Верховний Суд, розглянувши 07.02.2023 справу № 922/672/21 зробив правові висновки щодо відмінності договорів суперфіцію та оренди землі, а також щодо відповідних правових наслідків для цих договорів при невикористанні земельної ділянки за призначенням та використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.
Позивач звернувся до суду з позовом про припинення дії договорів оренди та повернення земельних ділянок. Позов мотивовано тим, що з Товариством (відповідачем) укладено договори оренди земельних ділянок ( землі категорії житлової та громадської забудови ) строком на 50 років, згідно з умовами яких вони передаються в оренду для будівництва житлового комплексу малоповерхової забудови. На думку позивача відповідач не виконав умови оспорюваних договорів оренди землі та не приступив до будівництва, а тому в силу статті 416 ЦК України та статті 102-1 ЗК України, вважав, що в цьому випадку має місце порушення умов оспорюваних договорів оренди.
Верховний Суд погодився із судом апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову та зробив наступні правові висновки.
Встановлені фактичні обставини цієї справи свідчать про те, що сторони уклали саме строкові договори оренди землі під будівництво житлового комплексу малоповерхової забудови. При цьому орендар сплачував за оспорюваними договорами саме орендні платежі, а також державна реєстрація таких договорів була здійснена саме як договорів оренди землі.
Суперфіцій і оренда є окремими правовими інститутами, які регламентуються різними нормами ЗК України, ЦК України. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються також Законом України “Про оренду землі”.
Положенням пункту 4 частини 1 статті 416 ЦК України (на яку посилається позивач) врегульовані виключно відносини, що виникають з договору суперфіцію (надання права користування чужою земельною ділянкою для забудови), і не можуть бути застосовані до договору оренди земельної ділянки, в якому сторони мають право на власний розсуд визначати додаткові умови, що можуть вплинути на припинення/розірвання договору оренду землі.
Крім того, ВС, перевіривши доводи скаржника (як підстави для перегляду справи Верховним Судом) щодо відсутності висновку ВС стосовно застосування статті 24 Закону України “Про оренду землі”, статей 19, 20, 38, 39, 141 ЗК України у правовідносинах щодо додержання правового режиму цільового використання земель житлової та громадської забудови за договором оренди при відсутності затвердженої містобудівної документації, зазначив про таке.
Стаття 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.
При цьому поняття “невикористання земельної ділянки за призначенням” та “використання земельної ділянки не за цільовим призначенням” різні за правовою природою, останнє з яких застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі цього цільового призначення.
Використання не за цільовим призначенням передбачає дію використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування.
Отже, за змістом приписів статті 141 ЗК України невикористання земельної ділянки не є самостійною підставою припинення права користування нею.
Водночас матеріали цієї справи не містять встановлених фактичних обставин щодо порушення відповідачем цільового призначення земельної ділянки, тобто вчинення дій, які би свідчили про використання земельної ділянки за іншим цільовим призначенням.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для припинення спірних договорів оренди землі.