Судова практика Верховного суду щодо визнання договору недійсним з підстав його фіктивності
Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 Цивільного кодексу України). Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення судом умислу його сторін.
27 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/439/18 (ЄДРСРУ № 80754029) досліджував спір у справі про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстави його фіктивності.
Суд вказав, що відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частинами 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
(!!!) Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.
Між тим у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16 викладено правову позицію, відповідно до якої для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 01.02.2017 року у справі № 6-2360цс16 та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року по справі № 442/3285/16-ц, провадження № 61-21651св18 (ЄДРСРУ № 79543580).
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Фактично єдиною метою здійснених майнових дій від імені боржника є введення в оману кредиторів шляхом виведення активів боржника з метою їх збереження за заінтересованими особами від звернення стягнення за наявними грошовими зобов’язаннями боржника перед кредиторами, створення видимості належної юридичної форми відчуження майна.
Аналогічний висновок зроблений в Постанові Верховного суду від 29.03.2018 р. по справі № 923/333/16.
Наприклад в постанові Верховного суду від 05.07.2018 р. по справі № 922/2878/17, зазначено, що установивши, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, суди повинні були перевірити, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Таким чином ухилення від виконання судових рішень протирічить інтересам держави і суспільства, підриває основи правосуддя і не сприяє захисту цивільних прав учасників судового процесу, про що зроблено висновок в Постанові Верховного суду від 16.04.2018 по справі № 910/11908/16.
Кваліфікуючими ознаками договору купівлі-продажу є передання (продаж) майна продавцем та оплата (прийняття) такого майна покупцем.
ВАЖЛИВО: Необхідно враховувати, що Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Вказаний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.
Аналогічний висновок зазначений в постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року по справі № 642/4737/16-ц, провадження № 61-36403св18 (ЄДРСРУ № 80396084).
Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач-1 та відповідач-2 не вчинили необхідних дій, спрямованих на досягнення правових наслідків, які обумовлені спірним договором.
У цьому аспекті суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі “Горнсбі проти Греції” (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).
ВИСНОВОК: Отже, укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Визнання договору оренди недійсним
Суть справи: позивач (власник земельної ділянки) звернувся до суду з позовом до орендаря про визнання договору оренди землі недійсним. Позов обґрунтовано тим, що договір є недійсним, оскільки не відповідає вимогам чинного законодавства.
Зокрема, позивач вказав, що:
– у договорі вказано, що в оренду передається 7,43 га землі, проте дійсна площа становить 7,4328 га;
– оскільки договір оренди землі є договором ренти, він повинен бути нотаріально посвідчений;
– у договорі не вказано, на підставі яких документів він є власником земельної ділянки, не зазначено її кадастровий номер, не підписано сторонами акт прийому-передачі земельної ділянки;
– при укладенні договору не було визначено нормативну грошову оцінку земельної ділянки;
– в договорі не вказано адреси учасників правочину, їх ідентифікаційні номери та паспортні дані;
– відсутні умови перегляду орендної плати у зв’язку з інфляцією.
Місцевий та апеляційний суди відмовили у задоволенні позову, вказавши на відсутність передбачених законом підстав для визнання спірного договору оренди землі недійсним.
Колегія суддів Цивільного суду ВС із таким висновком погодилась, вказавши наступне.
Відповідну постанову у справі № 471/761/17-ц ВС прийняв 30.07.2020. З повним текстом постанови можна ознайомитися в системі аналізу судових рішень VERDICTUM, яку можна протестувати тут.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
– пред’явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
– наявність підстав для оспорювання правочину;
– встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб’єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Верховний Суд вказав, що відсутність однієї із істотних умов у договорі оренди землі, передбачених ч. 1 ст. 15 Закону “Про оренду землі”(у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору), може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом.
ВС роз’яснив, коли правочин визнається вчиненим під впливом обману
Особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб’єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/18600/19.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що Товариство з обмеженою відповідальністю «П» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «П» про визнання недійсним договору поруки, укладеного між позивачем та відповідачем.
На обґрунтування позовних вимог ТОВ зазначило, що договір поруки укладений позивачем під впливом обману, у зв’язку з чим наявні підстави для визнання його недійсним відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду міста, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення обґрунтовані тим, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення його відповідачем в оману під час укладення оспорюваного договору поруки, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу (позивача) введено в оману.
Висновок Верховного Суду
ВС зазначив, що статтею 230 ЦК України встановлено, якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).
Також ВС підкреслив, при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.
Отже, обман – це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб’єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
ВС відзначив, суди попередніх інстанцій вказали, що позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору від, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, оскільки наявні в матеріалах справи докази підтверджують, що отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення оспорюваного договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення, здійсненого в порядку ст. 627 ЦК України.
Також, встановивши, що оспорюваний договір поруки всупереч положень ст. 558 ЦК України не містить умови про оплату боржником послуг, наданих поручителем, а відтак є безоплатним, суди зазначили, що за таких обставин оспорюваний договір поруки виключає можливість отримання позивачем прибутку за цим договором як мети укладення та виконання договору поруки.
За таких встановлених обставин, суди дійшли висновку, що позивач не довів обставин, які б свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно зі ст. 230 ЦК України, не довів самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, тому відмовили у задоволенні позову.
Касаційний господарський суд, переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, вважає, що постанова Північного апеляційного господарського суду та рішення Господарського суду міста Києва прийняті з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.
Визнання недійсним договору про відчуження спільного майна, укладеного без дозволу іншого з подружжя
У постановах від 07.10.2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27.01.2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30.03.2016 року у справі № 6-533цс16 Верховним Судом України була висловлена позиція, яка досить довгий час активно використовувалась судами, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
На думку Верховного Суду України інший з подружжя, у випадку, якщо ним не буде доведено недобросовісної поведінки сторін договору, може вимагати виключно компенсацію вартості його частки у відчуженому праві на спільне майно. При цьому, така обставина, що той з подружжя, який відчужив спільне майно і забрав собі усі гроші, може не мати іншого майна, на яке може бути звернено стягнення на виконання рішення суду, яким присуджено відповідну компенсацію, Верховний Суд України чомусь не турбувала.
У кінці 2018 року Велика Палата Верховного Суду нарешті виправила цю помилкову позицію, відступивши від наведених висновків Верховного Суду України, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
У своїй постанові від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність згоди одного із співвласників – колишнього подружжя – на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи – контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц висловлено позицію, якою доповнено наведений висновок ВП ВС.
Так, ОП ВС зазначила, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме – об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки – лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.