УКЛАСТИ ФІКТИВНУ УГОДУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ 

 

Найчастіше з проханням про визнання правочину недійсним до суду звертається та сторона, яка не планувала укладати недійсну угоду – тобто, під час укладання угоди не мала злого умислу та наміру не виконувати угоду. А сам процес доведення того, що з іншого боку був злий умисел та бажання не виконувати угоду, є досить складним.

Але іноді трапляється і парадокс – коли обидві сторони, за взаємною змовою, навмисне уклали недійсну угоду, яка стала дійсною. І попри всі заяви сторін про те, що у них був злий умисел та не було наміру виконувати цю угоду, суд не погоджується “повернути все, як було”.

 

Так, позивач звернулася до суду із позовом до свого колишнього зятя, а також третіх осіб: доньки, нотаріуса та банку. У позовних вимогах позивач просила суд визнати договір купівлі-продажу її квартири недійсним у зв’язку з тим, що ця угода була укладена всупереч її волі та бажанню.

 

Суть справи полягала в тому, що у 2004 році її донька та чоловік дочки запропонували позивачу продати їм її квартиру фіктивно та стверджували, що перереєстрація права власності не відбуватиметься. Тобто позивач залишиться власником квартири і фактично, і з правової точки зору. Тільки на цій умові позивач і погодилася укласти фіктивний договір купівлі-продажу її квартири, а сама купівля-продаж була необхідна її дочці та зятю, щоб отримати кредит у банку – під заставу цієї квартири.

 

Після укладання фіктивного договору купівлі-продажу, копію якого позивач не отримала, її дочка та зять отримали кредит у банку. При цьому покупцем квартири за цим фіктивним договором був зять позивача, а не її дочка. Але після укладання угоди нічого дійсно не змінилося: право власності на квартиру так само належало позивачу, перереєстрація не відбувалася, позивач продовжувала жити в даній квартирі та сплачувати комунальні послуги.

 

У 2018 році позивач дізналася, що її зять пред’явив позов до її доньки про розірвання шлюбу, а потім – що право власності на її квартиру було перереєстровано на її затя в 2016 році приватним нотаріусом. У зв’язку з чим, позивач і вирішила звернутися до суду, оскільки вона не мала наміру справді продавати свою квартиру, а погодилася на фіктивний продаж тільки тому, що їй обіцяли, що перереєстрація права власності не відбудеться, а відповідно ввели в оману, що є ознакою недійсної угоди. Крім цього, її зять ніколи не проживав у цій квартирі та не був прописаний.

 

У свою чергу представник її зятя в суді заявив про те, що аргументи позивача є безпідставними – дана квартира була придбана її зятем законно шляхом укладання договору купівлі-продажу, який був нотаріально завірений. Усі істотні умови договору були прописані та виконані – оплату було здійснено, державну реєстрацію було проведено. Відповідно, немає порушення прав позивача.

 

Проте суд першої інстанції задовольнив позов позивача, аргументуючи це тим, що договір купівлі-продажу було укладено без реєстрації права власності, передача квартири не відбулася, що відповідно є ознаками недійсної угоди та доводить, що сторони не мали наміру виконувати її.

 

Апеляційний суд погодився з цим висновком, а ось Верховний Суд дійшов іншого висновку: позивач не довела, а суди не встановили, що позивач та її зять мали злий умисел і не планували виконувати угоду. І як результат, відмовив позивачу у задоволенні позову.

Також Верховний Суд наголосив, що основою цивільного законодавства є добросовісність (ст. 3 Цивільного Кодексу України) та дії сторін угоди мають бути добросовісними. А відповідно, сторони мають бути чесними та поважати інтереси один одного.

 

Таким чином, можна дійти висновку, що на прийняття даного судового рішення вплинули і відсутність добросовісності позивача у зв’язку з бажанням від самого початку укласти фіктивний правочин, і лінія захисту відповідача, і складність цієї категорії справ. У зв’язку із чим дана категорія справ потребує ретельного доведення та особливої уваги до деталей.