Такі висновки зазначив Верховний Суд, переглянувши 19.05.2025 судові рішення у справі за позовом прокурора зі спору щодо незаконності передачі у приватну власність земельної ділянки, в якому прокурор доводив, що вона віднесені до земель рекреаційного призначення та водного фонду і її передача у приватну власність без зміни цільового призначення незаконна.
Прокурор звернувся в суд з позовом до селищної ради, Особа 1, Особа 2, Особа 3 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договорів купівлі-продажу земельної ділянки недійсними, припинення речового права на нерухоме майно та зобов`язання повернути земельну ділянку.
Прокурор вважав, що рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність спірних земельних ділянок є незаконним, а земля підлягає поверненню до земель комунальної власності. Так, спірна земельна ділянка вже передавалась у власність громадянам на підставі рішення Селищної ради від 29.12.2014, проте це рішення було скасовано рішенням міськрайонного суду від 15.05.2019 (набрало законної сили 18.06.2019), яким установлено, що відведення спірних земельних ділянок у власність для індивідуального дачного будівництва не відповідає наявній містобудівній документації. Зокрема, генеральним планом смт. Затока, затвердженим рішенням селищної ради від 25.02.2005, не передбачено відведення земель під індивідуальне дачне будівництво на вказаній території смт. Затока. Згідно викопіюванням із Генерального плану смт. Затока, виконаного архітектором селищної ради, зазначена територія визначена як землі рекреаційних установ. Згідно з даними з Публічної кадастрової карти України спірна земельна ділянка розташована на відстані приблизно 109,9 м від урізу води Чорного моря, а, отже, на думку прокурора, входить до прибережної захисної смуги.
Постановою апеляційного суду від 20.06.2024 скасовано рішення суду першої інстнації про відмову в задоволенні позову та задоволено позов частково: зобов`язано Особа 1 повернути до земель комунальної власності селищної ради земельну ділянку площею 0,0907 га.
Верховним Судом 19.05.2025 постанову суду апеляційної інстанції скасовано, а рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог до Особа 1 про зобов`язання повернути земельну ділянку змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
ВС зазначив, що цільове призначення земельної ділянки – це допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення.
Основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання.
Статтею 50 ЗКУ визначено, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.
Статтею 52 ЗКУ визначено, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. На таких землях (крім земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельних ділянок, зайнятих об`єктами фізичної культури і спорту, інших аналогічних об`єктів) допускається будівництво відповідно до чинної містобудівної документації об`єктів житлового та громадського призначення, що не порушують режим використання земель рекреаційного призначення.
Отже, відповідно до закріпленого принципу раціонального використання та охорони земель земельні ділянки (частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами) рекреаційного призначення підлягають використанню виключно відповідно до видів їх використання, які відповідають їх цільовому призначенню.
Тобто, земельним законодавством чітко встановлено, що з дотриманням відповідної процедури здійснюється зміна цільового призначення земельних ділянок. Проте такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового використання чинним законодавством не передбачено.
Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).
Ураховуючи, що зміна виду використання земельної ділянки з виду «для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (секція Е розділ 07 підрозділ 07.01) на вид використання «для індивідуального дачного будівництва» (секція Е розділ 07 підрозділ 07.03) не призводить до зміни цільового призначення земельної ділянки та відбувається у межах однієї категорії земель (землі рекреаційного призначення), слід дійти висновку про відсутність підстав стверджувати про незаконність зміни цільового виду використання спірної земельної ділянки.
Виходячи з тлумачення положень частин 5-10 ст.79-1 ЗКУ, ВС зазначив, що підставою для формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.
Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Крім того, згідно із ч. 1 ст. 50 ЗУ «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельної ділянки також можуть передбачати поділ, об`єднання земельних ділянок.
Крім того, ВС зазначив, що позовна заява у цій справі подана прокурором у зв`язку із незаконним, на його думку, заволодінням земельною ділянкою комунальної власності, фізичною особою Особа 6.
Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (т. 387 ЦКУ).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог ст. 388 ЦКУ може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦКУ, є неефективними.
ВС також вказав, що у цій справі апеляційний суд дійшов помилкового висновку про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, не звернувши увагу на те, що відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку категорія спірної земельної ділянки – землі рекреаційного призначення.
Тобто, пославшись на те, що спірна земельна ділянка розташована на відстані приблизно 109,9 м від урізу води Чорного моря, тому входить до прибережної захисної смуги, а її передача у власність відбулася без урахування обмежень, передбачених ст. 59 ЗКУ, апеляційний суд не врахував, що відповідно до абз. 3 ч. 3 ст. 60 ЗКУ прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів – згідно з частиною другою цієї статті.
Таким чином, Верховний Суд вважає обґрунтованим доводи касаційної скарги про те, що висновок суду апеляційної інстанції щодо віднесення спірної земельної до прибережної захисної смуги, а, отже й до земель водного фонду, зроблений без урахування наявності проекту землеустрою щодо організації встановлення меж земель водного фонду та водоохоронної зони Чорного моря на території смт. Затока в порушення абз. 7 ст. 88 Водного кодексу України.