Велика Палата Верховного Суду 08.11.2023 вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512, ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор – банк або інша фінансова установа.
Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.
Так, громадяни звернулись в суд із позовом до Банку, ТОВ, фізичних осіб про визнання недійсним відступлення права вимоги за договором іпотеки та кредитним договором, укладеними за оплату між ТОВ (якому ці права переуступило Банк) та фізичною особою, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири останньою іншій особі, та витребування у останнього набувача у власність позивачів цю квартиру.
Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду у задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що між ТОВ та фізичною особою було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесія), тобто відповідач, як фізична особа, мав право бути стороною такого правочину. Тому підстав для задоволення позову в частині визнання цього договору недійсним немає. Оскільки інші позовні вимоги є похідними від наведеної, тому у їх задоволенні суди також відмовили.
Вказана справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка не погодилась із висновками судів попередніх інстанцій з огляду, зокрема на те, що за правовою природою оспорюваний договір був договором факторингу, а не цесії.
У ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.
В той же час, відповідно до абзацу 1 ч.1 ст. 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).
Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (ч.1 ст. 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої цієї норми фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
За договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідні послуги з фінансування (надання позики або кредиту).
Така плата за надану фактором послугу може бути, встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.Сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.
Отже предмет цесії- відступлення права вимоги, тоді як предметом факторингу є надання фінансової послуги за плату.
При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Ураховуючи викладене, фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій. Відступлення права вимоги за кредитним договором, як і за договором іпотеки, наданої на забезпечення кредиту, на користь фізичної особи не відповідає ч. 3 ст.512, ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, як кредитор-відповідна фінансова установа.
Крім того, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України). Згідно з п.3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, можливість витребування майна власником, який не виявляв волі на вибуття цього майна з його володіння, передбачена законом як у випадку, коли кінцевий набувач є недобросовісним, так і у випадку, коли такий набувач є добросовісним.
Ураховуючи те, що у фізичної особи (якій переуступили право вимоги) не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх співвласників квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
При цьому, для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу квартири кінцевому набувачеві. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні зазначених вимог є правильними, але з інших мотивів, ніж ті, що навела ВП ВС.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховний Суд скасувала судові рішення попередніх інстанцій в частині відмови у витребуванні квартири з чужого незаконного володіння та ухвалила нове рішення про витребування у останнього набувача на користь позивачів спірної квартири.