Існує стала судова практика щодо застосування судами ст. 388 ЦК України, якою передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 зазначено, що вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування ст. 388 ЦК України слід враховувати висновки ВП ВС щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанови від 26.06.2019, 23.10.2019, 01.04.2020), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (постанови від 22.06.2021, 23.11.2021, 06.07.2022, 21.09.2022).
Отже, якщо нерухоме майно придбає добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (постанови ВП ВС від 23.10.2019, 15.06.2021, 02.11.2021, 06.07.2022).
Разом з тим, рішеннями господарських судів першої та апеляційної інстанцій задоволено позов ПрАТ про витребування з незаконного володіння ТОВ 1 будівлю, скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на цю будівлю за ТОВ 1 та припинено право власності останнього на неї.
На обґрунтування позову позивач послався на те, що спірне нерухоме майно – будівля було передано до статутного фонду позивача у процесі корпоратизації, проте вибуло із володіння позивача за обставин, що не залежали від його волі; відповідач придбав таке майно у особи, яка не мала права його відчужувати, та зареєстрував право власності на вказане майно за собою.
Суди виходили із доведеності обставин набуття позивачем у власність спірної будівлі та її вибуття поза волею позивача. Наявність в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про право власності відповідача на спірну будівлю в той час, як вказаний об`єкт нерухомого майна належить на праві власності позивачу, є порушенням права власності позивача та суперечить принципу гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, відображеного в пункті 1 частини 1 статті 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.
Водночас, Верховний Суд 23.01.2024 скасував вказані судові рішення, вважаючи їх передчасними з огляду на наступне.
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Утім, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, попередні судові інстанції висновків Верховного Суду щодо можливості застосування ст. 388 ЦКУ не врахували, не дослідили та достеменно не встановили дійсного власника спірного майна на час корпоратизації (реорганізації) підприємств, а також обставин створення такого майна, зважаючи зокрема на наявність у двох юридичних осіб як позивача, так і відповідача різних правовстановлюючих документів на таке майно, якими вони доводять правомірність набуття права власності на нього.
Так, позивач стверджував про набуття у власність у 1995 році спірного майна в результаті внесення такого до статутного фонду ДАЕК в процесі приватизації майна державних підприємств, одним із етапів якої була корпоратизація, та доводив своє право власності наказом Міністерства енергетики та електрифікації України «Про створення ДАЕК» та Переліком майна, переданого до статутного фонду ДАЕК (правонаступник є позивач), виданого Фондом державного майна України. Водночас відповідач наголошував на обставинах набуття ним у власність цього ж майна від ТОВ 2 за договором купівлі-продажу 2003 року, а ТОВ 2, у свою чергу, придбало таке майно на аукціоні у складі майнового комплексу як об`єкт приватизації у Фонду комунального майна міської ради у 1997 році (право власності за міськрадою зареєстровано у 1996 році).
Разом із тим, ухвалюючи судові рішення у справі та задовольняючи позовні вимоги, зокрема в частині витребування з незаконного володіння відповідача спірного майна, попередні судові інстанції не дослідили та не з`ясували питання про добросовісність чи недобросовісність відповідача як набувача такого майна, тоді як зазначене підлягає оцінці у кожному конкретному випадку з огляду на положення ст. 388 ЦКУ під час вирішення спору про право за вимогами про витребування майна та, відповідно, є суттєвим для правильного вирішення спору у цій справі.
Як свідчать матеріали справи відповідач упродовж усього розгляду спору наголошував, зокрема, на добросовісності набуття ним спірного майна, його реєстрації за собою та доводив законність підстав такого набуття; він також стверджував про те, що позивач зареєстрував право власності на спірний об`єкт лише в 2020 році. Проте вказані доводи належним чином судами оцінені не були.
При цьому, у касаційній скарзі відповідач акцентує на тому, що саме він здійснював усі витрати з 2003 року щодо утримання спірної будівлі, її облаштування, реконструкції та поліпшення; спірний об`єкт зазнав реконструкції; будівля, власником якої себе вважає позивач, не відповідає технічним і функціональним характеристикам будівлі, якою відповідач володіє на законних підставах з 2003 року; в жодних інвентаризаційних відомостях та інших документах, наявних у справі, немає інформації про площу будівлі; частина будівлі – це приміщення, в якому здійснюється термальна обробка деталей продукції, що виготовляється ТОВ 1; позивач не може бути власником усієї вказаної будівлі загальною площею 49,7 м2 ще й з огляду на те, що енергетичне обладнання розташовано тільки в приміщеннях площами 7,5 м2 і 7,2 м2, що підтверджується матеріалами справи та технічними документами, і це, відповідно, виключає можливість витребування спірної будівлі в цілому.
Викладене свідчить, що суди попередніх інстанцій в порушення вимог закону, без достеменного встановлення вказаних обставин, оцінки доводів сторін та без урахування відповідних висновків Верховного Суду, дійшли передчасного висновку про наявність підстав для задоволення заявленого позову.