Правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (ст.ст. 215, 216 ЦКУ). Отже кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦКУ), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
У постанові від 27.05.2021 ВС зазначив, що при вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦКУ. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
У постанові Об`єднаної палати ВС від 16.10.2020 вказано, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Таким чином, захисту в суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
Так, рішенням суду першої інстанції відмовлено у задоволенні позову ТОВ 1 до Особа 1, Обслуговуючого Кооперативу про визнання правочинів недійсними та задоволено зустрічний позов Особа 1 про визнання недійсною додаткову угоду від 15.12.2015 до договору про співробітництво від 22.10.2015, укладену між ТОВ та ОК.
Суть спору в тому, що ТОВ 1 виступало замовником будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом та вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення.З метою забезпечення будівництва ТОВ 1 укладено договір про співробітництво від 22.10.2015 № 1 з ОК відповідно до умов якого, сторони домовилися об`єднати зусилля під час будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом та вбудованими громадськими приміщеннями. 15.12.2015 між ТОВ 1 та ОК підписано додаткову угоду від 22.10.2015 № 1 до договору про співробітництво, якою передбачено, у тому числі, щодо порядку розподілу площ у клубному будинку між ТОВ 1 та ОК- всі приміщення, створені в результаті будівництва об`єкта належать ТОВ 1, а ОК може здійснювати за попередньою письмовою згодою ТОВ 1 продаж приміщень об`єкту (прав на них); приміщення, які не були продані ОК, після введення об`єкту в експлуатацію можуть бути продані ТОВ або оформлені у власність ТОВ. Правовими підставами заявлених вимог є порушення положень договору про співпрацю та додаткової угоди, та необхідність захисту прав ТОВ 1. Звертаючись із зустрічним позовом, Особа 1 посилався на те, що на підставі договорів про сплату пайових внесків набув право власності на спірне нерухоме майно.
Постановою суду апеляційної інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовлено з мотивів того, що на час укладення додаткової угоди в 2015 Особа 1, який набув право власності на спірні об`єкти нерухомого майна пізніше, не був учасником спірних правовідносин, тому йому не належить право оспорення додаткової угоди, стороною якої він не був.
Верховним Судом 26.11.2025 у частині відмови у задоволенні зустрічного позову рішення суду апеляційної інстанції скасовано, а справу направлено до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, зазначивши, що Особа 1 вказував про те, що оспорювана додаткова угода № 1 до договору про співпрацю від 22.10. 2015 № 1, укладена 15.12. 2015 між ТОВ та ОК стала правовою підставою для винесення Міністерством юстиції України наказу від 06.02.2020, яким задоволено скарги Особа 2, ТОВ, ОК та скасовано державну реєстрацію права власності за Особа 1 на спірне нерухоме майно. Проте рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у іншій справі від 24.06.2024 визнано дії Міністерства юстиції України незаконними та скасовано вказаний наказ від 06.02.2020 в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, які стосуються набуття права власності нерухомого майна Особа 1, Особа 8, Особа 9. Витребувано з чужого незаконного володіння на користь Особа 1 квартири та паркомісця.
Суди у зазначеній справі дійшли висновку про те, що позивачі сплатили грошові кошти за об`єкти інвестування; згідно з актами приймання-передачі ОК передало, а позивачі прийняли спірні об`єкти нерухомості; довідками ОК підтверджується, що позивачі є асоційованими членами кооперативу на підставі укладених договорів про сплату пайових внесків. Позивачі проінвестували будівництво спірних об`єктів нерухомості та надали державному реєстратору необхідні документи для реєстрації права власності на спірне майно за ними відповідно до вимог чинного законодавства. Отже, суди дійшли висновку щодо відсутності порушень у діях державного реєстратора та про протиправність рішення Міністерства юстиції України і скасування наказу в оскаржуваній частині, оскільки Міністерством юстиції України розглянуто скарги ТОВ1, ОК, Особа 2 з порушенням визначеного законом 45-денного строку.
Разом з тим Верховний Суд 01.10.2025 скасував вказані судові рішення та направив справу на новий розгляд, з мотивів того, що суди при розгляді справи не дослідили те, що Мінюст розглядав скарги позивачів на двох засіданнях і не дослідили причини продовження розгляду скарг.
Крім того, постановою ВС у іншій справі від 24.11.2025 залишено без змін рішення судів, якими відмовлено у задоволенні позову ОК до Особа 1 про визнання недійсним договору № 3 про сплату пайових внесків від 10.03.2017, підписаного між ОК та Особа 1. Верховний Суд дійшов висновку про те, що ОК, оспорюючи договір № 3 зазначав про можливі матеріальні претензії ТОВ, як власника об`єкта інвестування, до ОК, однак позивач не вказав, яким чином його права будуть захищені у разі визнання судом цього договору недійсним. Наслідками недійсності договору є реституція, тобто повернення сторін до попереднього стану, однак право власності на предмет оспорюваного договору (паркомісце) належить ТОВ, тобто визнання недійсним договору не матиме наслідком повернення майна у власність ОК, оскільки останній на час розгляду справи судом першої інстанції не є власником зазначеного майна.
ВС у цій справі зазначив, що відповідно до статті 19-1 Закону України від 10.07.2003 № 1087-ІV «Про кооперацію» член житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного, житлового, дачного, гаражного чи іншого відповідного кооперативу має право володіння, користування, а за згодою кооперативу – і розпоряджання квартирою, дачею, гаражем, іншою будівлею, спорудою або приміщенням кооперативу, якщо він не викупив це майно. У разі викупу квартири, дачі, гаража, іншої будівлі, споруди або приміщення член житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного, житлового, дачного, гаражного кооперативу чи іншого відповідного кооперативу стає власником цього майна.
ВС у цій справі звернув увагу, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.Водночас суд апеляційної інстанції у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин, вказуючи про те, що права Особа 1 не можна вважати порушеними, не звернув уваги на те, що оспорювана додаткова угода № 1 до договору про співпрацю від 22.10.2015 № 1, укладена між ТОВ 1 та ОК була правовою підставою для скасування державної реєстрації права власності за Особа 1 на спірне нерухоме майно.
Таким чином, ВС дійшов висновку, що апеляційний суд належним чином не встановив чи наявні у Особа 1 підстави для оскарження зазначеної додаткової угоди від 15.12.2015 № 1 та не перевірив чи мав або повинен був мати Особа 1 інформацію про обмеження повноважень ОК, що виникли у зв`язку з укладенням ТОВ 1 та ОК вказаної додаткової угоди.