На розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувала справа про банкрутство ТОВ, в межах якої розглядався позов арбітражного керуючого до Міністерства юстиції та Виконавчої Служби про стягнення з Державного бюджету України 59 042 596 грн. збитків.
Позовна заява з посиланням на положення статей 1166, 1173, 1174 ЦКУ мотивована втратою майна Товариства внаслідок дій та бездіяльності державного виконавця, який не вжив належних і достатніх заходів щодо його збереження після передачі на відповідальне зберігання Банку.
Постановою суду апеляційної інстанції відмовлено у задоволенні позову, зокрема з підстав, відсутності рішення про неправомірність дій державного виконавця, що має преюдиційне значення для даної справи.
Ухвала про передачу на розгляд ВП ВС мотивована тим, що за підходу, застосованого у постановах ВС, у задоволенні позовних вимог про стягнення шкоди, заподіяної державним виконавцем, слід відмовляти, якщо відсутнє преюдиційне рішення, яким установлено неправомірність його дій (бездіяльності).
За результатами розгляду 16.11.2022 ВП ВС відступила від зазначених висновків ВС щодо необхідності підтвердження саме рішенням суду неправомірності дій (бездіяльності) державного виконавця, оскільки, на думку колегії, належний підхід суду до визначення неправомірності / правомірності дій державного виконавця полягає в аналізі та оцінці доводів Товариства, викладених у позові і в подальших поясненнях.
Зокрема, ВП ВС зазначила, що інститутом банкрутства утворено особливі процедури, які у значній мірі мають ознаки виконавчого провадження, але здійснюються у судовому процесі за участю ліквідатора, контроль за діяльністю якого здійснює суд, без залучення судового виконавця. Відповідно до п.8 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VІІІ (у редакції, чинній на час уведення ліквідаційної процедури), виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання боржника банкрутом.
Отже, на стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.
Боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій / бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з органу ДВС, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв`язку між діями/ бездіяльністю органу ДВС і настанням майнових утрат для боржника.
При вирішенні спорів про стягнення на користь боржника збитків, завданих утратою (пошкодженням) його майна, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси, судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до ч.6 ст.41 КУзПБ за результатом розгляду спору про грошові вимоги кредитора-заставодержателя у процедурі банкрутства.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.
З урахуванням вказаних висновків ВП ВС 16.11.2022 змінила мотивувальну частину постанови апеляційної інстанції з огляду на наступне.
Однією з необхідних дій, які державний виконавець мав учинити у зв`язку зі закінченням виконавчого провадження у 2017 році, є скасування арешту (заборони відчуження) та повернення у схоронності з відповідального зберігання Банку спірного майна, переданого за актами опису й арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014. Виявивши звернення стягнення Банком-зберігачем на предмети застави та іпотеки, державний виконавець повинен був поінформувати суд у справі про банкрутство ТОВ, а також його ліквідатора про такі дії з наданням усіх доступних йому документів для встановлення можливого порушення законодавства про банкрутство. Виявивши втрату майна (відчуження Банком-зберігачем арештованого майна, яке не є предметом застави чи іпотеки), державний виконавець також повинен вчасно поінформувати ліквідатора або суд про такі дії кредитора (зберігача) з метою зменшення розміру збитків, завданих втратою належного Товариству майна.
Невчинення таких заходів державним виконавцем може бути підставою для стягнення збитків із ДВС (державного органу) внаслідок втрати описаного майна.
Разом з тим, ухвалою господарського суду від 19.12.2018 у цій справі право власності на спірну споруду у складі майнового комплексу було визнано за ТОВ.
Отже, зазначене рішення суду є таким, що визначило за Товариством-Боржником право володіння, користування і розпорядження спірним майном на майбутнє, незалежно від будь-яких обмежень, накладених раніше, у тому числі й обмежень державного виконавця.
Тобто, з моменту прийняття ухвали суду від 19.12.2018 у цій справі спірне майно перебувало як у фактичному, так і реєстровому володінні Боржника, а ліквідатор Товариства (позивача) мала провести його інвентаризацію, включити таке нерухоме майно до складу ліквідаційної маси Товариства, вживати належних заходів до його повернення від третіх осіб і збереження.
За таких обставин на час звернення ліквідатора Товариства з позовом у травні 2020 року про стягнення збитків із державного органу, завданих втратою описаного та арештованого державним виконавцем майна, ліквідатор ТОВ не довела причинно-наслідкового зв`язку між вибуттям спірного майна з володіння Товариства і діями Органу ДВС щодо складання актів опису й арешту майна у травні 2014 року, звертаючись до суду про відшкодування збитків після відчуження майна зберігачем-Банком.
Оскільки судами попередніх інстанцій не встановлено заподіяння збитків Товариству саме Органом ДВС, ВП ВС зазначила про відсутність підстав для задоволення позову.