Відповідно до п.1 ч.1 ст. 344 ЦКУ, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
За змістом п. 9 Постанови Пленуму ВСУ № 5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:
– володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;
– володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;
– володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
Отже, ознаками володіння, необхідними для набуття права власності за набувальною давністю є добросовісне, відкрите та безперервне володіння, які повинні мати місце одночасно.
Володілець за давністю є незаконним володільцем, про що зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК України (особа заволоділа чужим майном). Право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею та незалежно від волі колишнього власника. При цьому добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно.
Проте, Верховний Суд, переглянувши 09.01.2023 судові рішення у справі зі спору про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю у пмостанові наголосив на тому, що для з’ясування зазначених обов’язкових обставин, наявність яких надає право Особі набути право власності на нерухоме майно за набувальною давністю до участі у справі повинні бути залучені, як відповідачі, особи, права яких позивачем фактично оспорюються та можуть бути порушенні при задоволені позову, зокрема спадкоємці померлої особи –попереднього власника спірного нерухомого майна.
Вказаною постановою Верховним Судом залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про скасування рішення суду першої інстанції про задоволення позову та відмову у задоволенні позову Особи 1 до сільради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позов мотивовано тим, що 23.10.2002 між Позивачем та Особа 5 укладена усна угода, щодо купівлі-продажу будинку з господарсько-побутовими будівлями та спорудами та погоджено щодо подальшого нотаріального посвідчення даного договору. Договір про передання у власність будинку не був укладений у зв`язку з тим, що відсутні правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності на домоволодіння Особа 5 та тим, що остання померла. Особа 1 вважала себе власником цього домоволодіння, оскільки добросовісно користується та володіє спірним майном більше десяти років. Особа 1, правонаступниками якої є Особа 2 та Особа 3, зазначала, що право на спадкування на вказаний будинок ніхто не заявляв.
Разом з тим, до суду апеляційної інстанції звернувся Особа 4, наголошуючи на порушення рішенням суду першої інстанції його прав, як спадкоємця, оскільки він є онуком Особи 5.
Встановлено, що Особа 5 на підставі свідоцтва про право особистої власності, виданого виконкомом райради 19.10.1989, належав спірний жилий будинок із надвірними спорудами.
23.10.2002 Особа 5 взяла гроші в Особи 4 (онук) в сумі 1700 доларів США взамін належного їй будинку, що підтверджується розпискою.
Після смерті Особа 5 у державній нотаріальній конторі 03.12.2003 була заведена спадкова справа і 09.12.2003 з заявою про прийняття спадщини звернулась донька Особа 6.У вказаній заяві зазначено, що на день смерті Особи 5 залишилось спадкове майно, яке складається з жилого будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки. Факт прийняття спадщини підтверджується наявністю на руках у спадкоємця державного акту на право власності на землю, виданого РДА на ім`я померлого. В матеріалах спадкової справи також міститься копія довідки сільради, видана Особа 6 про те, що за Особа 5 числиться жилий будинок з надвірними будівлями.
Також згідно копії заповіту від 04.01. 1998 Особа 5 на випадок своєї смерті все своє майно заповіла донці –Особі 6.
Отже матеріалами справи підтверджується, що Особа 5 заповідала все своє майно доньці Особа 6, яка прийняла спадщину та після смерті якої з заявою про прийняття спадщини звернувся син останньої Особа 4, який мав би бути залучений до участі у справі як відповідач, оскільки судом також вирішується питання про його права та інтереси, як спадкоємця, тому суд першої інстанції прийшов до передчасного висновку про добросовісність володіння будинком з боку позивача. При цьому, Особа 4 стверджував, що як він так і його померла матір (Особа 6) періодично навідувались до спірного будинку та підтримували його в належному стані, про що було відомо Позивачу.
Відповідно до ч. 1 ст. 26 ЦПК України 2004 року (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції), у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ч. 1 ст. 30 ЦПКУ 2004 року). Відповідач – це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами, тобто належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Відповідно до ч.1 ст. 33 ЦПКУ 2004 року суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.Згідно п.2 ч. 6 ст. 130 ЦПКУ 2004 року, якщо спір не врегульовано суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.
Отже, за змістом норм цивільного процесуального права саме на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.
У постанові ВПВС від 12.12.2018 зроблено правовий висновок, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Пунктом 13 постанови Пленуму ВСУ від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» роз`яснено, що суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права.
Під час розгляду справи судом першої інстанції Особа 1 (як і її правонаступники) не ставила питання, щодо залучення у справі спадкоємців Особа 5.
У зв`язку з незалученням до участі в справі всіх суб`єктів, в якості відповідачів (співвідповідачів), апеляційний та касаційний суд не вправі встановлювати обставини справи, зокрема щодо належності чи неналежності житлового будинку з надвірними спорудами учасникам справи та давати відповідно правову оцінку, що не позбавляє позивачів права на звернення до суду з позовом з правильно визначеним ними суб`єктним складом учасників справи відповідно до сформульованих позовних вимог, які відповідатимуть передбаченому законом способу захисту відповідного права або законного інтересу.
Отже ВС погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПКУ є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.