Верховний Суд у постанові від 11.07.2024 надав роз’яснення: наявність яких доведених фактів є підставою для застосування до Постачальника товару за договором про закупівлю штрафу.
Рішенням судів першої та апеляційної інстанцій відмовлено у задоволенні позову Державного підприємства до ТОВ про стягнення штрафу у сумі 2 096 757 грн. за договором про закупівлю від 25.11.2022.
Позивач посилався на те, що Відповідач не здійснив поставку обумовленого договором товару у межах календарного року та в порушення пункту 3.6. договору не виконав зобов`язання щодо надання позивачу як замовнику у визначений договором строк забезпечення повернення попередньої оплати у формі банківської гарантії, з огляду на що відповідно до підпункту 8.3.2. пункту 8.3. договору зобов`язаний сплатити штраф у розмірі 20 % від вартості непоставленої (неприйнятої) продукції.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для покладення на Відповідача відповідальності у вигляді 20% штрафу від вартості непоставленої продукції, передбаченої підпунктом 8.3.2. пункту 8.3. договору відсутні, та виходили з того, що:
-Ненадання Постачальником Замовнику банківської гарантії у грошовому зобов`язанні Замовника за договором унеможливлює здійснення Замовником оплати продукції та є простроченням кредитора в розумінні ст. 63 ЦКУ, а чинне законодавство не відносить до правових наслідків прострочення кредитора покладення на нього штрафних санкцій; такі наслідки встановлені законом для боржників;
-Підставою для застосування неустойки, визначеної підпунктом 8.3.2. пункту 8.3. договору, є одночасне існування таких умов: порушення відповідачем строку поставки продукції при ненаданні замовнику за 45 календарних днів до закінчення відповідного календарного року банківської гарантії. Однак, Позивач не довів обставин порушення відповідачем строку поставки продукції, що унеможливлює покладення на відповідача відповідальності у вигляді штрафу, передбаченого підпунктом 8.3.2. пункту 8.3. договору, оскільки у договорі сторони погодили строк поставки продукції до 28 лютого 2023 року, а доводи позивача про те, що поставка продукції мала відбутися до кінця 2022 року суперечать умовам договору. Також, Позивач не надав доказів погодження сторонами строку поставки продукції до 31 грудня 2022 року та необхідності виконання відповідачем обов`язку з поставки продукції до цієї дати, договір був розірваний 31 грудня 2023 року в односторонньому порядку Замовником, з огляду на що з цієї дати зобов`язання сторін за договором припинилися і станом на цю дату погоджений сторонами в договорі строк поставки продукції не настав.
Верховний Суд 11.07.2024, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, залишив їх без змін та відхилив касаційну скаргу ДП з огляду на наступне.
Суди попередніх інстанцій, проаналізувавши умови укладеного між сторонами у справі договору, встановили, що за умовами цього договору у Відповідача як Постачальника виникли зобов`язання, зокрема (1) з поставки позивачу як Замовнику обумовленої договором продукції у встановлений договором строк (пункти 1.2., 4.1. договору) та (2) з надання Замовнику протягом 14 календарних днів з дати укладення цього договору забезпечення повернення попередньої оплати у формі банківської гарантії, наданої обслуговуючим банком Постачальника (пункт 3.6. договору).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п.3 ч. 1 ст. 611 ЦКУ).
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (ч.1 ст. 230 ГКУ).
У пункті 8.2. договору сторони встановили відповідальність Постачальника у вигляді пені за порушення строку поставки, непередачі (несвоєчасної передачі, повернення з підстав, встановлених цим договором) продукції та передбачили додаткову відповідальність Постачальника у вигляді штрафу за порушення строку поставки продукції понад 30 календарних днів.
Здійснивши аналіз підпункту 8.3.2. пункту 8.3. договору, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що зазначена умова договору містить посилання на положення пункту 8.2. договору, що стосуються відповідальності Постачальника за порушення строку поставки, непередачі продукції, та з огляду на її зміст встановлює відповідальність саме за порушення Постачальником зобов`язання з поставки продукції. Підпункт 8.3.2. пункту 8.3. договору встановлює додаткову відповідальність Постачальника за невиконання основного зобов`язання з поставки товару, передумовою застосування якої є доведення наявності факту порушення зобов`язання. При цьому, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що підставою для застосування додаткової відповідальності у вигляді штрафу, передбаченої підпунктом 8.3.2. пункту 8.3. договору, є одночасне існування таких умов: 1) порушення Постачальником строку поставки продукції; 2) не надання Постачальником Замовнику за 45 календарних днів до закінчення відповідного календарного року Банківської гарантії.
Дослідивши наявність у спірних правовідносинах, що виникли між сторонами у справі, існування першої зазначеної умови для застосування відповідальності, передбаченої підпунктом 8.3.2. пункту 8.3. договору, суди попередніх інстанцій встановили відсутність в матеріалах справи доказів порушення відповідачем, як постачальником, зобов`язання з поставки передбаченої договором продукції у встановлений договором строк.
Встановлено, що умови поставки продукції сторони визначили у розділі 4 договору, за умовами 4.1. якого Постачальник зобов`язався здійснити поставку продукції за цим договором у строк до 28 лютого 2023 року включно однією або окремими партіями.
Водночас у пункті 4.5. договору сторони погодили, що у випадку, коли поставка здійснюється на умовах попередньої оплати, Постачальник зобов`язаний здійснити поставку продукції у строк, узгоджений сторонами у договорі, або зазначений у заявці на поставку продукції, та у межах строку, передбаченого чинним на момент здійснення попередньої оплати законодавством, що регулює порядок здійснення попередньої оплати та з урахуванням п. 4.1. – 4.4. договору.
Разом з тим, докази внесення сторонами змін до пункту 4.1. договору щодо строку поставки продукції, погодження сторонами іншого строку поставки продукції, докази направлення позивачем відповідачу заявки на поставку продукції в порядку пункту 4.5. договору з визначенням іншого строку поставки, ніж той, що був визначений у пункті 4.1. договору, зокрема до 31 грудня 2022 року, в матеріалах справи відсутні.
Отже ВС погодився з тим, що суди попередніх інстанцій правильно та обґрунтовано відхили доводи Позивача про те, що поставка продукції за договором мала відбутись у строк до кінця 2022 року, як такі, що суперечать умовам договору та наявним у матеріалах справи доказам.
Також, у касаційній скарзі Позивач посилається на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували ст. 2 Бюджетного кождексу України, здійснили неправильне тлумачення пунктів 1.4., 3.4., підпункту 15.3.1. пункту 15.3. договору, не врахували висновки Верховного Суду від 09.04.2024,07.11. 2019 щодо бюджетного періоду та про те, що відсутність бюджетного фінансування не звільняє від відповідальності за порушення зобов`язання, з огляду на що дійшли помилкового висновку про можливість здійснення Замовником оплати продукції за договором у 2023 році після закінчення бюджетного періоду.
Верховний Суд не взяв до уваги ці твердження Скаржника з огляду на таке.
Відповідно до п. 2 Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для забезпечення здійснення медичних заходів окремих державних програм та комплексних заходів програмного характеру, затвердженого постановою КМУ № 298 від 17.03.2011, одержувачем бюджетних коштів є Державне підприємство (Позивач), що належить до сфери управління Міністерства охорони здоров`я України і одержує кошти на виконання програм та здійснення централізованих заходів з охорони здоров`я в частині доведеного до нього переліку напрямів профілактики, діагностики та лікування протягом відповідного бюджетного періоду.
Однак, матеріали справи не місять доказів того, що бюджетна програма «Забезпечення медичних заходів окремих державних програм та комплексних заходів програмного характеру», на виконання якої між сторонами у цій справі був укладений договір про закупівлю від 25.11. 2022, схвалена лише на 2022 рік. Матеріали справи також не містять доказів закріплення (виділення у бюджеті) коштів під фінансування договору саме у 2022 році, як і відсутність фінансування згаданої програми у 2023 році та неможливість здійснення попередньої оплати у 2023 році.
Крім того, ВС зазначив, що за умовами договору обов`язки сторін щодо надання банківської гарантії, а також здійснення попередньої оплати розраховуються днями: 14 днів та 90 днів відповідно. Умови договору передбачають строк поставки продукції до 28.02.2023 та не містять застереження, що цей обов`язок має бути виконаний Постачальником до кінця 2022 року. Крім того, встановлений договором 90-денний строк внесення Замовником попередньої оплати (як з дати проведення аукціону, так і з дати укладення договору) спливає у 2023 році.
Встановивши ці обставини, ВС погодився із судами попередніх інстанцій про відхилення посилання Позивача на Бюджетний кодекс України та на можливість внесення попередньої оплати лише у 2022 році.
Крім того, встановлено, що укладений між сторонами договір про закупівлю від 25.11.2022 року був розірваний 31.12.2022 в односторонньому порядку Позивачем як Замовником, тобто 31.12.2022 внаслідок розірвання договору з дати такого розірвання зобов`язання сторін за договором припинилися.
Встановивши ці обставини, а саме: погодження сторонами у зазначеному договорі строку поставки продукції до 28.02.2023 та розірвання цього договору 31.12.2022, ВС, керуючись ст. 530 ЦКУ, дійшли правильного висновку про те, що станом на 31.12. 2022 – дату розірвання договору встановлений у ньому строк виконання Відповідачем як Постачальником зобов`язання з поставки продукції, не настав, а з 31.12.2022 внаслідок розірвання договору зобов`язання сторін, у тому числі зобов`язання Постачальника поставити продукцію за договором, припинилися.
З огляду на викладене Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що Позивач не довів обставин порушення відповідачем строку поставки продукції, що унеможливлює покладення на відповідача відповідальності у вигляді штрафу, передбаченого підпунктом 8.3.2. пункту 8.3. договору, у підвищеному розмірі та вважав, що суди попередніх інстанцій правильно та обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.