Законодавством передбачено право особи, якій завдано матеріальної шкоди внаслідок ДТП на її відшкодування як страховою компанією, так і винною особою, однак в особливому порядку та в межах певного розміру.
Частиною 36.1 ст. 36 ЗУ «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004 1961-ІV передбачено, що страховик, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні такої виплати. Рішення про здійснення страхового відшкодування приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування розглядався в судовому порядку. Якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.
Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування, але його недостатньо для повного відшкодування шкоди, деліктне зобов`язання зберігається до виконання особою, яка завдала шкоди, свого обов`язку згідно зі статтею 1194 ЦКУ – відшкодування потерпілому різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), яка ним одержана від страховика.
Відповідно до правової позиції викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика.
При цьому, ВП ВС звертає увагу, що уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди.
А якщо виникає ситуація, коли потерпіла особа звернулась із позовом до страхової компанії, але їй відмовлено у задоволенні позову про стягнення страхового відшкодування, чи має право він окремо звернутися із позовом до винної особи.
На дане питання надано відповідь у постанові ВС від 17.04.2024.
Так, Особа 1 звернулась із позовом до ФОП, на відшкодування шкоди в розмірі 438 716 грн., завданої внаслідок ДТП його працівником на власному автомобілі відповідача.
Позов мотивовано тим, що Особа звертався до суду із позовом до страхової компанії на підставі ЗУ №1961-ІV про стягнення шкоди розмірі 128 000 грн., а з ФОП різницю між фактичним розміром майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП, і страховою виплатою (лімітом) у сумі 310 716 грн. Водночас, у задоволенні позову відмовлено з мотивів пропуску річного строку подання заяви до страховика.
Отже, з посиланням на статті 1166, 1166, 1167, 1187 ЦКУ позивач просив стягнути матеріальну шкоду 438 716 грн. з ФОП, як роботодавця винуватця в ДТП.
Заочним рішення позов задоволено частково та стягнуто з ФОП відповідно 308 716 грн. матеріальної шкоди, завданої позивачу внаслідок ДТП з урахуванням наступного.
В силу ст. 1194 ЦКУ позовні вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 130000 гривень підлягають стягненню з страхової компанії (страховий ліміт), тобто позовні вимоги в межах цієї суми пред’явлені до неналежного відповідача.
Водночас сума шкоди зверх страхового ліміту підлягає стягненню в силу ст. 1166 ЦКУ з винної в ДТП особи.
При цьому, згідно ч. 1 ст. 1172 ЦКУ юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків. Тому, завдана шкода в розмірі 308 716 грн. ( 438 716- 130 000 грн.) підлягає стягненню з ФОП, як роботодавця винуватця в ДТП.
Про право потерпілої в ДТП особи на звернення із позовом безпосередньо до винуватця ДТП (в даному випадку до роботодавця), незважаючи на відмову у задоволенні його позову до страхової компанії зазначив також 17.04.2024 Верховний Суд у цій справі.
У даній постанові ВС також вказав про нетотожність даних справ з огляду на те, що за змістом п.3 ч. 1 ст. 255 ЦПКУ позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
У постанові ВПВС від 25.06.2019 вказано, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову – це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом із тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
При цьому, визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Водночас, подання нових доказів чи інше перефразування підстави позову не буде свідчити про пред`явлення іншого позову, у будь-якому випадку це буде тотожний позов (постанова ВС від 07.06.2023).
Отже, спори між тими самими сторонами не вважаються тотожними, якщо змінилися предмет або підстава позову. При цьому питання тотожності вирішується не лише за загальними ознаками предмета позову, але й за його конкретним змістом. Нетотожність хоча б одного елементу не перешкоджає сторонам звернутися до суду з позовом і не дає суду підстав для закриття провадження у справі.
Порівнюючи підстави обох позовів, ВС вказав, що позов у цих справах поданий позивачем з різних підстав та до різних сторін, що унеможливлює їх тотожність у розумінні п. 1 ч. 3 ст. 255 ЦПКУ.