ГРОМАДЯНИН ЗВІЛЬНЯЄТЬСЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

 

При порушенні своїх прав необхідно зібрати якнайбільше доказів, при цьому якнайбільше незаперечних та переконливих, проте, як встановлює стаття 94 КПК України: “Жоден доказ не має заздалегідь встановленої сили.”

 

Так, громадянка була звинувачена в тому, що на основі неприязні, яка виникла раптово, завдала удару своєму колишньому чоловікові, що викликало у нього легкі тілесні ушкодження, а також завдала удару його брату, що викликало у останнього також легкі тілесні ушкодження. У зв’язку з цим, за рішенням суду першої інстанції, громадянку було засуджено до покарання у вигляді публічних робіт терміном 150 годин. Проте апеляційний суд звільнив засуджену від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності на підставі статті 49 Кримінального кодексу України.

 

Не погодившись, у свою чергу, і з таким рішенням суду, засуджена подала касаційну жалобу, у якій стверджувала, що вимоги кримінального процесуального закону були порушені, закон про кримінальну відповідальність був застосований неправильно, а кримінальне провадження щодо неї просила закрити.

 

Як аргументи своїх позовних вимог засуджена вказувала на те, що не завдавала ударів своєму колишньому чоловікові та його братові, а лише спіткнулася і з цієї причини зіткнулася зі своїм чоловіком, але звідки в обох потерпілих тілесні ушкодження, не мала жодного уявлення. Крім цього, засуджена заявила, що відеозапис, який надали потерпілі, на якому вона нібито завдала удар своєму колишньому чоловікові, є неналежним доказом, оскільки відеозапис був отриманий за межами кримінального провадження. Засуджена наголосила, що вона не давала дозволу на відеозйомку, а неналежність та неприпустимість цього доказу підтверджує Рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року.

 

Відповідно до ст. 307 Цивільного кодексу України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- або відеоплівку лише за її згодою. При цьому згоду особи на зйомку її на фото-, кіно-, теле- або відеоплівку припускається, якщо зйомки здійснюються відкрито на вулиці (у громадських місцях), на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах громадського характеру. Зйомка ж фізичної особи на фото-, кіно-, теле- або відеоплівку, у тому числі таємна зйомка, без згоди особи може бути зроблена лише у випадках, встановлених законом.

 

Проте Верховний Суд звернув увагу на те, що потерпілий робив відеозйомку на вулиці біля паркану будинку, тобто в громадському місці, і здійснював цю зйомку відкрито, не приховуючи; при цьому ні засуджена, ні другий потерпілий, ні свідки, зафіксовані на ній, не висловлювали відмову знімати їх, а сама зйомка проводилася з метою зафіксувати можливі неправомірні дії щодо постраждалих.

 

З огляду на ці обставини, Суд вважав, що не було необхідності отримувати дозвіл на проведення відеозйомки.

 

Крім цього, Суд зазначив, що раніше представник засудженої подавав клопотання про проведення технічної експертизи даного відеозапису, проте отримав відмову слідчого з інформуванням про те, що відмова може бути оскаржена слідчому судді. Однак щодо оскарження клопотання не надходило, а надалі – під час судового процесу в суді першої інстанції – жодна зі сторін не заявляла про те, що відеозапис є змонтованим та підробленим.

 

Враховуючи все викладене, ВСУ відхилив аргументи засудженої та дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій вірно визначили відеозапис як допустимий та належний доказ у справі.

 

Таким чином, хоча закон і оберігає особисте та сімейне життя громадян від втручання в нього сторонніми особами, у тому числі і забороняючи зйомку громадянина без його згоди, в окремих випадках відеозйомка все ж таки може здійснюватися без згоди громадянина, і бути доказом винності у кримінальному провадженні.