ВИЗНАННЯ ОБВИНУВАЧЕНИМ СВОЄЇ ВИНИ У ЗЛОЧИНІ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВІН ВИНУВАТИЙ І ПОВИНЕН ПОНЕСТИ ПОКАРАННЯ
Про те, що до відповідальності не завжди притягують винних, а визнання провини не завжди одержують законними методами, мабуть чув чи не кожен. При цьому деякі співробітники правоохоронних органів можуть бути хорошими психологами і в потрібний момент знайти підхід до людини, вивести її на “душевну розмову” або надати дружні поради, за допомогою чого отримати необхідний їм результат. І в цей момент проста людина дуже рідко може розпізнати такий маневр, зрозуміти наслідки та здійснити правильні дії.
Так, прокурор подав касаційну скаргу до Верховного Суду на рішення суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції про виправдання громадянина, якого звинувачували у крадіжці на загальну суму 18 500 грн.
Відповідач звинувачувався в тому, що, перебуваючи в чужому будинку і скориставшись відсутністю уваги господаря майна, він скоїв крадіжку ноутбука, двох планшетів, мобільного телефону та інших мобільних пристроїв. Проте судами першої інстанції та апеляційної інстанції відповідач був виправданий через недоведеність провини.
Як аргумент винності відповідача прокурор заявив, що відповідач визнавав свою провину на судовому засіданні, а точніше – спочатку не визнавав, потім визнав, а після цього знову наполягав на своїй невинності.
Однак щодо цього факту ВСУ зазначив: особа, яка обвинувачується у скоєнні кримінального правопорушення, має право на власний розсуд формувати лінію свого захисту. Показання обвинуваченого є не лише джерелом доказів, але й засобом захисту ним своїх інтересів, вони мають бути ретельно перевірені та оцінені судом. Жоден доказ не має заздалегідь встановленої сили (ст. 94 КПК України). А відповідно, як і регламентує стаття 94 КПК України, слідчий та прокурор повинні самостійно провести всебічне, повне та неупереджене розслідування, оцінити всі докази, їх допустимість, достовірність, переконливість та достатність, і лише потім ухвалити рішення.
А згідно зі ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України, обвинувачена особа не повинна доводити свою невинність, оскільки від самого початку має презумпцію невинності. А якщо обвинувачений стверджує, що невинний, встановити чи спростувати це має сторона звинувачення.
Верховний Суд також зазначив, що суди першої та апеляційної інстанції, у свою чергу, оцінили всі докази належним чином та відповідно до вимог статті 94 КПК України, у зв’язку з чим дійшли вірного висновку про недоведеність провини відповідача у тому злочині, який йому інкримінували.
Так, оцінюючи протоколи впізнання особи за фотографіями, суди вірно зазначили, що у протоколах не було зазначено ознак, за якими свідки впізнали обвинуваченого, а відповідно, згідно зі ст. 228 КПК України, це суперечить вимогам для впізнання і такі протоколи є неприпустимими доказами.
Крім того, дані протоколів встановлювали лише те, що відповідач, серед інших запрошених гостей, перебував у будинку, де сталася крадіжка і в той день, коли сталася крадіжка, проте це в жодному разі не доводить те, що крадіжку вчинив саме він.
Верховний Суд також зазначив, що свідчення потерпілої сторони про те, що скоєна крадіжка була помстою відповідача за відмову потерпілої сторони у його залицяннях, є особистими припущеннями потерпілої сторони та не доводять вину відповідача.
Верховний Суд також звернув увагу на неоднозначну позицію прокурора у дослідженні та оцінці доказів, оскільки потерпіла сторона просила розглядати справу без неї, у зв’язку з чим прокурор відмовився від її допиту, але коли відповідача визнали невинним, прокурор наполягав на допиті потерпілої сторони.
І, як наслідок, Суд відмовив прокурору у задоволенні позову.
Таким чином, процес доказування є досить складним, а визнання провини не означає, що це не можна буде оскаржити надалі або що це є незаперечним доказом провини.