ЯКЩО ДИТИНА ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ БАЧИТИСЯ З ОДНИМ ІЗ БАТЬКІВ, СУД НЕ МОЖЕ ЗОБОВ’ЯЗАТИ ІНШОГО ІЗ БАТЬКІВ ОРГАНІЗОВУВАТИ ЦІ ЗУСТРІЧІ АБО ПРИТЯГУВАТИ ЙОГО ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ТЕ, ЩО ЗУСТРІЧІ НЕ ВІДБУЛИСЬ.
Судові рішення є обов’язковими для виконання, однак є винятки, коли відповідач не несе відповідальності за їх невиконання та звільняється від обов’язку їх виконувати.
Так, позивачка звернулася до суду із позовом до Державної виконавчої служби, в якому просила визнати незаконними та скасувати постанови державного виконавця про накладення на неї штрафу за невиконання судового рішення, яке полягало у тому, що вона не мала перешкоджати батькові у спілкуванні з їхньою спільною дитиною. Проте, за словами позивачки, вона не чинила перешкод і дитина сама не хотіла спілкуватися з батьком, на підтвердження чого позивачка також надала відеозапис, який демонстрував небажання доньки бачитися з батьком.
Відповідно до ст.64-1 ЗУ “Про виконавче провадження”, у разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу. Поважність причин невиконання судового рішення оцінюється у кожному конкретному випадку індивідуально та залежно від того, наскільки це об’єктивно завадило виконати судове рішення.
Сам факт невиконання судового рішення у визначений термін без з’ясування та оцінки причин цього невиконання не може вважатися підставою відповідальності боржника відповідно до ст.75 ЗУ “Про виконавче провадження”.
Крім цього, позивач наполягала, що забезпечила виконання рішення суду, оскільки не перешкоджала спілкуванню та зустрічам батька з дитиною, а неможливість спілкування викликана небажанням дитини, яка відмовилася йти до батька.
У свою чергу, суд визнав, що виконання рішення не може бути забезпечене примусом дитини, а в актах державного виконавця не міститься жодних відомостей про вчинення матір’ю перешкод у спілкуванні батька з дочкою. Відповідно, накладення штрафу на позивачку та рішення попередніх судів про це є необґрунтованими (згідно зі ст.242 КАСУ).
Таким чином, доведення із застосуванням норм чинного законодавства є основним постулатом, на якому базується судовий процес та рішення суду.