в апеляційному та касаційному порядках.
ВС вказав на те, щоОСББ “Робоча 65” звернулось із даним позовом до суду 19.06.2019, вказавши одним із способів захисту порушених Радою прав саме скасування записів про право власності на об`єкти нерухомого майна.
Апеляційним судом було встановлено, що у матеріалах справи відсутні відомості про обтяження, заборону на нерухоме майно стосовно спірних приміщень на момент реєстрації права власності на них за Дніпровською міською радою.
Водночас, той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України № 1952-ІV, за загальним правилом не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.
В такий спосіб, законодавчі зміни до статті 26 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” з 16.01.2020, згідно яких такий спосіб захисту порушених прав як скасування запису про державну реєстрацію не тільки не був передбачений законом, а й прямо заборонений, набули чинності саме з новою редакцією статті 26 вказаного Закону.
Таким чином, оскільки на момент подання позову (19.06.2019) та винесення судом першої інстанції рішення у справі (22.10.2019) обраний Позивачем спосіб захисту відповідав критеріям ефективного та належного, а право Позивача, зокрема на справедливий суд не може бути ефемерним та поставлено під сумнів внаслідок змін у законодавстві, які відбулись під час розгляду справи, відповідні доводи Ради в касаційній скарзі ВС оцінив критично.
При цьому, Верховний Суд також врахував, що саме дії Відповідача, які виразилися у здійсненні реєстраційних дій, не зважаючи на судову заборону, про що йому було достеменно відомо, а також подальша процесуальна поведінка Ради, значною мірою і призвели до тривалого розгляду справи.
Отже ВС погодився із висновками, які викладені у постанові апеляційного господарського суду від 16.10.2023 щодо неправомірності здійснення реєстраційних дій та наявності підстав для задоволення позову про скасування записів про право власності Територіальної громади міста в особі Ради на спірні об`єкти нерухомого майна, щодо здійснення розпорядження якими було заборонено ухвалою суду про забезпечення позову від 25.10.2017.
2. У ВИПАДКУ, КОЛИ ЩОДО НЕРУХОМОГО МАЙНА НАЯВНИЙ СУДОВИЙ СПІР (СПІР ПРО ПРАВО), ЦЯ ОБСТАВИНА УНЕМОЖЛИВЛЮЄ РОЗГЛЯД МІНІСТЕРСТВОМ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ СКАРГИ НА РІШЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРАТОРА ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ ПРАВ ЩОДО ЦЬОГО НЕРУХОМОГО МАЙНА (ЗА П. 1 Ч.2 СТ. 37 ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ТА ЇХ ОБТЯЖЕНЬ»)
ЗА НАЯВНОСТІ ПІДСТАВ ДЛЯ ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛОЖЕНЬ П. 1 Ч. 2 СТ. 37 ЗАКОНУ УКРАЇНИ № 1952-IV, ВІДСУТНЯ НЕОБХІДНІСТЬ ЗДІЙСНЮВАТИ АНАЛІЗ ІНФОРМАЦІЇ ПРО СУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ЗВ`ЯЗКУ ІЗ СПОРОМ МІЖ ТИМИ САМИМИ СТОРОНАМИ, З ТИХ САМИХ ПРЕДМЕТА І ПІДСТАВ (П.4 Ч.8 СТ. 37 ЗАЗНАЧЕНОГО ЗАКОНУ)
30.12.2021 ТОВ С звернулось до господарського суду з позовом до Міністерства юстиції України, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ Відповідача від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги Особа 1 від 31.03.2020.
Позов мотивовано тим, що Особа 1 як член ЖБК Б 29.10.2010 уклав договір та вніс особисті кошти у вигляді пайового внеску на рахунок ЖБК для будівництва квартири. У 2014 році цей об`єкт нерухомості був введений в експлуатацію, і Особа 1 очікував отримання акта приймання-передачі для реєстрації вказаної квартири у власність. За отриманою ним інформацією будинком нібито незаконно заволоділи треті особи, які провели певні реєстраційні дії, що фактично позбавили його та інших членів ЖБК Б права власності на об`єкти нерухомості. Оскільки в процесі державної реєстрації первинний стан об`єкта нерухомого майна був поділений, то неможливо ідентифікувати, який із поділених об`єктів належить саме Особа 1.
Зважаючи на таке, Особа 1 звернувся зі скаргою від 31.03.2020 на дії державних реєстраторів до Міністерства юстиції України. Колегія Міністерства юстиції України з розгляду скарг у висновку від 18.08.2020 рекомендувала скаргу Особа 1 від 31.03.2020 задовольнити частково та скасувати всі рішення державних реєстраторів, прийнятих починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, серед яких і рішення, на підставі яких зареєстровано внесення частини об`єкта нерухомого майна до статутного капіталу юридичних осіб, зокрема і ТОВ С.
Водночас станом на момент винесення оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженні районного суду перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом Особа 2 до Особа 1, третя особа – Особа 3, про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир у житловому будинку, укладених 05.01.2018 між Особа 2 та Особа 3.
Господарський суд першої істанції рішенням від 05.10.2022 у цій справі позов задовольнив: визнав протиправним та скасував наказ Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5.
Рішення суду мотивовано тим, що між Особа 1 та Особа 2 під час розгляду відповідачем скарги був наявний судовий спір відносно того ж об`єкта нерухомого майна, який розглядається, і з тих самих підстав, дійшов висновку про те, що Відповідач порушив приписи п. 1 ч.2, абз. 3 ч. 3 , ч. 8 ст. 37 ЗУ від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пунктів 5, 7 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на дату реєстрації скарги), пункту 11 Порядку № 1128 (у редакції, чинній на час розгляду скарги).
Апеляційний суд 19.06.2023 у цій справі апеляційні скарги Особа 1 та Міністерства юстиції України залишив без задоволення, а рішення суду першої інстанції від 05.10.2022 – без змін. Провадження за апеляційною скаргою ЖБК Б на рішення суду першої інстанції від 05.10.2022 у справі закрив, оскільки ЖБК не є учасником справи та оспорюване рішення не впливають на його права та інтереси (п. 3ч. 1 ст. 264 ГПКУ).
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, щоураховуючи наявність на момент винесення оскаржуваного наказу судового спору щодо нерухомого майна у житловому будинку між Особа 2 та Особа 1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу, укладених 05.01.2018 між Особа 2 та Особа 3, у Відповідача не було повноважень здійснювати розгляд скарги Особа 1.
Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд зазначив наступне.
Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку із прийняттям Міністерством юстиції України, за результатами розгляду скарги рішення в порядку статті 37 Закону України № 1952-IV щодо скасування рішень про вчинення реєстраційної дії.
Аналіз судової практики свідчить про те, що Верховний Суд у постановах від 06.06.2018, 10.08.2021, 22.02.2023, 27.06.2023 притримується позиції про те, що «нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у п.4 ч. 8 ст. 37 Закону № 1952-IV .
Верховний Суд звернув увагу на наявність по суті двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування п. 1 ч. 2 , п. 4 ч. 8 ст. 37 ЗУ № 1952-IV (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин):
1) розгляд Міністерством скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав не допускається за наявності будь-якого судового спору щодо нерухомого майна. При цьому не має значення нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) такого спору;
2) наявність судового спору щодо нерухомого майна між тими самими сторонами, з того самого предмета і підстав є підставою для відмови в задоволенні скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав Міністерством юстиції України. Водночас нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента судового спору (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови в задоволенні скарги.
З огляду на виконання функцій із забезпечення сталості та єдності судової практики ВС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного ВС у постановах від 06.06.2018, 10.08.2021, 22.02.2023, 27.06.2023.
Велика Палата ВС 03.04.2024 відповідаючи на поставлені питання зазначила наступне.
Щодо повноважень Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п.1 ч. 1 ст. 2 ЗУ № 1952-IV). Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (ч. 2 ст. 3 ЗУ № 1952-IV).
Тобто державна реєстрація права власності (зокрема, нерухомого майна) закріплена законом як складовий елемент процедури набуття права власності.
Разом з цим Закон України № 1952-IV, крім визнання та підтвердження державою таких прав, також спрямований на їх захист.
Відповідно до ч. 1 ст. 37 ЗУ № 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку.Крім судового розгляду справи, оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства юстиції України є додатковим механізмом захисту права власності. Таке оскарження може бути оперативним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, однак не може підміняти собою судовий розгляд.
Міністерство юстиції України оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, однак не досліджує помилки або протиправні дії скаржника, інші аспекти захисту прав власника нерухомого майна. Тобто Міністерство юстиції України оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір.
Отже, при розгляді скарги на рішення державного реєстратора Міністерство юстиції України не вправі вирішувати спір між сторонами, зокрема робити висновки про права сторін на майно, що належить до компетенції суду.
Міністерство юстиції України у межах своїх повноважень здійснює контроль у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Приписами статті 37 ЗУ № 1952-IV встановлено можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав та повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду цих скарг та ухвалення за результатами такого розгляду рішень.
Відповідно до положень ч.2 ст. 37 ЗУ № 1952-IV (у редакції, чинній на момент видання оспорюваного наказу у цій справі) Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір) 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України.
Вжите законодавцем у зазначеній вище нормі слово «щодо» є синонімом до слова «стосовно». Отже, з огляду на таку синонімію, у частині другій статті 37 Закону України № 1952-IV йдеться про спори саме стосовно нерухомого майна. Тобто потрібно орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути направлена на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном. Таким чином до спорів «щодо нерухомого майна» відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна.
Підсумовуючи наведене, ВП ВС зазначила, що в п. 2 ч. 2 ст. 37 Закону України № 1952-IV (в редакції, чинній на момент видання наказу) встановлено, що у Міністерства юстиції України відсутні повноваження на розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав за наявності будь-якого судового спору щодо нерухомого майна.
Натомість відповідно до п.4 ч. 8 ст. 37 Закону України № 1952-IV Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо наявна інформація про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав.
Тобто треба розмежовувати наслідки, передбачені частинами 1 та 8 ст. 37 Закону України № 1952-IV. Адже ч. 1 ст. 37 цього Закону визначено межі повноважень Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, тому наявність судового спору щодо нерухомого майна унеможливлює розгляд скарги Міністерством юстиції України. Водночас ч. 8 ст. 37 цього Закону передбачені підстави для відмови у задоволенні скарг у сфері державної реєстрації (у разі наявності повноважень для її розгляду).
З огляду на викладене,Велика Палата Верховного Суду виснував, що п. 1 ч. 2 статті 37 Закону України № 1952-IV (у редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна.
Міністерство юстиції України та його територіальні органи відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 37 вказаного вище Закону відмовляють у задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав.
За наявності підстав для застосування положень пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відсутня необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (п.4 ч. 8 ст. 37 зазначеного Закону).
Щодо розгляду справи по суті
З огляду на встановлені судами обставини, виникнення спірних правовідносин зумовлено незгодою позивача з наказом Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги та скасовано всі рішення державних реєстраторів, прийняті починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, крім рішень, прийнятих приватним нотаріусом. Тобто позовні вимоги у справі спрямовані на поновлення порушеного цивільного (майнового) права позивача.
Відповідно до ч.1 абз.2 ч. 3 ст. 5 Закону України № 1952-IV у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Право власності на квартиру, житлове та нежитлове приміщення може бути зареєстровано незалежно від того, чи зареєстровано право власності на житловий будинок, будівлю, споруду, а також їх окремі частини, в яких вони розташовані.
Зважаючи на це предметом позову в цій справі є вимога ТОВ С про визнання протиправним і скасування наказу Мінючсту від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги Особа 1 від 31.03.2020 з підстав, зокрема, прийняття оспорюваного наказу з порушенням п. 1 ч.2 ст. 37 Закону України № 1952-IV, оскільки за наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не мало повноважень на розгляд скарги у сфері державної реєстрації.
Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного наказу – 26.10.2020 у провадженні районного суду перебувала цивільна справа № 501/2736/20 (провадження у справі відкрито 01.10.2020) за позовом Особа 2 до Особа 1, третя особа –Особа 3 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу часток квартир у житловому будинку, укладених 05.01.2018 між Особа 2 та Особа 3.
Тобто суди попередніх інстанцій установили, що на дату прийняття Міністерством юстиції України оскаржуваного наказу районний суд розглядав цивільну справу № 501/2736/20, а тому дійшли висновку, що відносно спірного нерухомого майна існував судовий спір.
Водночас відсутність такого спору на момент прийняття висновку Колегією Міністерства юстиції України, а саме 18.08.2020, жодним чином не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ відповідач прийняв за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги з метою виконання чітких законодавчих вимог потрібно обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги.
Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що у Міністерства юстиції України не було повноважень на розгляд скарги Особа 1 з огляду на положення п. 1 ч. 2 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент видання спірного наказу).
З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду, викладеного в постановах від 06.06.2018,22.02.2023, 27.06.2023.
Разом з тим,Велика Палата Верховного Суду відповідно до своєї усталеної практики, формулюючи відступ від висновку щодо застосування норми права, відступає від висновку, а не від судового рішення в конкретній справі. При цьому, відсутність повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний
Отже, Велика Палата Верховного Суду 03.04.2024 вказані судові рішення судів попередніх інстанцій залишила без змін.
3. ПРИ РОЗГЛЯДІ СКАРГИ НА РІШЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРАТОРА, МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІІЇ УКРАЇНИ НЕ ВПРАВІ ВИРІШУВАТИ СПІР МІЖ СТОРОНАМИ,ЗОКРЕМА РОБИТИ ВИСНОВКИ ПРО ПРАВА СТОРІН НА ЦЕ МАЙНО, НАТОМІСТЬ ВИРІШЕННЯ СПОРУ ПРО ПРАВО НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ВІДНЕСЕНО ДО КОМПЕТЕНЦІЇ СУДУ
ЗАДОВОЛЬНЯЮЧИ ПОЗОВ ПРО СКАСУВАННЯ РЕЄСТРАЦІЙНОГО ЗАПИСУ В ДЕРЖАВНОМУ РЕЄСТРІ РЕЧОВИХ ПРАВ У ЗВ’ЯЗКУ ВІДСУТНОСТІ У МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ ПОВНОВАЖЕНЬ НА РОЗГЛЯД СКАРГИ (НА ПІДСТАВІ ЯКОЇ ПРИЙНЯТО ОСПОРЮВАНИЙ РЕЄСТРАЦІЙНИЙ ЗАПИС) З ПОСИЛАННЯМ НА ПРИПИСИ ПУНКУ 1 Ч. 2 СТАТТІ 37 ЗАКОНУ № 1952-ІV, ЗОКРЕМА НАЯВНІСТЬ В СУДІ СПОРУ ЩОДО СПІРНОГО НЕРУХОМОГО МАЙНА, СУД НЕ ПОВИНЕН АНАЛІЗУВАТИ ТОТОЖНІСТЬ (ПІДСТАВИ) СУДОВОГО СПОРУ ІЗ СКАРГОЮ, ЯКА ПОДАНА ДО МІНЮСТУ
Рішенням господарського суду першої інстанції від 20.07.2023 у справі № 910/11679/22 позовні вимоги ТОВ Л до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу задоволено у повному обсязі; визнано протиправним та скасовано наказ Відповідача від 30.09.2022 № 4191/5, виданий на підставі висновку центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 22.09.2022,яким визначено про задоволення скарги ГО «Центр захисту інвалідів» та скасовані рішення від 29.11.2021, 30.11.2021, прийняті державними реєстраторами; від 30.11.2021, прийняті приватним нотаріусом Д.
Задовольняючи позовні вимоги ТОВ Л, господарський суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до пункту 1 ч.2 ст. 37 ЗУ № 1952 -ІV Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). Крім того, місцевий господарський суд зазначив, що згідно з п.4 ч. 8 ст. 37 вказаного Закону Мінюст та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. З урахуванням наведених норм права господарський суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна у Мінюста немає повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно, а такий спір необхідно вирішувати в судовому порядку.
Водночас місцевий господарський суд установив, що станом на час розгляду скарги ГО Міністерством юстиції України існувала інформація про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави, а саме про розгляд районним судом справи № 522/23860/21. За таких обставин господарський суд першої інстанції з посиланням на пункт 1 ч. 2 ст. 37 Закону № 1952 -ІV дійшов висновку про те, що у Міністерства юстиції України не було повноважень розглядати скаргу ГО “Центр захисту інвалідів”.
Постановою апеляційного суду від 21.11.2023 скасовано рішення суду першої інстанції від 20.07.2023 у цій справі та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у повному обсязі в задоволенні позовних вимог ТОВ Л про визнання протиправним та скасування наказу.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову ТОВ Л, зазначив, що в пункті 1 ч.2 ст. 37 Закону № 1952 -ІV передбачена заборона на розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав за наявності будь-якого спору щодо нерухомого майна. Недотримання заборони, встановленої в п.1 ч. 2 ст. 37 цього Закону, є самостійною підставою для скасування наказу Міністерства юстиції України. Наявність підстав для кваліфікації заборони, передбаченої в п.1 ч. 2 ст. 37 цього Закону, виключає необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (п.4 ч. 8 ст. 37 ЗУ № 1952 –ІV).
Як зазначив апеляційний суд, суд першої інстанції під час дослідження матеріалів цієї справи та надання оцінки судовому спору у справі № 522/23860/21, на який посилався позивач у позовній заяві і який існував на час розгляду Міністерством юстиції України скарги ГО “ЦЗІ» від 04.01.2022, визнав його таким, що виник між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави, що виключало можливість розгляду зазначеної скарги Мінюстом у зв`язку з відсутністю у нього таких повноважень. За таких обставин, за висновком апеляційного суду, суд першої інстанції помилково одночасно застосував як приписи п.1 ч. 2 Закону, які виключають розгляд Мінюстом у сфері державної реєстрації взагалі за відсутності повноважень, так і приписи п. 4 ч. 8 ст. 37 Закону, які передбачають підстави для відмови в задоволенні скарги при наявності повноважень для її розгляду.
Отже, за висновком апеляційного суду, встановивши наявність підстав для відмови Міністерством юстиції України в задоволенні скарги з посиланням на приписи п. 4 ч. 8 ст. 37 Закону № 1952-ІV, місцевий господарський суд правильно зазначив, що за цією нормою необхідною є наявність не будь-якого судового спору, а виключно спору між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. Однак, як зазначено в постанові апеляційного суду, суд першої інстанції помилково визнав, що спір у справі № 522/23860/21 за всіма елементами є тотожним із скаргою ГО, що перебувала на розгляді у Міністерстві юстиції України.При цьому апеляційний суд зазначив, що відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови в задоволенні скарги, що наведена в п. 4 ч. 8 ст. 37 вказаного Закону.
З урахуванням викладеного апеляційний суд дійшов висновку про те, що судове провадження у справі № 522/23860/21 не було перешкодою для розгляду Мінюстом скарги ГО та не слугувало підставою для відмови в задоволенні скарги ГО відповідно до приписів п.4 ч. 8 ст. 37 ЗУ № 1952-ІV та пункту 5 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Не погоджуючись із вказаною позицією суду апеляційної інстанції, Верховний Суд 23.05.2024 скасував постанову цього суду, залишивши в силі рішення першої інстанції про задоволення позову з огляду на наступне.
Встановлено, що ГО у поданій до Міністерства юстиції України скарзі від 04.01.2022 просило скасувати рішення суб`єктів державної реєстрації щодо проведення державної реєстрації права власності за ТОВ Л на нерухоме майно, що належало ДП, в тому числі й подальшу реєстрацію передачі в оренду та іпотеку, оскільки ці рішення прийняті за відсутності реального волевиявлення ГО та самого ДП внаслідок незаконного переоформлення корпоративних прав на ДП із ГО на ПП з урахуванням вже встановлених у висновку центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг від 15.12.2021 обставин та прийнятого наказу Міністерства юстиції України від 28.12.2021 № 4677/5.
Міністерству юстиції України (колегії з розгляду скарг) на момент розгляду скарги ГО була відома інформація про судовий спір щодо зазначеного у скарзі ГО нерухомого майна у справі № 522/23860/21, провадження в якій було відкрито ухвалою суду від 14.12.2021.
Водночас, апеляційний суд погодився із доводами Мінюсту, що зміст ухвали від 14.12.2022 свідчить про те, що провадження у справі № 522/23860/22 відкрито районним судом за позовом Особи 1 до Особи 2 та інших про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання частки у статутному капіталі, скасування реєстраційних дій, визнання договорів та актів недійсними, визнання протиправними та скасування рішень реєстраторів, які були вчинені під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За таких обставин, на думку Мінюсту, основні позовні вимоги у справі № 522/23680/21 заявлені про встановлення факту проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу та похідні від них вимоги про визнання частки у статутному капіталі, скасування реєстраційних дій, визнання договорів та актів недійсними, визнання протиправними та скасування рішень реєстраторів, які були вчинені під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а отже спір у справі № 522/23680/21 стосується сімейних правовідносин. Тому підстави для відмови в задоволенні скарги ГО у Мінюста на підставі п. 4 ч. 8 ст. 37 Закону № 1952-ІV були відсутні.
Разом з тим, Верховний Суд зазначив, що предметом позову в цій справі є вимоги ТОВ Л до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України від 30.09.2022 № 4191/5, виданого на підставі висновку центральної колегії Міністерства юстиції України від 22.09.2022.
Підставою позовних вимог є, зокрема, наявність інформації на момент прийняття оспорюваного наказу Міністерством юстиції України про судовий спір щодо зазначеного в скарзі ГО нерухомого майна. За таких обставин, на думку Позивача, у Міністерства юстиції України немає повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, оскільки такий спір необхідно вирішувати в судовому порядку, і спір щодо права власності на це нерухоме майно розглядався в суді у справі № 522/23680/21.
Надаючи відповідь на вказане питання ВС зазначив, що тлумачення словосполучення “щодо нерухомого майна наявний судовий спір” у розумінні наявності спору між двома та більше суб`єктами, які мають різне бачення щодо особи, яка має бути власником нерухомого майна, і одна з таких осіб передала цей спір на розсуд компетентного суду, і відповідним судом відкрито провадження у справі. Такий судовий спір, за висновком суду, завершується ухваленням остаточного судового рішення, і до його завершення одна зі сторін переданого на вирішення суду спору позбавлена можливості звертатися до Міністерства юстиції України із скаргою в порядку, передбаченому ст. 37 Закону № 1952-ІV, якщо така скарга стосується цього нерухомого майна та прав чи інтересів однієї або декількох осіб, які є учасниками відповідного судового спору.
При цьому, місцевий господарський суд також зазначив, що ГО у скарзі посилалася на наказ Міністерства юстиції України від 28.12.2021 № 4677/5, виданий на підставі висновку Центральної колегії Міністерства юстиції України від 15.12.2021. Суд першої інстанції установив, що державна реєстрація права власності за ТОВ Л на підставі скасованих рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень відбулася до моменту прийняття рішення про задоволення скарги ГО (скасовані рішення реєстраторів були прийняті в період із 29.11.2021 до 30.11.2021), тому, за висновком суду, під час розгляду скарги ГО не було правових підстав брати до уваги наказ Міністерства юстиції України від 28.12.2021 № 4677/5.
Тобто, за висновком апеляційного суду, немає підстав вважати, що на момент розгляду скарги ГО від 04.01.2022 інформація щодо перебування у провадженні районного суду судової справи № 522/23860/21 виключала можливість розгляду Міністерством юстиції України поданої третьою особою скарги на реєстраційні дії реєстраторів у зв`язку з відсутністю у Міністерства юстиції України таких повноважень.
За таких обставин апеляційний суд з посиланням на приписи п.1 ч. 2 ст. 37 Закону № 1952-ІV зазначив про помилковість висновків суду першої інстанції щодо відсутності у Міністерства юстиції України повноважень на розгляд скарги ГО та наявності підстав для скасування оспорюваного наказу Міністерства юстиції України, прийнятого за результатами задоволення скарги ГО.
Тобто, апеляційний суд дійшов висновку про те, що судове провадження у справі № 522/23860/21 не було перешкодою для розгляду Міністерством юстиції України скарги ГО та не слугувало підставою для відмови Мінюстом в задоволенні скарги ГО відповідно до приписів п.4 ч. 8 ст. 37 Закону.
ВС зазначив, що державна реєстрація права власності (зокрема, нерухомого майна) закріплена законом як складовий елемент процедури набуття права власності.
Водночас Закон України № 1952-ІV, крім визнання та підтвердження державою таких прав, також спрямований на їх захист.
Відповідно до ч.1 ст. 37 вазаного Закону рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
За загальним правилом захист порушених прав особи здійснюється в судовому порядку. Крім судового розгляду справи, оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства юстиції України є додатковим механізмом захисту права власності. Таке оскарження може бути оперативним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, однак не може підміняти собою судовий розгляд.Міністерство юстиції України оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, однак не досліджує помилки або протиправні дії скаржника, інші аспекти захисту прав власника нерухомого майна. Тобто, Міністерство юстиції України оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір
При розгляді скарги на рішення державного реєстратора Міністерство юстиції України не вправі вирішувати спір між сторонами, зокрема, робити висновки про права сторін на майно, а це віднесено до компетенції суду.
Приписами ст. 37 Закону № 1952-ІV (в редакції, чинній на момент подання скарги ГО до Мінюсту) встановлено можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав та повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду цих скарг та ухвалення за результатами такого розгляду рішень.
Відповідно до п.1 ч. 2 ст. 37 Закону Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір).
Вжите законодавцем у зазначеній нормі права слово “щодо” є синонімом до слова “стосовно”. Отже, з огляду на таку синонімію, у ч.2 ст. 37 Закону йдеться про спори саме стосовно нерухомого майна. Тобто потрібно орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути спрямована на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном. Таким чином до спорів “щодо нерухомого майна” належать спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна. Подібний висновок викладений у постанові ВП ВС від 03.04.2024.
Спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном, наприклад про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, належать до спорів щодо нерухомого майна.
Отже, в п. 1 ч. 2 ст. 37 Закону № 1952-ІV встановлено, що у Міністерства юстиції України відсутні повноваження на розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав за наявності будь-якого судового спору щодо нерухомого майна.
Тобто треба розмежовувати наслідки, передбачені частинами 1 та 8 ст. 37 Закону № 1952-ІV. Адже частиною 1 визначено межі повноважень Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, тому наявність судового спору щодо нерухомого майна унеможливлює розгляд скарги Міністерством юстиції України. Водночас частиною 8 передбачені підстави для відмови в задоволенні скарг у сфері державної реєстрації (у разі наявності повноважень для її розгляду).
З огляду на викладене та, враховуючи приписи п1 ч. 2 ст. 37 Закону № 1952-ІV, ВС констатува, що у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. Подібний висновок викладений у постановах ВС від 31.08.2021, 23.11.2021,14.12.2022, 08.03.2023, 13.04.2023 та постанові ВПВС від 03.04.2024).
Отже, суд першої інстанції, встановивши, що у провадженні районного суду була цивільна справа № 522/23860/21, зокрема, щодо спірного нерухомого майна, дійшов правильного висновку про те що, в такому випадку в Міністерства юстиції України не було повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно, а такий спір необхідно вирішувати в судовому порядку.
Проте апеляційний суд, зазначивши про наявність цивільної справи № 522/23860/21, помилково вважав, що цей спір не є спором щодо нерухомого майна, а стосується сімейних правовідносин.
Разом з тим, ВП ВС в постанові від 03.04.2024 відступила від висновку, сформульованого у постановах ВС від суду, викладеного в постановах від 06.06.2018,22.02.2023, 27.06.2023, на який також послався апеляційний суд у цій справі, про те, що нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови в задоволенні скарги, що наведена у п.4 ч. 8 ст. 37 Закону № 1952-ІV. Однак, за висновком ВП ВС від 03.04.2024, в наведених постановах ВС не врахував положення п.1 ч. 2 ст. 37 зазначеного Закону.
З огляду на викладене ВС у цій справі визнав обґрунтованими доводи скаржника про те, що апеляційний суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, неправильно застосував приписи ст. 37 Закону № 1952-ІV та не врахував висновки щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах ВП ВС від 03.04.2024.
Крім того, оспорюваний наказ Міністерства юстиції України № 4191/5 у цій справі прийнято 30.09.2022, тому, до спірних правовідносин у цій справі належить застосовувати положення Заукону № 1952-ІV в редакції ЗУ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення механізму, протидії рейдерству» від 12.05.2022 № 2255-ІХ, який набрав чинності 26.07.2022.
Відповідно до п.3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2255-ІХ скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, щодо яких на момент набрання чинності цим Законом не прийнято відповідного рішення Міністерством юстиції України, його територіальним органом, розглядаються за правилами, що діють після дня набрання чинності цим Законом (крім правил щодо строків, протягом яких рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіального органу).
ВС нагололосив на тому, що на момент прийняття Міністерством юстиції України оспорюваного наказу від 30.09.2022 № 4191/5 Закон № 1952-ІV викладено в редакції, яка взагалі не містить п.4 ч. 8 ст. 37. Наведена норма права діяла до 26.07.2022. Водночас з 26.07.2022 (дня набрання чинності Законом № 2255-ІХ) стаття 37 діє в новій редакції, що містить пункт 3 частини 6 статті 37 Закону України, відповідно до якого Міністерство юстиції України, його територіальні органи залишають скаргу на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав без розгляду по суті, якщо наявна інформація про відкрите за заявою скаржника судове провадження, предметом якого є оскарження тих самих рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав.
При цьому ВС зазначив, що апеляційний суд під час ухвалення постанови у цій справі помилково застосував приписи ст. 37 Закону № 1952-ІV у редакції від 16.10.2020. Проте ця обставина, на думку ГО, не впливає на результат розгляду справи, оскільки приписи ст. 37 Закону № 1952-ІV у редакції від 26.07.2022 взагалі не обмежують повноваження Міністерства юстиції України з приводу розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав наявністю інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав.
ВС, перевіривши такі доводи ГО, зазначив, що відповідно до пункту 5 Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції (в редакції, чинній на момент подання скарги ГО до Мінюсту) Мінюст чи відповідний територіальний орган розглядає скаргу у сфері державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації на предмет встановлення підстав для відмови в її задоволенні, зокрема, якщо розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції Міністерства юстиції України чи його територіального органу.
Таким чином, наведений припис свідчить про те, що Міністерство юстиції України не пізніше наступного робочого дня з дня реєстрації скарги ГО повинно було провести відповідну перевірку та встановити, чи належить до компетенції Міністерства юстиції України, або його територіального органу розгляд питань, порушених у скарзі.
При цьому згідно з пунктом 4 зазначеного Порядку розгляд скарги у сфері державної реєстрації здійснюється у строки, встановлені Законом України «Про звернення громадян», згідно якого максимальний розгляд скарги відповідним органом не може перевищувати 45 днів.
Аналогічно відповідно до приписів ст. 37 Закону № 1952-ІV як у редакції, застосованій господарськими судами попередніх інстанцій у цій справі, так і в редакції, на яку посилається ГО, загальний строк для вирішення питань, порушених у скарзі, не може перевищувати 45 днів.
ГО звернулася до Міністерства юстиції України зі скаргою від 04.01.2022, зареєстрованою 06.01.2022, висновок по якій «Про задоволення скарги» прийнято 22.09.2022 та винесено оспорюваний наказ 30.09.2022. Тобто скаргу ГО Мінюстом розглянуто через понад вісім місяців після її подання, тобто із пропуском строку, встановленого законодавством.
За таких обставин ВС зазначив, що розгляд Міністерством юстиції України скарги ГО із пропуском строку, встановленого законодавством, не може бути правовою підставою для прийняття рішення Міністерством юстиції України за скаргою, розгляд якої взагалі не належав до повноважень цього органу, та для застосування іншої редакції Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, аніж тієї, яка була чинною на момент, коли Міністерство юстиції України мало прийняти відповідне рішення на підставі діючого на той час законодавства.
З урахуванням викладеного ВС зазначив, що, на момент подання скарги ГО до Міністерства юстиції України до компетенції Відповідача не належав розгляд питань, порушених у скарзі, а тому приписи п.3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2255-ІХ не можуть поширюватися на скарги, подані до Міністерства юстиції України з питань, які не належать до компетенції Міністерства юстиції України, а застосовуються до скарг, розгляд яких на момент їх подання належали до компетенції Міністерства юстиції України.
За таких обставин як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, розглядаючи цю справу по суті позовних вимог, застосували редакцію Закону № 1952-ІV, яка підлягала застосуванню у спірних правовідносинах, проте по-різному вирішили цей спір.
З огляду на викладене ВС дійшов висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову у зв`язку з відсутністю у Міністерства юстиції України повноважень на розгляд скарги ГО з урахуванням вимог п.1 ч. 2 ст. 37 Закону №1952-ІV. При цьому одночасне посилання суду першої інстанції на приписи п.4 ч. 8 ст. 37 цього Закону не призвели до неправильного вирішення спору.
Таким чином, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції, що у Міністерства юстиції України не було повноважень на розгляд скарги ГО “Центр захисту інвалідів», а апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, неправильно застосував приписи статті 37 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.