Верховний Суд у постанові від 08.07.2025, переглядаючи судові рішення в межах справи про банкрутство ЗАТ за позовом Банку до Особа 1, Особа 2 про визнання права іпотекодержателя за іпотечним договорами від 09.09.2008 на групу нежитлових приміщень загальною площею 184,2 кв.м. та 115, 8 кв.м. та звернення стягнення на зазначене майно, вказав, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист.
Суть спору в тому, що нерухоме майно ЗАТ, передане в іпотеку Банку на підставі іпотечних договорів від 09.09.2008, укладених в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 09.08.2008, продано на аукціоні у межах справи про банкрутство, який у подальшому визнано недійсним, вибуло з володіння банкрута, поділено та неодноразово відчужено набувачами, що порушує права банку як іпотекодержателя у частині задоволення вимог за рахунок іпотечного майна, у зв`язку з невиконанням позичальником основного зобов`язання.
Судовими рішеннями по іншій справі задоволено позов Банку про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна та відповідного договору купівлі-продажу такого майна; визнання недійсними результати проведеного 17.01.2014 повторного аукціону з продажу майна ЗАТ – нежилої групи приміщень загальною площею 300 кв.м.;визнання недійсним договір купівлі-продажу від 17.01.2014, укладений між ЗАТ в особі ліквідатора (Особа 3) та Благодійною організацією, за якою було зареєстроване спірне майно.
У подальшому майно поділено та неодноразово продано і за Особа 1 зареєстровано право власності на групу нежитлових приміщень, загальною площею 115,8 кв.м., а інше із спірного майна зареєстровано за Особа 2.
Верховний Суд 24.07.2018 залишив в силі судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, зазначивши, що суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушених прав.
Верховний Суд звернув увагу, що ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства. При цьому Суд враховує, що некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням господарського судочинства.
Також, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону (а закон або договір зі свого боку не визначають іншого ефективного способу захисту), то порушені право чи інтерес позивача підлягають захисту обраним ним способом.
Разом з тим, неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
Отже, лише встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, або порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
ВС зазначив, що в даній справі нерухоме майно, яке було об`єктом договору іпотеки від 09.09.2008 не лише вибуло з власності боржника з подальшим перепродажем на користь третіх осіб, але й поділене з цілого на частини. Разом з тим, майно вибуло з власності боржника на підставі проведеного 17.01.2014 повторного аукціону з продажу майна ЗАТ, який у судовому порядку було визнано недійсними. Також в судовому порядку було визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений за результатами відповідного аукціону.
Отже ВС зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що предмет іпотеки мав бути повернутий до ліквідаційної маси боржника, оскільки підстава, на якій його відчужено, а саме, результати проведеного аукціону та договір купівлі-продажу майна, визнані судом недійсними.
Також суди попередніх інстанцій встановили, що господарський суд ухвалою від 01.12.2010 у справі 27/89б про банкрутство ЗАТ визнав вимоги кредитора – Банку.
З огляду на зазначене, ВС погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що хоч скаржник і є заставним кредитором боржника, однак погашення таких вимог, в силу прямо передбаченого законом порядку, повинно здійснюватися у межах процедур банкрутства відповідно до передбачених законом вимог.
Отже ВС дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги про звернення стягнення на групу нежитлових приміщень шляхом проведення електронного аукціону у межах процедури виконавчого провадження за ціною, встановленою на стадії оцінки під час проведення виконавчих дій, не є належним способом захисту у цих правовідносинах.
При цьому суд прямо зазначив про те, що суди не встановлювали обставин добросовісності відповідачів з огляду на обрання позивачем неналежних способів захисту та відмову у позові.
Разом з тим, застосування положень статей 387, 388 ЦКУ, тобто, у випадках, коли предметом позову є витребування нерухомого майна, прямо передбачає встановлення добросовісності набуття нерухомого майна третьою особою.