АДВОКАТ У СПОРАХ З ДЕРЖАВНОЮ МІГРАЦІЙНОЮ СЛУЖБОЮ УКРАЇНИ

На сьогоднішній день в Україні склалася ситуація, коли потік емігрантів значно збільшився, оскільки багато людей бажають виїхати за кордон. Але є й ті, які виявляють бажання приїхати в Україну (імігранти, біженці).

Оформлення вказаних процесів в Україні здійснює Державна міграційна служба України. Однак, Міграційна служба, активно протидіючи нелегальному перебуванню та працевлаштуванню іноземців в Україні, нерідко допускають порушення прав іноземних громадян при оформленні відповідних документів-посвідки на проживання, громадянства України, а захищатися останнім вкрай складно, зокрема із-за правової непоінформованості законодавства України, яке є досить складним. 

Як правило, Міграційна служба допускає формальний підхід також до розгляду заяв про визнання іноземців біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту- без перекладача, без надання правничої допомоги, без роз‘яснення можливості оскарження.

Наслідком таких неправомірних дій з боку Міграційної служби для іноземних громадян та осіб без громадянства в кращому випадку є накладення штрафу, а в гіршому-примусове видворення (депортація) з України та заборона  в’їзду до 10 років.

Не менше потерпають від дій міграційної служби і громадяни України, які, наприклад, намагаючись оформити документи на виїзд на постійне місце проживання за кордон стикаються із бюрократизмом, тяганиною та безпідставною відмовою у такому оформленні.

Всі ці неправомірні рішення Міграційної служби оскаржуються в судовому порядку і для досягнення позитивного результату вкрай необхідна допомога кваліфікованого та досвідченого юриста.

Досвідчені та професійні у сфері міграційного законодавства адвокати АБ «Ткачук і партнери» нададуть наступні юридичні послуги:

• Консультація з усіх питань у сфері міграційного законодавства, пов’язаних із конфліктними ситуаціями з Міграційною службою, аналіз виниклої ситуації та визначення перспектив можливих судових процесів;

• Допомога у зібранні доказової бази та підготовка процесуальних документів-адвокатського запиту, позову, клопотань, пояснень, заперечень.

• Оскарження в судовому порядку рішень органів ДМСУ;

• Оскарження в судовому порядку постанов про накладення посадовими особами органів ДМСУ штрафів;

• Представництво інтересів клієнта у судах всіх інстанцій у спорах з органами ДМСУ, у тому числі за позовами міграційних органів;

• Оскарження незаконних судових рішень у справах зі спорів з органами ДМСУ в апеляційному і касаційному порядку.

До адвокатів нашого Бюро найчастіше звертаються із наступних питань, що стосуються спорів із органами ДМСУ:

• Відмова у прийнятті заяви, оформленні документів та визнання            біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

• Реадмісія;

• Примусове видворення (депортація) з території України;

• Заборона на в’їзд на територію України;

• Накладення посадовими особами Міграційної служби штрафів;

• Затримання та поміщення в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства;

• Відмова у видачі посвідки на тимчасове проживання в Україні;

• Скасування дозволу на іміграцію;

• Відмова у оформленні документів про надання громадянства України;

• Скасування бланку паспорта громадянина України;

• Відмова у видачі паспорта громадянина України;

• Відмова в оормленні доккментів на виїзд громадян України за кордон на постійне місце проживання та з інших питань

Вказаний перелік далеко не є вичерпним, однак багаторічний досвід судової практики адвокатів АБ «Ткачук та партнери» у сфері міграційного законодавства дає можливість вирішити багато спірних питань із органами Міграційної служби на користь клієнта та досягти бажаного результату.

ДОПОМОГА АДВОКАТА В СПОРАХ, ПОВ‘ЯЗАНИХ З ПЕРЕБУВАННЯМ ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Вказані категорії спорів із Державною міграційною службою умовно можливо поділити на 3 категорії.

І. СПОРИ, ПОВ‘ЯЗАНІ ІЗ ВИЗНАННЯМ ІНОЗЕМНИХ ГРОМАДЯН БІЖЕНЦЯМИ АБО ОСОБАМИ, ЩО ПОТРЕБУЮТЬ ДОДАТКОВОГО ЗАХИСТУ

В рамках процедури розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту Державна міграційна служби України послідовно приймає три рішення:

• Про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту чи про відмову в такому прийнятті;

• Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в оформленні таких документів;

• Про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ці три типи рішень стосуються різних питань, приймаються на різних етапах розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. 

Вони приймаються за різною процедурою та потребують дій з боку різних посадових осіб ДМСУ і для кожного з цих рішень існують особливості оскарження. Правильне визначення типу рішення, що оскаржується, має вирішальне значення для успішного результату.

Отже, якщо ДМСУ відмовило у позитивному вирішенні будь-яких із перелічених питань, юристи нашого Бюро грамотно підготують позовну заяву про оскарження такого рішення та доведуть позицію клієнта у судовому порядку.

Можливо навести особливості оскарження вказаних рішень ДМСУ та правові позиції судів при вирішенні спорів даної категорії.

1. Оскарження рішення ДМСУ про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VІ підстави для прийняття ДМСУ такого рішення у вигляді наказу є:

• заявник видає себе за іншу особу;

• заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо раніше рішенням державної міграційної служби було встановлено відсутність умов, за яких заявник може вважатися біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо такі умови не змінилися.

Відповідно, підставами для оскарження наказу про відмову у прийнятті заяви є: для оскарження рішень про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є:

• неправильність висновку ДМСУ про те, що заявник видає себе за іншу особу;

• неправильність висновку про те, що раніше щодо заявника було встановлено відсутність умов для віднесення його до осіб даної категорії;

• неврахування того, що умови, за яких заявник може вважатися біженцем, змінилися для конкретного заявника.  

Слід враховувати, що на даному етапі відбувається виключно оскарження процедурного рішення і тому адвокат нашого Бюро грамотно доведе відсутність формальних підстав для відмови в прийнятті заяви, або неправильність їх застосування. 

Наприклад, суд задоволить позов в разі доведеності, що відмовлено в прийнятті зави формально (голослівно), оскільки така відмова можлива лише в разі повної очевидності того, що заява не може бути прийнята. Наприклад, коли вона повністю текстуально повторює попередню заяву, або якщо недвозначно  встановлено (наприклад, з відбитків пальців), що заявник видає себе за іншу особу. 

Так, постановою ВС від 18.03.2021 залишено без змін судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позову до УДМСУ про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у прийнятті заяви громадянина США  від 01.07.2020 про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту та зобов`язав відповідача повторно вирішити питнання про прийняття заяви.

Судові рішення мотивовані тим, що як вбачається з листа УДМС від 10.07.2020, причиною не прийняття заяви громадянина США від 01.07.2020 відповідач вказав те, що інформація викладена в надісланих ним матеріалах всебічно і в повному обсязі проаналізована під час розгляду заяви від 25.09.2019 та Управлінням прийнято рішення про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ №1 від 02.01.2020), правомірність якого підтверджена рішеннями судів у іншій справі.

Тобто, причиною неприйняття заяви позивача про визнання його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту не було недотримання ним порядку такого звернення.

Так, відповідно до ч.2 ст. 77 КАСУ    в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах    суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Таким чином, в даному випадку не можуть братися до уваги посилання відповідача під час судового розгляду справи на підстави для відмови у прийнятті заяви-анкети позивача про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, які не були зазначені у листі від 10.07.2020.

Отже, відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у неприйнятті відповідного рішення у порядку визначеному Законом № 3671-VІ та за формою за Правилами, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 за заявою-анкетою позивача від 01.07.2020.

2.Оскарження рішення ДМСУ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

На підставі ч. 1 ст. 8 Закону № 3671-VІ, в разі, коли відсутні умови для відмови в прийнятті заяви, та заява прийнята до розгляду, ДМСУ протягом  15 робочих днів з дня реєстрації заяви проводить співбесіду з заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. В цьому полягає процедура попереднього розгляду заяви. Попередній розгляд стосується виключно питання прийнятності заяви і не стосується суті фактів та обставин, на які посилається заявник.

За результатами розгляду складається висновок та приймається рішення про прийняття для оформлення заяви або відмови.

Отже відмова у прийнятті документів для оформлення можлива, якщо заява є очевидно необґрунтованою або носить характер зловживання з боку заявника.

В іншому випадку таке рішення оскаржується в судовому порядку, в чому допоможуть юристи нашого Бюро з успішним результатом.

Слід звернути увагу, що трапляються випадки, коли суди при розгляді позовів даної категорії, фактично розглядають питання про те, чи є особа біженцем. Тобто, суди фактично перевіряють не те, чи дотримана процедура прийняття рішення про оформлення документів, а дають відповідь на питання матеріального права про те, чи потрапляє особа під визначення біженця. 

Однак, відмова в оформленні документів можлива лише з конкретно встановлених процедурних підстав, зокрема якщо особа очевидно не є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Якщо неможна стверджувати, що особа очевидно не є біженцем, та відсутнє зловживання правом на звернення останнє має бути розглянуте по суті. 

Таку позицію викладено у постанові ВС від 10.09.2021, якою задоволено позов громадянина США до УДМСУ про визнання протиправним та скасування  Наказу про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання громадянина США (позивача) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;зобов`язано відповідача повторно розглянути заяву у порядку, визначеному наченому Законом № 3671-VІ та за формою встановленою Правилами № 649, та з урахуванням висновків, викладених цій постанові Верховного Суду.

Суди попередніх інстанцій відмовляючи у задоволенні позову зазначили, що небажання позивача повертатись до країни громадської належності обумовлюється причинами, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому, відповідач правомірно визнав заяву позивача очевидно необґрунтованою і дійшов правильного висновку щодо відсутності правових підстав кваліфікувати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій ВС  дійшов висновку, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято відповідачем в порушення ст. 8-10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановленої процедури, так як УДМСУ фактично здійснило передчасний розгляд заяви по суті на стадії її попереднього розгляду та передчасно прийняло рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Оскарження рішення ДМСУ про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про скасування рішення про надання такого статусу

Рішення по суті заяви приймається ДМСУ протягом місяця з  моменту отримання з територіального органу ДМС особової справи заявника та висновку працівника, який веде справу. При цьому ДМСУ може підготувати свій висновок, якщо не згодна із висновком територіального органу.

Підставами, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є:

• Вчинення особою злочину проти миру, воєнного злочину або злочину проти людства і людяності;

• Вчинення поза межами України до прибуття в Україну злочину неполітичного характеру, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

• Особа винна у вчиненні  дій, що суперечать меті та принципам ООН;

• Стосовно особи встановлено відсутність умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту;

• Особа до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

• Особа до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього положення не поширюється на дітей, розлучених з сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали в Україні, а також їхніх дітей та онуків.

Окрім того, ДМСУ може прийняти рішеня також про позбавленя статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Рішення про відмову або позбавлення  вказаного статусу можливо оскаржити в судовому порядку не тільки у зв’язку із відмовою з підстав, не передбачених законодавством, але і у зв’язку із недоведеністю або необґрунтованістю тієї підстави, яка законодавством передбачена. 

Також, такі рішення ДМСУ з успішним результатом можливо оскаржити і з наступних підстав:

• Ненадання особі, яка висловлює бажання звернутися за статусом біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, можливості скласти відповідну заяву чи відмова прийняти таку заяву, що не оформлюється відповідним обґрунтованим рішенням;

• Ненадання заявнику перекладача;

• Ненадання заявнику правничої допомоги;

• Нероз’яснення можливості оскарження та з інших процесуальних підстав.

Слід навести судову практику у справах про оскарження рішення ДМСУ про надання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

1.  Під час розгляду справ  щодо оскарження рішення про відмову у наданні статусу біженця суди повинні ретельно досліджують не тільки особу потенційного біженця, але й ситуацію в країні його походження на час звернення з такою заявою. І не має значення, що особа могла виїхати до України ще в той момент, коли в країні походження було все безпечно.

Так, у  ВС 08.09.2021 скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову та задоволено позов громадянина Сирії про визнання протиправним та скасувати рішення ДМСУ про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано відповідача розглянути заяву позивача.

Постанова ВС мотивована тим, що під час співбесіди 28.04.2014 позивач розповів, що приїхав в Україну в січні 2011 року, коли в Сирії був спокій, для працевлаштування в арабській фірмі, яка спеціалізується на ресторанному бізнесі. Через шість місяців вирішив повернутись до країни походження, однак дізнався із засобів масової інформації та від друзів про збройний  конфлікт в Сирії, у зв`язку з чим він може загинути через насилля в країні. Для таких груп населення як суніти та особи, які перебувають в запасі збройних сил і ухиляються від повторного призову, є більше ризиків бути підданим переслідуванню через релігійні і політичні причини.

ВС акцентував увагу на тому, що заявник, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і не має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах зазвичай слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

ВС наголосив, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в   країні її громадянської належності. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, ВС дійшов висовку, що твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож такі обставини у цій справі не потребують доказування.

2. При прийнятті рішення про позбавлення особи  статусу біженця обов`язково необхідно встановити факт зайняття особою діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю населення України.

Верховним Судом 29.10.2020 залишено в силі рішення суду першої інстанції про задовлолення позову особи про визнання протиправним та скасування рішення ДМСУ про позбавлення статусу біженця.

В обґрунтування позовних вимог позивач у цій справі вказував про протиправність оскаржуваного рішення органу міграційної служби, оскільки інформація, яка слугувала підставою для його прийняття, не є доказом, який підтверджує, що позивач займається діяльністю, що становить загрозу громадському порядку та здоров`ю населення України.

На думку ВС в даному випадку, вирішення питання про правомірність позбавлення   позивача статусу біженця передбачає необхідність з`ясувати, чи займається позивач діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю населення України.

За змістом пунктів 3, 6, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про національну безпеку України»:

-громадська безпека і порядок – захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз;

-загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України;

-національна безпека України – захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

ВС встановлено, що підставою для ініціювання процедури позбавлення статусу біженця щодо позивача було клопотання Національної поліції України   про позбавлення його статусу біженця. Також зазначено про наявність розпочатого досудового розслідування стосовно позивача у кримінальному провадженні за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст. 307 та ч.3 ст. 305 ККУ, та встановлення у ході досудового розслідування про перебування позивача у міжнародному розшуку.

ВС дійшов висновку, що повідомлення про підозру є тільки формальним/офіційним припущенням органу/посадової особи, який/яка проводить досудове розслідування, про те, що конкретна особа причетна до злочину. Таке припущення ґрунтується на неостаточних (неповних) результатах досудового розслідування і кримінально-правова кваліфікація поставленого їй за провину діяння може бути змінена. З часу оголошення цієї підозри особа набуває статусу підозрюваного, однак її вину у вчиненні злочину ще потрібно довести, принаймні на цій стадії кримінального провадження твердити про її винуватість як доказаний факт не можна.

За таких обставин, ВС погодився з висновком суду першої інстанції, що проведення досудового розслідування у межах кримінального провадження не є належним та достатнім доказом, який підтверджує, що позивач займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю населення України.

3. Доказом суб`єктивного побоювання особи стати жертвою переслідування може бути обєктивна інформація про положення у країні походження чи перебування та історієюєю, яка відбулася особисто із завником.

Постановою ВС від 10.12.2019 залишено без змін судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позову громадянина Таджикістану про визнання неправомірним та скасування рішення УДМСУ про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;  зобов`язано відповідача прийняти таке рішення відповідно до вимог чинного законодавства.

Позов було обгрунтовано тим, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним, оскільки підставою для звернення до ДМС України з заявою було те, що позивач був вимушений покинути Таджикистан та Російську Федерацію, у зв`язку з його членством в релігійній організації Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі, діяльність якої заборонена як в Таджикистані, так і в Російській Федерації. Також позивач вказав, що прихильників цієї організації переслідують та заарештовують на підставі звинувачень в тероризмі.

 Позивач зазначає, що відвідував мирні релігійні зібрання та сповідував мусульманську релігію, але за користування фундаментальним правом – свобода віросповідання – гарантованим йому як національним законодавством Таджикистану та Росії, так і низкою міжнародних конвенцій, позивача на Батьківщині та в країні постійного проживання чекають ув`язнення, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, покарання чи навіть тортури. Тому він не може повернутися до країни походження (Таджикістану) та країни постійного перебування (РФ) через небезпеку для життя у зв`язку із релігійними переконаннями.  

Натомість, відповідач стверджував, що жодного факту застосування тортур, нелюдського або принизливого провадження чи покарання саме до позивача або членів його родини в країні громадянської належності або Російській Федерації останній  не повідомив та не надав жодного документа на підтвердження цього.

Разом з тим, ВС суд зазначив, що ситуація щодо заборони діяльності релігійної організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі у країні походження та країні постійного перебування  позивача є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. 

Також звертається увага на те, що ДМС України під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано факт відсутності заборони діяльності релігійної організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі в Україні та відсутності даних щодо віднесення такої організації до терористичної. Крім цього, судами було встановлено, що цю релігійну організацію не відносить до числа терористичних або ж екстремістських, зокрема, Комітет Ради Безпеки ООН та Державний департамент США. 

Окрім того, ВС наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Таким чином суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Зважаючи на повноту встановлення судами обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та виконання необхідних умов для його прийняття, Верховний Суд вказав, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, тому що суди першої та апеляційної інстанцій не приймали рішення про визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язали відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. При розгляді справ данної категорії суди повинні досліджувати повне проведення ДМСУ оцінки доводів заявника в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з наявністю військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини

У січні 2020 року Особа (позивачка) в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей в суд з позовом до ДМСУ про визнання протиправним та скасування рішення, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву.

В обґрунтування позову зазначила про побоювання за своє та своїх дітей життя й здоров`я, внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини в Афганістані.

Справа розглядадлась неодноразово, останніми рішеннями суду першої та апеляційної інстанції від 15.04.2022 (після скасування ВС) позов задоволено.

Постанова суду апеляційної існтанції мотивована тим, що з матеріалів справи вбачається, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача та співбесіди, відповідачем не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто відсутності у заявника умов, передбачених п.1 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VІ.

Водночас, дослідивши інформацію по країні походження позивачки актуальної станом на 2021рік та на теперішній час, апеляційний суд зазначив, що дійсно в Афганістані можливе переслідування особи талібами та навіть можливе переслідування родичів тієї особи, а також заборона жінкам подорожувати без супроводу родичів-чоловіків.

Колегія суддів оцінює критично доводи відповідача  з приводу не доведення позивачкою побоювань за власне життя та життя своїх дітей у разі повернення на Батьківщину, з огляду на наявність актуальної інформації по країні походження позивача, адже з матеріалів справи вбачається, що відповідачем не повністю проаналізовано інформацію щодо ситуації в Афганістані та не прийнято до уваги позиції з приводу біженців міжнародного суспільства, не надано належної оцінки доводам позивачки в аспекті наявності умов для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із наявністю військових дій на території країни походження позивачки,що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини.

Апеляційний суд звернув увагу, що звертаючись із заявою до органу ДМС, позивачка вказувала на побоювання за своє життя в ситуації систематичного порушення прав людини в країні громадянської належності і не бажання повернутися до неї внаслідок цих побоювань, вказувала на загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, внаслідок того зокрема, що вона відноситься до соціальної групи осіб, що вважаються прихильниками західного образу життя.

Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї – з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

ІІ. СПОРИ, ПОВ‘ЯЗАНІ ІЗ ВЖИТТЯМ ЗАХОДІВ ЩОДО ВІДПОВІЛЬНОСТІ ІНОЗЕМЦІВ АБО ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА ЗА ПОРУШЕННЯ МІГРАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Загалом, іноземці можуть бути притягнуті до відповідальності при порушенні наступних норм:

• Незаконний перетин, або спроба незаконного перетину державного кордону України;

• Порушення порядку працевлаштування, прийняття на навчання, надання житла, реєстрації іноземців та осіб без громадянства та оформлення для них документів (наприклад, нелегальна праця, відсутність реєстрації місця проживання, подання завідома неправдивих даних при подачі документів тощо);

• Порушення порядку в’їзду, виїзду на/з тимчасово окуповану територію;

• Невиконання рішення про заборону на в’їзд;

• Порушення встановлених правил перебування та транзитного проїзду через територію України.

За порушення норм міграційного законодавства передбачено декілька видів відповідальності: 

• штраф;

• заборона на в’їзд;

• примусове повернення у країну походження;

• примусове видворення (депортація);

• реадмісія;

• затримання на період перевірки

Слід розглянути окремо деякі питання відповідальності іноземців або осіб без громадянства та правові позиції судів при розгляді справ даної категорії.

ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ ДМСУ ПРО РЕАДМІСІЮ ІНОЗЕМЦІВ 

ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

Реадмісія (від англ. to readmit – приймати назад) – це зобов’язання держав відносно одна одної, закріплені в міжнародних угодах, прийняти назад власних громадян, а також громадян третіх країн та осіб без громадянства, які незаконно прибули на територію однієї з держав, які є сторонами таких договорів, або осіб, які прибули законно, але втратили підстави для легального перебування.

Отже, реадмісія – це порядок процедурної регламентації повернення або прийняття іноземців та осіб без громадянства, які вчинили протиправні дії та яких передають з однієї держави і приймають в іншу на підставі міжнародних угод.

Найчастіше спори з ДМСУ виникають щодо прийняття останньою рішення про реадмісію іноземців та осіб без громадянства, а саме примусове повернення або видворення із України до країни походження або третьої країни, що оскаржується в судовому порядку.

Адвокати нашого Бюро оскаржать незаконні рішення ДМСУ про реадмісію  та захистять права клієта в судовому порядку.

ПРИМУСОВЕ ВИДВОРЕННЯ  (ДЕПОРТАЦІЯ) З УКРАЇНИ ІНОЗЕМНОГО ГРОМАДЯНИНА АБО ОСОБИ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

Примусове видворення (депортація) може бути здійснено виключно на підставі рішення суду. Заборона на в’їзд після видворення, зазвичай, діє впродовж п’яти років, а іноді до 10 років.

При цьому, звераю увагу, що нормами чинного законодавства не передбачена вимога зазначення судом конкретної країни, до якої має бути видворена особа (постанова ВС від 28.10.2020).

Можливо навести правові висновки судів при розгляді справ даої категорії.

1. Примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове видворення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Тобто обов’язковим є попереднє прийняття вказаними органами рішення про примусове повернення.

РВ ДМСУ звернувся до суду із позовом, в якому просив примусово видворити з України громадянина Республіки Узбекистан.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Особа  знаходиться на території України без будь яких законних підстав та не має жодних документів, які б надавали право останньому знаходитись на території України на законних підставах. Як встановлено зі слів та пояснення Особа він прибув в Україну із Росіїйської Федерації в грудні 2013 року, власний паспорт втратив жодних інших документів не має, до консульських установ та інших уповноважених органів з приводу відновлення та легалізації свого становища не звертався, крім того іноземець заявив, що законного джерела існування, коштів для існування та постійного місця проживання він не має.

Постановою ВС від 09.08.2019 залишено в силі постанову апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з огляду на наступне.

Частиною першою статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави. Отже, вказаною нормою статті встановлено, що примусове видворення з України іноземця на підставі винесеної постанови адміністративного суду застосовується, якщо рішення про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин. 

Крім того, із змісту наведеної норми вбачається, що обов’язковим є попереднє прийняття вказаним органом рішення про примусове повернення (подібний висновок викладено в постанові ВС від 28.02.2019).

ВС вказав, що в матеріалах справи відсутні відомості про те, що позивачем приймалось рішення відносно відповідача про примусове повернення з території України та докази того, що відповідач ухилявся або схилятиметься від виконання цього рішення.

 Судом апеляційної інстанції встановлено, що Особа має родинні зв’язки в Україні (проживає його брат), в матеріалах справи міститься копія паспорту, виданого Особі в Республіці Узбекистан.

 Враховуючи наведене, ВС зазначив, що у позивача були відсутні обгрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення з підстав відсутності паспорту, родинних зв’язків та коштів для виїзду з території України і дійшла висновку про відсутність передбачених ч.1 ст. 30 Закону України № 3773-VI  підстав для винесення судом постанови про примусове видворення з України громадянина Республіки Узбекистан.

2.Невиконання в установлений строк рішення про примусове повернення через адміністративне затримання особи строком до трьох діб є поважною причиною невиїзду іноземця з території України

ГУ ДМСУ  звернулось до суду з адміністративним позовом до Особи про примусове видворення за межі України громадянина В`єтнаму та його затриманняз метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 місяців.

Позов обгрунтовано тим, що відповідач, в установлений строк, не виконав рішення про примусове повернення від 06.12.2017, яким зобов`язано останнього виїхати з території України у термін до 07.12.2017.

Верховним Судом 24.10.2019 залишено в силі постанову суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову з огляду на наступне.

Підстави, які дають позивачу право на пред’явлення позовних вимог щодо видворення виникають після невиконання іноземцем в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення з України. 

Поняття «поважні причини» віднесено до оціночних понять. Наявність оціночних понять в міграційному законодавстві дають гнучкості правовому регулюванню і наближають його до реального життя. Єдиним зауваженням при застосуванні таких понять є вимога про високий рівень як правової свідомості, так і морально-етичного розвитку правозастосовувачів, що дозволить використовувати такі поняття для встановлення справедливості, а не з метою зловживання правом. 

ВС зазначив, що відповідно до прийнятого рішення про примусове повернення від 06.12.2017 іноземець повинен був самостійно залишити територію України, в строк зазначений у рішенні – не пізніше 07.12.2017, проте іноземець не міг добровільно виконати рішення про примусове повернення в країну походження, оскільки 06.12.2017 був затриманий працівниками міграційної служби до трьох діб, для встановлення особи та обставин правопорушення передбаченого частиною першою статті 203 КУпАП.

ВС дійшов висновку про те, що невиконання відповідачем в установлений строк рішення про примусове повернення 06.12.2017, через затримання останнього строком до трьох діб, є поважною причиною не виїзду іноземця з території України не пізніше 07.12.2017. При цьому відповідач не відмовлявся співпрацювати під час процедури притягнення його до адміністративної відповідальності та затримання, не перешкоджав оформленню відповідних документів для його примусового повернення, а невиконання рішення про примусове повернення до 07.12. 2017 року відбулось з незалежних від нього обставин. 

Верховним Судом звернуто увагу, що рішенням про примусове повернення позивача в країну походження іноземцю надано одну добу для його добровільної реалізації. Натомість суб’єкт владних поводжень має право встановлювати тридцятиденний строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України, а мотиви скорочення такого строку до одної доби відсутні.

3.Дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб’єктом владних повноважень рішення стосовно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний із змістом і сутністю рішення, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.

Верховний Суд 08.07.2020 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову ГУ ДМСУ про примусове видворення з території України громадянина Сомалі та затримання з огляду на наступне.

Право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 року на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною. У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього. 

Верховний Суд зауважив, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб’єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права. 

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в протоколі про адміністративне правопорушення зроблено запис, що Особа відмовився від перекладача. Разом з тим, під час судового засідання у суді апеляційної інстанції Особа повідомив, що української мови не розуміє та потребує перекладача. Перекладач необхідний був з англійської мови. 

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що відповідач з моменту затримання не був забезпечений перекладачем з мови, якою він вільно володіє, а відтак не мав змоги розуміти зміст дій та рішень, що приймалися відносно нього службовими особами та не міг отримати належне роз’яснення його прав, зокрема, на отримання правової допомоги.

ЗАТРИМАННЯ ГРОМАДЯНИНА ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ

АБО ОСОБИ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

Затримання громадян інших держав або осіб без громадянства відбувається на підставі рішеня суду за позовом ДМСУ.

Строки затримання таких осіб із поміщенням в ПТПІ становлять до 6 місяців, які можуть бути продовжені судом за заявою ДМСУ, але не більше як до 12 місяців.

Підставами для затримання є ідентифікація особи та забезпечення примусового видворення за межі території України.

Такі рішення суду можливо оскаржити в суди апеляційної та касаційної інстанцій, в чому допоможуть юристи нашого Бюро.

Із досвіду юристів нашого Бюро можливо зазначити, якщо суди задовольняють позови про затримання іноземних осіб, то в переважній більшості відмовляють у продовженні таких строків, а у разі задоволення позову про продовження строку затримання такі рішення також оскаржуються в апеляційому та касаційому порядку.  

Можливо навести ряд підстав, з яких ВС відмовляє у продовженні строків затримання.

1.Відсутність відповідей із відповідного Посольства іншої держави в Україні може бути підставою для продовження строку затримання іноземця або особи без громадянства лише за умови неможливості ідентифікації його особи.

ГУ ДМСУ області звернулося до суду з адміністративним позовом до громадянки Афганістану, у якому просило продовжити строк затримання на шість місяців відповідачку з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на даний час неможливо забезпечити примусове видворення відповідача, у зв`язку з тим, що до теперішнього часу інформація від Посольства Афганістану в Україні щодо підтвердження факту належності відповідача до громадянства Афганістану не надходила, та тим, що вона не може бути документована сертифікатом на повернення в країну походження, що в свою чергу не дає можливості виконати рішення про їх примусове видворення за межі України.

Постановою Верховного Суду від 20.08.2020 залишені в силі рішення судів попередніх інстацій про відмову в задоволенні позову з огляду на наступне.

Продовження строку затримання застосовується адміністративним судом виключно у разі наявності умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи у зазначений строк.

 Пункт 2 Порядку про продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затверджений Постановою КМУ від 15.02.2012 № 150 передбачає: Іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території: 1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи в разі в’їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в’їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України; 2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в’їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в’їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС; 3) на період дії візи, але не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в’їзду за візою, оформленою до 11 вересня 2011 року. 

Згідно пункту 12 Інструкції «Про затвердження Інструкції про порядок утримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні», яка затверджена Міністерством Внутрішніх Справ від 29.02.2016 № 141 іноземці та особи без громадянства утримуються в ПТПІ протягом строку, необхідного для виконання постанови адміністративного суду: про примусове видворення з України; затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення з України; затримання з метою ідентифікації та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, але не більш як 12 місяців. 

Верховний Суд вказав, що належність відповідача до громадянства Афганістану підтверджена закордонним паспортом, зі строком дії до 21 серпня 2021 року. При цьому, копія паспорта відповідача була додана до позовної заяви, яка засвідчена з оригіналом посадовими особами ГУДМСУ. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази відмови відповідача співпрацювати під час процедури ідентифікації. 

Отже, ВС зазначив, що  відсутність відповідей з Посольства Афганістану в Україні може бути підставою для продовження строку затримання відповідача, лише за умови неможливості ідентифікації його особи, як це передбачено статтею 289 КАС України. При цьому, враховано також матеріали адміністративної справи, в межах розгляду якої встановлено ім’я та прізвище відповідача, місце народження, а також дату народження. 

2. Невиконання судового рішення про примусове видворення за межі України іноземця або особи без громадянства з незалежних від такої особи причин протягом тривалого часу не є підставою для продовження строку її затримання

РВ УДМСУ області звернувся до суду з позовом про продовження строку затримання. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що постановою райсуду громадянина Республіки Узбекистан примусово видворено за межі території України та задоволено клопотання про затримання відповідача з поміщенням до ПТПІ на строк не більше 6 місяців. У зв`язку з відсутністю коштів у громадянина Республіки Узбекистан на придбання авіаквитка та з метою завершення процедури примусового видворення за межі України, позивач просив продовжити строк його затримання.

ВС 27.09.2019 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову з огляду на наступне.

Відповідно до абзацу 1ч. 4 ст. 30 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України. 

При зверненні до суду з позовом про продовження строку затримання відповідача, підставою своїх вимог позивач зазначив неотримання відповідей з посольства Республіки Узбекистан щодо сприяння в придбанні авіаквитка для відповідача та безкоштовного документування його сертифікатом на повернення в країну походження. 

Згідно з п.3 ч. 2 ст. 183-7 КАСУ у разі наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого подано адміністративний позов про примусове видворення, не має документа, що дає право на виїзд з України, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення або якщо існує ризик його втечі, адміністративний суд, визначений частиною першою цієї статті, за клопотанням органу (підрозділу), який подав такий позов, може затримати іноземця або особу без громадянства з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. 

Частиною сьомою статті 183-7 КАСУ передбачено, що строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, не може перевищувати шести місяців. У разі наявності умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, цей строк може бути продовжений, але не більш як на 12 місяців.

 Умовами, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи, є: 1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його ідентифікації; 2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи. Таким чином, частиною сьомою статті 183-7 КАС України чітко передбачено підстави, за яких можливо продовжити строк затримання іноземців та осіб без громадянства, які є вичерпними та широкому тлумаченню не підлягають. 

Отже, ВС дійшов висновку, що оскільки відповідач не відмовлявся співпрацювати під час процедури його ідентифікації та не перешкоджав оформленню відповідних документів для його примусового видворення, особу громадянина Республіки Узбекистан ідентифіковано за паспортом, а судове рішення про його примусове видворення за межі України з незалежних від нього причин протягом тривалого часу не виконано, підстави для задоволення позовних вимог та продовження строку його затримання відсутні. 

ЗАБОРОНА НА В‘ЇЗД НА ТЕРИТОРІЮ УКРАЇНИ

Відповідно до статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», заборона на в’їзд до України для іноземців або осіб без громадянства може бути введена компетентними державними органами за рядом обставин. Такі обставини включають забезпечення національної безпеки, охорону громадського порядку, захист здоров’я, прав та законних інтересів жителів України, подання неправдивих відомостей або підроблених документів, порушення правил перетину кордону, невиконання рішень суду або адміністративних стягнень, мають невиконані майнові зобов’язання перед державою, фізичними або юридичними особами, в’їзд на тимчасово окуповану територію.

Як зазначено в законі «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відмову від перетину українського кордону отримають особи:

• які можуть загрожувати безпеці України;

• з підробленими чи зіпсованими паспортом чи візою;

• котрі порушили законодавство України під час попереднього перебування в країні;

• котрі можуть бути носіями інфекційної хвороби, виокремленої відповідним органом системи охорони здоров`я;

• без достатнього фінансового забезпечення для перебування в Україні.

У разі введення заборони на в’їзд або обмеження права виїзду, інформація про іноземця або особу без громадянства заноситься до відповідної бази державної інформації.

 Однак, вказані рішення ДМСУ можливо оскаржити в судовому порядку, в чому допоможуть юристи нашого Бюро.

Можливо розглянути судову практику щодо розгляду судами вказаних справ.

1.Постановою суду апеляційної інстації від 09.10.2019 залишено в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову громадянина Азербайджану про визання рішення РВ ДМСУ в частині заборони громадянину  в`їзду на територію України терміном на три роки.

Судові рішення мотивовані тим, що Виходячи з конструкції правової норми, закріпленої в ч.2 ст. 26 Закону № 3773 рішення про заборону подальшого в`їзду в Україну не є обов`язковою санкцією, а являється факультативною, яка може застосовуватись під час прийняття рішення про примусове повернення в країну походження, за наявності передбачених Законом підстав.

При цьому,  ст. 26 вказаного Закону не визначено підстави для заборони в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, а лише передбачено можливість встановлення такої заборони строком на 3 роки, у випадку прийняття рішення про примусове повернення.

За таких обставин, при прийнятті рішення про заборону в`їзду на територію України іноземця або особи без громадянства, щодо яких приймається рішення про примусове повернення в країну походження, суб`єкт владних повноважень повинен керуватися передбаченими законом підставами для заборони в`їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства, які визначені в ст. 13 ЗУ № 3773.

Відомості стосовно того, що позивач до кримінальної відповідальності не притягався, в розшуку, під слідством та судом в Україні не перебуває, обставин, які б забороняли б примусове повернення з України в країну походження чи третю країну відповідно до ст. 13 вказаного Закону відповідачем та судом не встановлено. За вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 203 КУпАП, позивачем було добровільно сплачено штраф.

Докази, які свідчать про наявність достатніх підстав для застосування до позивача заборони в`їзду в Україну терміном на три роки в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, порушений позивачем законодавчо встановлений порядок перебування на території України є достатньою підставою для застосування заходів примусового у вигляді повернення у країну походження, та у спірних правовідносинах є необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вказане порушення, без необхідності заборони в`їзду в України терміном на три роки (Аналогічна правова  позиція викладена ВС у постанові від 10.04.2019).

2.Постановою суду апеляційної інстанції від 30.09.2022 залишено без змін рішення суду першої інстнації про задоволення позову громадянина Туркменістану до УДМСУ про визнання протиправним та скасування рішень про заборону в`їзду в Україну та скасування посвідки на тимчасове проживання.

Постанова мотивована тим, що оспорювані рішення прийняті на підставі листа управління міграційної поліції в якому зазначалось, що позивач становить загрозу інтересам національної безпеки або охорони громадського порядку, а також охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, порушує та несе загрозу економічним відносинам власності як визначальної складової економічної безпеки держави та суспільства України, а тому відповідно до вимог пунктів 1, 2 ч.1 ст. 13 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» виниткла необхідність у забороні в`їзду в Україну громадянину Республіки Туркменістан строком на 3 роки.

В той же час, наведені доводи міграційної поліції у листі не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.

При цьому, суди звертнули увагу, що вказаний лист не містить жодної конкретизації документів, які мають ознаки підробки, як і не містить жодного зазначення (конкретизації) саме реалізації оперативної інформації, а тому не може вважатись обґрунтованим зверненням у розумінні пунктів 5, 6 Інструкції, затвердженої наказом МВС від 17.12.2013 № 123.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до довідки МВС України позивач уродженець Туркменістану на території України до кримінальної відповідальності не притягується, незнятої чи непогашеної судимості немає та в розшуку не перебуває. При цьому, з даних Єдиного державного реєстру судових рішень судом не встановлено жодних кримінальних проваджень стосовно позивача.

Отже, суди дійшли висовку про відсутність підстав для  заборони в`їзду позивача в Україну та скасування посвідки на тимчасове проживання.

3. Рішенням суду першої інстнації від 20.11.2020 скасовано рішення УДМСУ про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина ЙорданськогоХашимітського Королівства в частині заборони даному громадянину в`їзду на території України строком на 3 роки.

Рішення суду мотивовано тим, що у разі невиконання рішення про заборону в`їзду в Україну (на 3 роки) іноземцям та особам без громадянства забороняється подальший в`їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку заборони в`їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного рішення про заборону в`їзду в Україну.

Так дійсно судом встановлено що позивач після закінчення строку дії тимчасової посвідки на проживання на території України, у семиденний строк її не залишив.

Відповідно до п.7 Порядку, затвердженого постановою КМУ № 150 рішення про продовження строку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України понад встановлені цим Порядком строки приймається керівником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником у разі подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України та наявності підстав, які не дають змоги виїхати з України.

Згідно п.8 цього Порядку заяви про продовження строку перебування на території України подаються іноземцями та особами без громадянства і приймаючою стороною не раніше ніж за десять та не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення такого строку до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання. 

У   позивача відсутні документи, які б підтверджували законність перебування на території України, а підстави для скасування рішення в частині примусового повернення позивача відсутні.

Разом з тим, згідно ч.2 ст. 26 Закону № 3773-VІ  рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки.

Тобто застосування заборони щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки є правом, а не обов`язком центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Судом, підстав, що визначені ст. 13 Закону № 3773-VІ , які б зумовлювали необхідність встановлення зборони в`їзду іноземцю на території України не встановлено, а тому прийняте рішення про заборону громадянину Йорданського Хашимітського Королівства на  в`їзд на територію України строком на 3 роки слід скасувати.

При цьому суди також врахували, що  позивач з 3 травня 2018 року одружений на громадянці України, що підтверджується копією відповідного свідоцтва, а тому застосування такої заборони у даному випадку є невиправданим.

ОСКАРЖЕННЯ НАКЛАДЕНИХ ДМСУ ШТРАФІВ 

ЗА ПОРУШЕННЯ МІГРАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Зауважимо, що порушеннями, які зустрічаються найчастіше є: недотримання термінів перебування в країні та несвоєчасне оформлення документів на продовження строку перебування.

За загальними правилами, іноземці та особи без громадянства можуть перебувати на території України не більше як 90 днів у межах 180 днів або протягом терміну, дозволеного візою. Термін перебування осіб, що мають посвідку на проживання в Україні визначається відповідним документом (тобто терміном дії посвідки на тимчасове або постійне проживання).

Посадові особи органів міграційної служби уповноважені накладати на іноземних громадян або осіб без громадянства адміністративні стягнення у вигляді штрафів за порушення міграційного законодавства, зокрема за вчинення правопорушень, передбачених ст. 203 КУпАП.

Як засвідчила судова практика адвокатів нашого Бюро, в переважній більшості таке притягнення осіб до адміністративної відповідальності відбувається безпідставно, без з`ясування усіх обставин та не підтверджується належними доказами.

У звязку із цим постанови про накладення штрафів підлягають оскарженню в судовому порядку, в чому допоможуть юристи нашого Бюро, довівши справу до скасування таких неправомірних постанов.

Можливо навести деякі підстави скасування судами постанов про накладення міграційними органами штрафів за порушення, передбачені ст. 203 КУпАП.

1.Рішенням суду від 04.03.2019 визнати протиправною та скасувати постанову УДМСУ про накладення адміністративного стягнення у сумі 5 100 грн. на Особу за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 203 КУпАП, а справу про адміністративне правопорушення закрито.

Рішення мотивовано тим, що 31.01.2019 ДМСУ складено протокол про адміністративне правопорушення, з якого вбачається, що  29.01.2019 було виявлено особу без громадянства, який перебуває на території України без наявних законних підстав та документів, які б надавали право законного перебування його на території України на визначений термін.

Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається не пізніше 24-годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Отже, адміністративний протокол складено в порушення вимог ст. 254 КУпАП, а саме пізніше ніж через 24 години з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення.

Окрім того, відповідачем не надано належної оцінки обставинам, які мають значення для прийняття обгрунтованого рішення, а саме те, що після першого затримання міграційною службою Особи 14.03.2018, на виконання рішення суду від 14.03.2018 його було поміщено з метою ідентифікації особи до ПТПІ терміном на 6 місяців. Тобто, органам державної влади, у т.ч. відповідачу, було достеменно відомо про факт перебування позивача на території України. При цьому, після першого затримання у березні 2018 року позивачем постійно вживалися заходи для отримання документів для законного перебування на території України.

Так,  23.05.2018 Особа направляв звернення до відділів паспортного столу з метою отримання перового паспорту громадянина України; 14.03.2018 року ним було подано до суду заяву про вста¬новлення факту проживання на території України станом на 24.08.1991 року; згідно із свідоцтвом про народження Особа є батьком дитини, народженої в Україні.

Також 14.03.2018 начальником РВ ДМСУ щодо позивача було винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 510 грн. за правопорушення, передбачене ч.1 ст. 203 КУпАП.

Отже, оспорювана постанова принята в  порушення ст. 61 КУ, згідно якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

2. Рішенням суду від 07.02.2023 скасовано постанову начальника УДМСУ  про накладення адміністративного стягнення від 24.10.2022 щодо притягнення Особи до адміністративної відповідальності за ч. с.1 ст. 203 КУпАП, а справу закрито.

Рішення мотивовано тим, що за змістом оспорюваної постанови громадянка Республіки Білорусь порушила правила перебування іноземців в Україні, а саме проживає без документів на право проживання в Україні, чим порушила ст. 4 Закону Закону № 3773-VІ.

Водноча установлено, що громадянка Республіки Білорусь 22.02.2020 уклала шлюб із громадянином України , по підтверджується свідоцтвом про шлюб. З 30.05.2020 Особа зареєстрована та постійно проживає території України, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання.

Позивач 25.03.2021 отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні, строком дії до 25.03.2022. Підставою для видачі посвідки є возз`єднання сім`ї з громадянином України (на підставі шлюбу). Оскільки дія тимчасової посвідки Особи закінчувалась 25.03.2022, позивач починаючи з початку березня 2022 року почала вживати активні дії з метою продовження строку дії посвідки, а саме почала відвідувати органи ДМСУ з метою подачі відповідної заяви та документів. Однак у зв`язку із введенням воєнного стану та активними бойовими діями позивач не змогла вчасно звернутися до органів ДМСУ задля продовження терміну перебування на території України.

Однак, відповідачем до відзиву не додано доказів, що були підставою для складення протоколу про адміністративне правопорушення та притягнення до адміністративної відповідальності.

Окрім того посадовими особами УДИСУВ при накладенні адміністративного стягнення не було враховано прийняття КМУ постанови від 21.10.2022 № 1202 «Про деякі питання реалізації актів законодавства у сфері міграції в умовах воєнного стану», яка визначає, що посвідки на тимчасове чи постійне проживання, крім тих, які оформлені громадянам Російської Федерації, строк дії яких закінчився або які підлягають обміну відповідно до законодавства після 24 лютого 2022 р., підтверджують законні підстави для тимчасового чи постійного проживання в Україні та право на в`їзд в Україну на період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення чи скасування.

Іноземці або особи без громадянства, крім громадян Російської Федерації, зобов`язані в установленому законодавством порядку подати документи для обміну таких посвідок на тимчасове чи постійне проживання протягом 30 календарних днів з дня припинення або скасування воєнного стану.

Водночас, відповідачем не надано доказів щодо того, що його посадовими особами п ід час з`ясування усіх обставин вчиненого правопорушення, досліджувалися питання, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема щодо достатності часу, необхідного позивачу для оформлення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

 Отже, відповідач не виконав в повній мірі свій обов`язок щодо доказування правомірності своїх дій, а відтак, постанова про накладення адміністративного стягнення є необгрунтованою.

ІІІ. СПОРИ, ПОВ‘ЯЗАНІ ІЗ ОТРИМАННЯМ ІНОЗЕМЦЯМИ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ, ПОСВІДКИ НА ТИМЧАСОВЕ ПРОЖИВАННЯ, ДОЗВОЛУ НА ІМІГРАЦІЮ В УКРАЇНУ

ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ ДМСУ ПРО ВІДМОВУ 

У НАДАННІ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

Причини спорів із ДМСУ щодо набуття особами без громадянства або інзомцями громадянства України можливо визначити наступні: 

• Набуття громадянства України за народженням;

• Набуття громадянства України за територіальним походженням;

• Прийняття до громадянства України;

• Поновлення у громадянстві України;

• Набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення, встановлення над ними опіки чи піклування, влаштування в дитячий заклад, перебування у громадянстві України одного з батьків тощо;

• Набуття громадянства України особою, визнаною судом недієздаьною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України та інші.

Відмова ДМСУ у наданні громадянства України оскаржується в судовому порядку, в чому допоможуть юристи нашого Бюро.

1.Рішенням суду від 08.03.2024 задоволено позов Особи та визнано протиправними дії УДМСУ щодо скасування рішення про оформлення набуття громадянства України на підставі ст. 21 ЗУ «Про громадянство України» № 2235-ІІІ; визнано протиправним та скасовано рішення відповідача про скасування рішення  від 16.04.2020 про оформлення набуття громадянства України позивачем; зобовязано відповідача прийняти до розгляду та розглянути заяву Особи про прийняття громадянства України на підставі декларації від 29.06.2023 та декларацію про відмову від іноземного громадянства від 29.06.2023 в порядок та спосіб, встановлений законом з урахуванням висновків суду, наданих у рішенні.

Рішення мотивоване тим, що згідно з п.2 ч.1 ст. 6 Закону № 2235-ІІІ громадянство України набувається за територіальним походженням ( в даній справі батько позивачки народився на території Україи).

Обов`язковою умовою набуття громадянства України іноземцем є подання ним зобов`язання припинити іноземне громадянство та виконання його протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України шляхом подання відповідного документу, а в разі не можливості його отримання – подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Тобто, іноземець, подаючи зобов`язання про припинення іноземного громадянства, має вчинити активні дії з метою отримання та надання документу уповноваженого органу відповідної держави про вихід із громадянства іноземної держави до уповноваженого органу України або, у разі не можливості отримання такого документу, з незалежних від нього причин подати декларацію про відмову від іноземного громадянства.

При цьому, дворічний строк для вчинення таких дій розпочинається не з моменту подання іноземцем заяви про набуття громадянства України та прийняття рішення про оформлення набуття громадянства України, а з моменту реєстрації іноземця громадянином України.

Встановлено,  рішення про оформлення громадянства України за територіальним походженням відповідно до ч.1 ст. 8 Закону № 2235-ІІІ оформлено 16.04.2020, а не 25.01.2020, як про те вказує відповідач у відзиві на позовну заяву.

  Суд відмітив, що 25.01.2020 є датою звернення позивача із заявою про набуття громадянства України, а не датою рішення суб`єкта владних повноважень щодо його набуття іноземцем, відтак стверджувати, що відлік дворічного строку для припинення іноземного громадянства Російської Федерації розпочинається з дати звернення Особи із заявою про набуття громадянства України, а саме з 25.01.2020, не відповідає положенням вказаного Закону 

Більше того, суд наголошує, що обов`язок виконати зобов`язання про припинення громадянства іноземної держави виникає з моменту реєстрації іноземцем громадянином України, що в даному випадку мало місце 06.07.2021.

Отже, на переконання суду, враховуючи положення ч.5 ст. 8 Закону № 2235-ІІІ відлік дворічного строку виконання іноземцем (позивачем) зобов`язання з припинення громадянства іноземної держави розпочинається безпосередньо з дати її реєстрації громадянином України, тобто з 06.07.2021 та закінчується 06.07.2023.Відтак твердження відповідача у відзиві на позовну заяву про те, що термін виконання зобов`язання про припинення громадянства Російської Федерації позивачем розпочався 25.01.2020, є помилковими.

Разом з цим, як вже встановлено судом, 07.02.2022 позивачем оформлено заяву про вихід з громадянства Російської Федерації  та видано їй довідку Посольства РФ в Україні від 07.02.2022, якою підтверджується, що заяву Особи про вихід із громадянства РФ прийнято до розгляду.

Тобто, в межах дворічного строку позивач вчинила дії щодо виконання свого зобов`язання щодо припинення громадянства Російської Федерації, а саме звернулась із відповідною заявою про вихід з громадянства РФ, подавши її до Посольства.

При цьому, матеріалами справи підтверджено, що Особа до прийняття Посольством заяви про її вихід з громадянства Російської Федерації від 07.02.2022 передували численні звернення позивача засобами електронної пошти з метою запису на прийом для вирішення питання щодо виходу з громадянства РФ, датовані 2021-2022 роками.

Водночас, в межах розгляду даної адміністративної справи не можливо оминути загальновідомий факт, що у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, з 24.02.2022 будь-які дипломатичні відносини з Російською Федерацією є припиненими.

Отже суд дійшов висновку, що  позивачем не отримано документ про припинення іноземного громадянства з незалежних від неї обставин, а тому оспорювані рішення ДМСУ є необгрунтованими.

2. Рішенням суду від 25.08.2023 визнано протиправним та скасовано рішення УДМСУ від 25.05.2023 про скасування рішення ідд 13.03.2018 про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до ч.1 ст. 8 Закону № 2235-ІІІ.

Спірне рішення від 25.05.2023 було прийнято у зв`язку з тим, що громадянство України було набуто шляхом обману, унаслідок подання свідомо неправдивих відомостей, а саме: відповідно до інформації наявній в інтегрованій міжвідомчій інформаційно-аналітичній системі щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон України, після подачі декларації про відмову від громадянства Канади Особа продовжувала користуватись правами громадянки Канади, використовувала паспорт громадянки Канади.

Разом з тим, рішення суду мотивовано тим, що особа, яка подала декларацію про відмову від іноземного громадянства мала вчинити відповідні дії щодо позбуття такого громадянства, зокрема повернути паспорт громадянина іноземної держави, не користуватися відповідними правами та обов`язками іноземної держави.

Водночас, надані відповідачем до справи матеріали та докази не відображають вчинення дій суб`єктом владних повноважень задля з`ясування обставин виїзду та в`їзду Особи до України, перетину нею кордону в травні 2022 року із використанням паспорту Канади, з`ясування наявності такого паспорту у позивача, чому та за яких причин особа не виконує подану та підписану декларацію від 11.06.2018. Надана роздруківка періоду та часу перетину кордону позивачем відображає переміщення особи через пункти кордону та суд зауважує, що такі переміщення відбувались і в 2019, 2020, 2021, 2022, 2023 році, на підставі закордонного паспорту України, як громадянка України.

Отже, суд дійшов висновку, що за даною справою суб`єктом владних повноважень  положення норм діючого законодавства тлумачаться у якомога несприятливому вигляді для іноземця, який має намір отримати громадянство України, у спосіб, шляхом недотримання вимог щодо порядку оформлення, набуття та скасування громадянства, враховуючи, що зміни до законодавства в даному випадку додали додаткової підстави для такого скасування.

За таких підстав, судом скасував оспорюване рішення УДСМУ, як неправомірне 

ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ ДМСУ ПРО ВІДМОВУ У ВИДАЧІ ПОСВІДКИ НА ТИМЧАСОВЕ ПРОЖИВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Посвідка на тимчасове проживання – це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

У ст. 4 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачені підстави за яких ДМСУ видається цим особам посвідка на тичасове проживання. Зокрема така посвідка видається особам, які прибули в Україну для працевляштування, проповідування релігійних віровивчень, навчання, провадження культурної, наукової, освітньої діяльності, з метою возз’єднання сім’ї тощо.

Водночас, нерідко трапляються випадки безпідставної відмови ДМСУ у видачі такої посвідки і такі рішення оскаржуються в судовому порядку, в чому допоможуть адвокати нашого Бюро.

Слід навести правову позицію Верховного Суду викладеної у постанові від 08.02.2024, якою скасовано рішення попередніх інстанцій про відмову в задовоелнні позову та прийнято нове рішення про визнати неправомірним рішення УДМСУ про відмову Особі в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання та зобов’язано відповідача видати посвідку.

 Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на території України він постійно проживає з 2009 року, має цивільну дружину та п`ятьох дітей (шлюб укласти не може, визнати батьківство не може через відсутність паспорта/документу що підтверджує особу), однак через відсутність спеціальної процедури визнання особою без громадянства він не міг оформити своє проживання на території України, і тільки в 2021 році звернувся за отриманням документу, що посвідчує його особу та підтверджує законність проживання. 

Рішенням ДМСУ від 20.09.2022 його визнано особою без громадянства. Зазначене рішення містить примітку, що особа, яку визнано особою без громадянства зобов`язана протягом 10 днів з моменту отримання цього рішення звернутися до органу міграційної служби за оформленням посвідки на тимчасове проживання. Вказує, що дотримався вказаного строку й після отримання рішення про визнання його особою без громадянства звернувся із заявою до відповідача про оформлення посвідки на тимчасове проживання. Однак, йому було відмовлено на підставі п. 2 п. 61 Порядку № 322 ( перебування на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду). Вважає прийняте рішення неправомірним та таким що підлягає скасуванню, оскільки ЗУ № 3773-VІ не містить вказівку, що звернутись за визнанням особою без громадянства особа може, незважаючи на законність чи незаконність її перебування на території України. Вказує, що має право після звільнення з пункту тимчасового перебування іноземців на отримання посвідки на тимчасове проживання, оскільки його не змогли видворити з незалежних від нього причин.

Задовольняючи позов ВС дійшов висновку, що Закон України  № 3773-VI не містить підстав відмови у видачі посвідки на тимчасове проживання, а Порядок №322, як нормативно-правовий акт, який прийнятий на виконання цього Закону  не може звужувати чи змінювати права, передбачені законом, адже з прийняттям змін, Закон надав можливість звертатись шляхом процедури визнання осіб без громадянства особам незалежно від законності чи не законності перебування на території України.

При цьому ВС звернув увагу, що оскільки закон покладає на особу, яка отримала статус без громадянства, отримати посвідку на тимчасове проживання, відповідно ДМС необхідно забезпечити реалізацію оформлення такого документу, що видається такій особі та визначає її правовий статус на території України.

Тож, за умови отримання відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання для цієї особи вкотре виникає ризик штрафів, затримань, примусових видворень тощо. Адже вона знову стає такою, що незаконно перебуває на території України, не зважаючи на те, що прийнявши її в процедуру визнання особою без громадянства, держава надала їй можливість легально перебувати в країні на час розгляду її заяви.

  За таких обставин, держава керуючись статтею 3 КУ, відповідно до якої людина є найвищою соціальною цінністю, повинна гарантувати не тільки право звернення й визнання особою без громадянства, але й його документування для виконання основної мети цієї процедури (оформлення документу, що підтверджує як особу, так і її правовий статус). Без такого документу втрачається суть даної процедури, оскільки особа не лише залишається без документу, а й мають місце ризики накладення адміністративних стягнень та позбавлення волі.

ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ ДМСУ ПРО СКАСУВАННЯ 

ДОЗВОЛУ НА ІМІГРАЦІЮ В УКРАЇНУ

Законами України не передбачена можливість скасування дозволу на імміграцію у разі, якщо особа вважається такою, що не має дозвіл на імміграцію в Україну відповідно до вимог Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію». Це означає, що наявність у іноземця дійсної посвідки на постійне проживання свідчить про законність підстав  перебування такої особи в Україні, оскільки територіальні управління ДМС України при наданні посвідки на постійне проживання вже проводили перевірку законності залишення на постійне проживання на території України іноземця з огляду на положення пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію». 

У разі, якщо на цьому етапі підстав для відмови у видачі такої посвідки не виявлено, посвідка не скасована, то законність підстав перебування іноземця в Україні підтверджена. 

З урахуванням викладеного, скасовувати дозвіл на імміграцію, керуючись цією же нормою права, – не допускається.

Скасування ДМСУ рішення про надання дозволу на іміграцію оскаржується в судовому порядку, в чому допоможуть юристи нашого Бюро.

Так, постановою апеляційного суду від 30.05.2024 залишено в силі рішення першої інстанції про визнання протиправним та скасування рішення УДМСУ від 21.12.2021, яким скасовано дозвіл на імміграцію та посвідку на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Узбекистан. 

Судові рішення мотивовані тим, що з аналізу норм Закону України «Про іміграцію» № 2491-ІІІ та Порядку № 1983 вбачається, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених ст. 10 ЗУ «Про іміграцію», а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.

Таким чином, судиї дійшли обґрунтованого висновку, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Встановлено, що на виконання Порядку №1983 документи, подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним територіальним підрозділом відповідача, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, а відповідач прийняв рішення про надання дозволу на імміграцію.

Вказана обставина підтверджується дозволом на імміграцію в Україну, який був виданий позивачу 10.05.2017.

Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.

ДОПОМОГА АДВОКАТА ГРОМАДЯНАМ УКРАЇНИ

 У СПОРАХ З ДМСУ

ВІДМОВА ДМСУ В ОФОРМЛЕННІ ДОКУМЕНТІВ ДЛЯ ВИЇЗДУ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ПОСТІЙНЕ МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ ЗА КОРДОН

Підставами для відмови ДМСУ в оформленні документів для виїзду громадянином України для потсійного місця проживання за кордон може бути:

• Заявник не подав передбачені ормативно-правовими актами документи;

• Подані заявником документи не відповідають вимогам законодавства України, містять недостовірні відомості або подані документи є недійсними;

• Громадянинові України може бути тимчасово (на певний строк) відмовлено у виїзді за кордон у випадках, якщо:

• Він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю;

• Стосовно нього в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїзджати за кордон;

• Він засуджений за вичнення кримінального правопорушення;

• Він ухиляється від виконання зобовязань покладених на нього судовим рішенням;

• Він перебуває під адміністративним наглядом національної поліції.

Разом з тим, нерідко трапляються випадки безпідставної відмови ДМСУ громадянину України в оформленні документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання і таке рішення може оскаржуватись в судовому порядку, в чому допоможуть юристи нашого Бюро з позитивним для клієта результатом.

ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ДМСУ ПРО СКАСУВАННЯ (АНУЛЮВАННЯ)  

ПАСПОРТА ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ

Останнім часом стали поширеними судові спори щодо оскарження рішення ДМСУ про скасування бланку паспорту громадянина України.

Так, постановою апеляційного суду від 08.06.2022 залишено без змін рішення суду першої інстанції про скасування наказу ДМСУ в частині в частині визнання недійсним (анулювання) бланку паспорта громадянина України; зобов`язання ДМСУ проінформувати відповідні органи про скасуваня даного наказу та та необхідність вилучення із бази даних загублених, викрадених та оголошених недійсними документів, відомостей про визнання недійсним (анулювання) паспорта громадянина України;вилучити відомості про визнання недійсним (анулювання) цього паспорту із відповідної бази даних ДМСУ. 

Судові рішення мотивовані тим, що з оскаржуваного наказу від 30.08.2016 «Про визнання недійсними бланків» вбачається, що в ньому відсутнє посилання на норму    Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 № 2235-ІІІI   або будь-якого іншого нормативно-правового акту, на підставі якого відповідачем прийнято такий наказ .

Вказівка у вступній частині наказу на    статтю 7 Закону України «Про основи національної безпеки України»    не може бути підставою для визнання недійсним бланку паспорта, оскільки не регулює спірних правовідносин, про що вірно вказано судом першої інстанції, та що в свою чергу позбавляє можливості встановити правову підставу винесення зазначеного наказу.

Зокрема, спірний наказ прийнятий відповідачем у зв`язку з тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим, а також окремих районів, міст та селищ Донецької і Луганської областей згідно переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року №1085-р “Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення”, ураховуючи положення  ст. 7 Закону України “Про основи національної безпеки України”.

Разом з тим, відповідно до п. 5.1 Інструкції про порядок замовлення, постачання, обліку, зберігання, передачі та знищення бланків документів суворого обліку та суворої звітності в Державній міграційній службі України, затвердженій наказом ДМС України від 18 липня 2012 року №153, недійсними бланками вважаються: зіпсовані (при виготовленні документа), анульовані (дія не відбулася), дефектні (відсутність пошкодження захисної сітки, друкованого тексту, водяних знаків, серій або номерів на бланках, наявність дубльованих номерів тощо), відсутні (що виявлено при відкритті пачки) та викрадені.

Суди доречно звернули увагу на те, що відповідачем не надано суду належних доказів існування підстав, визначених п. 5.1  Інструкції № 153, для прийняття оскаржуваного наказу, а тому посилання відповідача не можуть бути підставою для визнання недійсним бланка паспорта.

При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані під час апеляційного перегляду справи, відповідачем не надано доказів на підтвердження факту подання позивачем під час оформлення паспорта громадянина України свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, чи приховування позивачем будь-якого суттєвого факту, за наявності якого позивач не мав права набути громадянство України.

Крім того, позивачем надано копію довідки № 33 про реєстрацію особи громадянином України, згідно якої останній набув громадянства України на підставі ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України, та відповідно до якої позивач є громадянином України від 18.07.2013, відтак, паспорт громадянина України було отримано позивачем у відповідості до законодавства України (аналогічний висновок щодо застосування норм права в подібних правовідносинах викладено у постановах ВС від 13.09. 2019, 24.04.2020).

Таким чином, сфера міграційного законодавства  є складною та багатогранною та охоплюється не лише законодавством України, але і міжнародними угодами, а тому спорити із органами Державної міграційної служби України, особливо громадянам інших держав, без допомоги професійного юриста вкрай складно, і в більшості випадків, безперспективно.

За таких підстав, у разі виникнення конфлікту з Міграційними органами, звертайтесь до досвідчених та професійних адвокатів АБ «Ткачук і партнери», які захистять права клієнта в судовому порядку з позитивним для нього результатом.