Право на забезпечення громадян житловими приміщеннями в нашій державі гарантується Конституцією України, але на практиці житлові права громадян порушуються досить часто.
Такі суперечки можуть виникати як між родичами, так і між сторонніми людьми, а також досить часто житлові права порушує Держава Україна в особі своїх органів або державних підприємств, а також органи місцевого самоврядування та комунальні підприємства.
Житлові спори складають чималий відсоток розгляду цивільних спорів судами України, і відповідно, беручи до уваги важливість цього питання, а також вартість житлових приміщень, при виникненні конфліктних ситуацій важливим кроком буде звернення до адвоката з житлових спорів АБ «Ткачук і партнери».
ПОСЛУГИ АДВОКАТ З ЖИТЛОВИХ ПИТАНЬ
– Визнання права користування житловим приміщенням;
– Усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням;
– Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням;
– Вселення та виселення із житлового приміщення;
– Визнання ордера на житлове приміщення недійсним;
– Суперечки щодо приватизації державного житлового фонду та визнання такої приватизації незаконною;
– Визнання недійсною угоди з купівлі-продажу житлового приміщення (квартири);
– Визначення порядку користування житловим приміщенням;
– Суперечки щодо постановки на квартирний облік і оскарження рішень про зняття з квартирного обліку тощо.
ДОПОМОГА У ВИРІШЕННІ ПИТАНЬ ЖИТЛОВОГО АДВОКАТА
– Консультація щодо порушеного клієнтом питання;
– Ведення переговорів від імені клієнта з вирішення спірних питань щодо житлового спору ;
– Складання адвокатського запиту в інтересах клієнта;
– Ознайомлення з матеріалами справи, якщо справа з житлового спору перебуває вже в суді;
– Оцінка Вашої ситуації і оцінка перспектив можливих судових процесів;
– Підготовка претензій щодо житлових суперечок та відповіді на претензію;
– Підготовка процесуальних документів по судових житлових спорах – позовних заяв, заперечень на позови, відповіді на заперечення, клопотань;
– Оскарження судових рішень шляхом підготовки апеляційних і (або) касаційних скарг, заяв за нововиявленими та виключними обставинами;
– Представництво інтересів клієнта в суді першої інстанції, апеляції,
Верховному Суді у житлових спорах;
– Захист інтересів клієнта на стадії виконавчого провадження.
Основними законодавчими актами, що регулюють житлові правовідносини є Цивільний кодекс України та Житловий кодекс України.
Для уникнення суперечок у житлових правовідносинах слід знати основні моменти та нюанси чинного житлового законодавства, а також правові висновки судової практики у справах цієї категорії, що також полегшить роботу адвоката у разі виникнення необхідності у захисті Ваших прав.
До адвоката по житловим спорам більшість звернень стосується наступних питань:
Визнання права користування житловим приміщенням
Позов про визнання права користування житловим приміщенням є одним із способів захисту житлових прав, і застосовується у випадках, коли будь-яке особа (фізична, юридична (в т. ч. державна або комунальна) пред’являють претензії з приводу законності Вашого проживання на певній житлової площі, проте у Вас ваше вселення було законним, і щоб зняти всі претензії, можливо заявити подібний позов.
Найчастіше суперечки про право користування житловим приміщенням виникають із власником цього житла.
У Цивільному кодексі України зазначено про те, що саме власник має право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Також у законодавстві йдеться і про те, що члени сім’ї власника житлового будинку або квартири можуть користуватися таким житлом на рівні з його власником, якщо ж, звичайно, не було інших домовленостей при їхньому заселенні в таке житло.
У ст. 64 ЖКУ зазначено, що члени сім’ї наймача – це дружина (чоловік) наймача, їхні діти та батьки. Членами сім’ї наймача можуть бути визнані інші особи, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Право користування житловим приміщенням – це право жити у такому приміщенні, користуватися комунальними послугами на законодавчих підставах.
Як зазначено, всі члени сім’ї власника житлового приміщення мають право користуватися ним на рівні з його власником. Для цього таким людям потрібно жити в такому приміщенні та бути зареєстрованим у ньому (але це не завжди обов’язкова умова).
Документ, що підтверджує право користування житловим приміщенням – це ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, що набрало законної сили, про надання особі права на вселення в житлове приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи.
Верховний Суд 21.05.2020 у справі № 199/9418/16 залишив в силі постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позову особи про визнання права користування на житлове приміщення, яке рішенням виконавчого комітету міської ради включено до службових приміщень.
Постанова апеляційної інстанції, з яким погодився Верховний Суд, мотивована тим, що спірна квартира відповідно обмінного ордера спочатку була надана дідові позивача, а потім після його смерті, її наймачем став батько позивача на підставі рішення виконавчого комітету районної у місті ради. Позивач був прописаний тимчасово, а потім фактично продовжував проживання в квартирі як член сім`ї спочатку свого діда, а потім батька, приймаючи при цьому участь у сплаті вартості комунальних послуг та здійснюючи поточний ремонт в квартирі, підтримуючи її таким чином в належному стані.
При цьому суд відхилив доводи відповідача щодо відсутності письмової згоди членів сім`ї позивача на його вселення до спірної квартири, невирішення питання щодо його постійної реєстрації у спірній квартирі та наявності реєстрації позивача деякий час в іншому приміщенні та зазначив, що вони не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Вселення особи у житлове приміщення
Позови про вселення заявляються, коли у особи існує право на користування жилим приміщенням, і існують перешкоди для проживання (замінено вхідні двері та (або) замок), фізично не пускають і т.д.).
Верховний Суд 30.01.2019 у справі № 441/667/17, залишаючи в силі судове рішення про задоволення позову колишньої дружини до чоловіка про усунення перешкод у користуванні та вселення до житлового будинку вказав, що припинення сімейних відносин із власником будинку не позбавляє колишнього члена сім’ї права користування приміщенням.
При цьому, суд зазначив, що ст. 156 ЖКУ передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції, який, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив з того, що позивач проживає у приміщенні літньої кухні, яке не є жилим приміщенням у розумінні ст. 6 ЖКУ, в якій немає електропостачання внаслідок обрізання проводів відповідачем, що підтверджено актом обстеження житлово-побутових умов проживання позивача, а тому вселено останню у житловий будинок, зобов’язано відповідача не чинити позивачу перешкод у проживанні та користуванні житловим будинком.
Аналогічна позиція сформульована у постанові ВС від 26.06.2019 у справі № 676/905/16.
Усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням
Дана категорія спорів виникає, коли власнику житла перешкоджають будь-якими діями користуватися своєю власністю.
Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім’ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна при наявності дій осіб, спрямованих на перешкоджання вільного користування та розпорядження власником своїм майном, вимагати усунення таких перешкод.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Найчастіше позови про усунення перешкод у користуванні власністю пред’являються із вимогою про виселення осіб, які здійснюють такі перешкоди.
Позови про виселення заявляються також, коли особа безпідставно користується житловим приміщенням, без належної правової підстави, або на певний момент ці підстави відсутні (закінчення терміну оренди житлового приміщення).
Важливо враховувати, що згідно зі ст. 109 ЖКУ виселення з зайнятого житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Згідно ч. 3 ст. 116 ЖКУ, особи, які самовільно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Так, Верховний Суд у справі № 182/7347/18 задовольнив позов про виселення осіб з житлового будинку. Рішення мотивовано тим, що будинок належить позивачу на підставі договорів дарування і він дозволив пожити тимчасово своїй сестрі з донькою на час його відсутності. З огляду на те, що відповідачки не самовільно зайняли приміщення, а з дозволу власника, однак на першу вимогу останнього повинні були його звільнити і у разі відмови вони підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.
Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням
Підстави втрати права користування жилим приміщенням:
– Вибуття наймача та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (ст.107 Житлового кодексу України).
– Відсутність члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч.2 ст. 405 ЦК України).
– Відсутність наймача без поважних причин понад шість місяців.
– Систематичне порушення правил користування житловим приміщенням (ст.116 Житлового кодексу України).
Трапляється, що власник чи співвласники майна не можуть належним чином розпорядитися майном що їм належить через те, що у житловому приміщенні, що їм належить, або, яким він користується, зареєстрована особа, яка фактично проживає в іншому місці. В такому випадку потрібно звертатися до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Доказування позовних вимог полягає в тому, щоб довести факт непроживання у житловому приміщенні особи понад рік для приватної власності, та понад 6 місяців для житла комунальної чи державної власності.
Доказами в такому позові можуть бути:
– Покази щонайменше двох свідків.
– Акт про фактичне непроживання особи в якому вказано хто і з якого часу не проживає у житловому приміщенні, складений власником житла, посвідчений свідками (сусідами, або іншими особами, які знають про обставини непроживання особи). Такий Акт підписують сусіди, а їх свідчення може засвідчити, наприклад, орган управління житловим багатоквартирним будинком (ЖЕК, ОСББ), орган місцевого самоврядування (територіальна громада, сільська рада), місцевий депутат.
– Довідка міської, сільської ради про фактичну реєстрацію та
непроживання особи.
– Копії довідки про постійне чи тимчасове місце проживання особи в іншій країні, а також інші не заборонені законом докази.
Слід зазначити, що у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У випадку визнання судом поважності таких строків непроживання, суд відмовляє у задоволені позову.
До поважної причини відносяться:
– призов на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років – протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; перебування на військовій службі прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби – протягом перших п’яти років перебування на дійсній військовій службі;
– тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, – протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання;
– поміщення дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника – протягом усього часу їх перебування в цьому закладі, у родичів, опікуна чи піклувальника, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї. Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім’ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках – до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях;
– виїзд в зв’язку з виконанням обов’язків опікуна (піклувальника) – протягом усього часу виконання цих обов’язків;
– влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги – протягом усього часу перебування в них;
– виїзд для лікування в лікувально-профілактичному закладі – протягом усього часу перебування в ньому;
– взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі – протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї.
Поновлення права користування житловим приміщенням відбувається в судовому порядку. Для цього потрібно:
– звернутись до суду з позовом про поновлення права на користування
житловим приміщенням;
– надати докази, що підтверджують поважність відсутності за місцем проживання понад установлені строки (наприклад: медична документація, довідки про проходження військової служби, довідки з роботи за кордоном).
Також поширеними є позови про визнання особою втратившою права користування приміщенням у разі коли власником це приміщення (де особа була зареєстрована) продано і новий власник захищає своє право через пред’явлення такого позову.
Так, Верховний Суд залишив в силі судові рішення у справі № 569/1478/18 про визнання особи втратившою права користування житловим будинком, в якому вона була зареєстрована. Суди зазначили, що реєстрація відповідачки у житловому будинку, яка є членом сім’ї попереднього власника, що продав його, перешкоджає новому власнику володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю.
Визначення порядку користування житловим приміщенням
Визначення порядку користування житловим приміщенням, що належать до державної власності.
Правовий статус житлових приміщень, що перебувають у державній власності, регулюється житловим законодавством та умовами договорів на підставі яких дане майно передано у користування. Договір найму жилого приміщення укладається у письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем – житлово-експлуатаційною організацією і наймачем – громадянином, на ім‘я якого видано ордер. Відповідно до ст. 63 ЖКУ предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок. В той же час не може бути самостійним предметом договору найму, жиле приміщення яке, хоч і є ізольованим, проте за розміром є меншим за встановлений ч. 1 ст. 48 ЖКУ, а також кімната, яка зв‘язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення.
Члени сім‘ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов‘язки, що випливають з договору найму жилого приміщення (ст.64 ЖКУ).
Визначення порядку користування таким житловим приміщенням, відбувається або за спільною згодою членів сім’ї квартиронаймача, або за рішенням суду.
Як роз’яснив Пленум Верховного Суду від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами ЖК України» поділ не може бути допущений, коли це призведе до штучного погіршення житлових умов позивача і викличе необхідність постановки його на облік, як такого, що потребує поліпшення житлових умов.
Визначення порядку користування житловим приміщенням, яке знаходиться в приватній власності.
Правовий статус приміщень, які перебувають у приватній власності, регулюється Цивільним кодексом України. У таких житлових приміщень може бути один або декілька власників (співвласників).
Визначення порядку користування житловим приміщенням, що перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб виникає, коли між ними відсутня добровільна згода щодо порядку використання такого майна і розділити (виділити) частину із загального майна технічно неможливо. Згідно зі ст. 358 ЦКУ право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Отже, у разі відсутності згоди у визначенні порядку користування квартирою між співвласниками, особа має право звернутись із позовом до інших співвласників про визначення порядку користування квартирою, або ж вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Порядок користування майном, що перебуває у спільній сумісній чи частковій власності також регулюється договором, укладеним співвласниками такого майна.
Пунктом 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах за позовами про захист права приватної власності» №20 від 22.12.1995 року встановлено, що квартира не підлягає поділу в натурі якщо не можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири.
Таким чином, у випадку якщо неможливо виділити частину будинку (квартири) в натурі та відсутня згода співвласників щодо порядку його використаня є підстава звертатись до суду з вимогою про встановлення порядку користування спільним майном.
Слід навести правові висновки у Постанові ВС у справі № 405/3475/15 у спорі про визначення права користування квартирою між співвласниками згідно з пропозицією позивачів шляхом переобладнання кімнати з виходом на балкон на дві кімнати. Задовольняючи позов в частині усунення перешкод у користуванні житловою площею та відмовляючи у встановленні порядку користуванні квартирою суди, з якими погодився Верховний Суд зазначили наступне.
Технічний стан об`єкта нерухомості, щодо якого виник спір, налічує три житлові кімнати, а також кількісний склад співвласників – чотири особи, свідчить про те, що встановлення між співвласниками порядку користування спірною квартирою за відсутності проведеного перепланування житлової площі є неможливим. Сама лише вірогідність (технічна можливість відповідно до висновку експерта) переобладнання житлової кімнати з виходом на балкон на два ізольовані житлові приміщення не може бути достатньою підставою для закріплення за співвласниками порядку користування квартирою, запропонованого позивачами, оскільки технічна можливість переобладнання трикімнатної квартири у чотирикімнатну, зі збереженням обсягу загальної житлової площі не відповідає вимогам державних будівельних норм України.
Також Верховний Суд залишивши в силі судові рішення, якими встановлено порядок користування квартирою співвласниками у справі № 6-1500цс15 зазначив, що оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв’язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
Позов про визнання ордера на житлове приміщення недійсним
може подаватися на підставі його незаконності видачі та (або) у разі якщо ордер видано на приміщення, в якому вже законно проживає особа (особи).
Разом з тим, слід звернути увагу, що видача ордера на зайняте жиле приміщення може бути підставою для визнання ордеру недійсним лише у випадку, якщо особа, яка фактично проживає у приміщенні, зайняла його на законних підставах.
Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 21.10.2020 у справі № 759/13627/16, від 16.01.2019 у справі №199/10302/14.
Спори про приватизацію державного житлового фонду
виникають на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Зазвичай суперечки виникають при відмові особі здійснити приватизацію. Об’єкти, які не підлягають приватизації, передбачені ч. 2 ст. 2 цього Закону і перелік яких є вичерпним.
Також зустрічаються позови про незаконність приватизації на підставі відсутності у особи законного права на заняття даного житлового приміщення (наприклад в установленому порядку був визнаний недійсним ордер на житлове приміщення).
Позови про визнання угод з купівлі-продажу житлового приміщення недійсними
Такі позови заявляються з передбачених Цивільним Кодеком України підстав- недодержання сторонами при здійснення угод вимог закону – ст. 203, 215 ЦК України, угода здійснена в наслідок обману (ст. 230 ЦК України), угода здійснена в наслідок насилля (ст. 231 ЦК України) та інші.
Необхідність визнавати такі угоди недійсними обумовлена тим, що завдяки ній особа може бути позбавлена житла. Особливо це стосується неповнолітніх дітей, представниками яких у таких угодах виступають батьки і є багато випадків коли внаслідок такого продажу діти позбавляються права власності на майно та права користування житлом, або погіршуються умови їх проживання.
Наприклад постановами Верховного Суду у справах № 753/8931/16, № 641/8823/17, № 554/991/18 залишено в силі судові рішення про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, які належали на праві власності (користування) неповнолітнім дітям і вони там проживали.
Верховний Суд у вказаних постановах зазначив, що правочин, вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке, чи право користування яким мають діти, може бути визнаний судом недійсним (ч.6 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.
Визнання недійсними рішень про зняття громадян з квартирного обліку
Порядок постановки громадян на квартирний облік врегульовано Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень, згідно п. 2 якого, житлові приміщення надаються громадянам, які потребують поліпшення житлових умов, постійно проживають у даному населеному пункт, і як правило, у вигляді окремої квартири на сім’ю.
Відповідно до п.26 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень, громадяни знімаються з квартирного обліку у випадках:
– поліпшення житлових умов, в результаті якого відпали підстави для надання іншого жилого приміщення;
– виїзду на постійне місце проживання до іншого населеного пункту;
– припинення трудових відносин з підприємством, установою, організацією особи, яка перебуває на обліку за місцем роботи, крім випадків, передбачених законодавством;
– засудження до позбавлення волі на строк понад шість місяців;
– подання відомостей, що не відповідають дійсності, які стали підставою для постановки на облік, або неправомірних дій посадових осіб при вирішенні питання про взяття на облік;
– скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеного особи;
– отримання грошової компенсації відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 N 719.
Однак, з огляду на те, що рішення органів, яким надано право знімати з обліку громадян, які не завжди є законними, особи яких зняли з житлового обліку часто оскаржують такі рішення до суді.
Велика кількість спорів щодо законності зняття з квартирного обліку судами вирішується відносно військовослужбовців.
Так, Верховний Суд у справах № 748/303/20, № 638/1341/20 досліджував питання щодо права звільненого військовослужбовця з вислугою понад 20 років залишитися на квартирному обліку і постановами залишив в силі судові рішення про задоволення позовів до військових частин про визнання недійсними рішень по зняттю з квартирного обліку (у зв’язку із звільненням) та зобов’язання відповідачів поновити їх на квартирному обліку.
Постанови Верховного Суду мотивована тим, що відповідно до абзацу 4 ч.1 статті 12 ЗУ № 2011ХІІ військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їхніх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їхнім бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.
Порядок, затверджений Постановою КМУ № 1081 від 03.08.2006 передбачає випадки, коли військовослужбовці знімаються з обліку, а саме в разі: 1) поліпшення житлових умов, унаслідок чого відпала потреба в наданні житла; 2) засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; 3) звільнення з військової служби за службовою невідповідністю у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; 4) подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; 5) в інших випадках, передбачених законодавством (пункт 30 Порядку).
Аналіз зазначених норм закону дає підстави зробити висновок про те, що військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку.
Адвокати з житлових спорів АБ «Ткачук і партнери» допоможуть Вам проаналізувати спірну ситуацію, нададуть аргументовану консультацію по вирішенню спірних питань з урахуванням сформованої практики вирішення житлових спорів Верховним Судом, складуть кваліфіковану позовну заяву та допоможуть відстояти Вашу позицію в суді.