У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 зазначено, що вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, реалізується шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом.
Верховний Суд, переглядаючи 04.01.2023 судові рішення у справі зі спору про зняття арешту, накладеному державним виконавцем на майно Боржника у виконавчому провадженні, ще раз наголосив про належний спосіб захисту Особи, яка є стороною у виконавчому провадженні та вважає, що арешт майна порушує її права.
Постановою Верховного Суду від 04.01.2023 залишено в силі постанову апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову ТОВ до Особа 1, Особа 2, Особа 3 про звільнення майна з-під арешту.Ухвалами суду закрито провадження у справі відносно Особи 2, Особи 3, у зв’язку із їх смертю.
Суть спору в тому між Банком та відповідачами укладено іпотечний договір, відповідно до якого на забезпечення виконання основного зобов`язання Іпотекодавці передали в іпотеку належну їм на праві спільної часткової власності квартиру.
У зв`язку з невиконанням Особа 1, як позичальником, умов кредитного договору та наявністю значної заборгованості, рішенням суду від 22. 12.2010 було звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: іпотечну квартиру. На виконання цього рішення суду державним виконавцем було відкрито виконавче провадження, де стягувачем є ТОВ (як правонаступник), а Боржником –Особа 1, та 12.01.2016 накладено арешт на майно Боржника і оголошено заборону на його відчуження. При цьому за даними державних реєстрів Іпотекодержателем є ТОВ. Виконавче провадження рахується завершеним, але арешт з майна не знятий.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що арешт, який накладено постановою державного виконавця від 12.01.2016 у виконавчому провадженні, позбавляє Позивача можливості реалізувати своє право Іпотекодержателя на погашення наявної кредитної заборгованості за рахунок реалізації іпотечного майна.
Разом з тим, Верховний Суд зазначив, що ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинному на час накладення арешту) визначено підстави для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини.
Позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).
Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках – особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган ДВС.
Верховний Суд погодився із доводами суду апеляційної інстанції, який скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, обґрунтовано виходив з того, що арешт накладено на користь стягувача в особі ТОВ в межах виконавчого провадження з виконання рішення суду від 22.12.2010. Тому це не позбавляє стягувача права вчиняти дії щодо примусового виконання цього рішення, зокрема, й звертати стягнення на предмет іпотеки, а також просити державного виконавця про скасування арешту в межах виконавчого провадження, а у випадку його знищення ініціювати процедуру його відновлення.
Тобто ТОВ є стягувачем та має відповідні права сторони у виконавчому провадженні, зокрема, право подати державному виконавцю відповідну заяву про зняття арешту з майна, а в разі відмови у її задоволенні оскаржити рішення, дії або бездіяльність виконавця. Однак, матеріали справи не містять доказів звернення ТОВ із відповідною заявою про зняття арешту до державного виконавця.
Таким чином, позивачем обрано неправильний спосіб захисту своїх інтересів як іпотекодержателя, оскільки згідно з приписами статті 59 ЗУ «Про виконавче провадження» звільнення майна з-під арешту в передбачений нею спосіб належить власнику майна, який не є стороною у виконавчому провадженні, оскільки у сторін виконавчого провадження є права та обов`язки, передбачені вказаним законом, зокрема, й заявляти державному виконавцю клопотання про зняття арешту, а також оскаржити дії державного виконавця у випадку відмови у цьому.
Верховний Суд також звернув увагу, що ТОВ на час розгляду справи не є власником спірного майна. Водночас, за змістом поданої позовної заяви між сторонами немає спору про право власності на майно, на яке накладено арешт.
Отже, оскільки Позивач не є власником іпотечного майна, ВС дійшов висновку, що його право на стягнення боргу з Особи 1 за кредитним договором не може бути захищеним у такий спосіб, зокрема, шляхом звільнення майна з-під арешту.