Верховний Суд неодноразово зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один – удаваний, а інший – той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
У постанові від 11.04.2023 Верховний Суд вказав, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Тому, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. А тому такий правочин може бути визнаний судом недійсним лише у тому разі, коли буде встановлено, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
У постанові Верховного Суду від 12.11.2024 викладено, що специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам чинності правочинів, що містяться у ст. 203 ЦКУ.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.05.2018 зазначила висновок щодо недійсності договору, укладеного в забезпечення виконання зобов`язання за іншим договором, який визнано неукладеним.
Так, Особа 2 звернулася до суду з позовом до Особа 1 та ТОВ про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 28.02.2019 Особа 2 та Особа 1 уклали Договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ. Вказаний правочин за доводами позивача був укладений для приховування договору застави, який насправді був вчинений з метою забезпечення виконання зобов`язань за укладеним в майбутньому договором позики між Особа 1 та Особа 3 (на той час директора ТОВ), а не з метою продажу частки у статутному капіталі.
Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 28.02.2019, укладений між Особа 2 та Особа 1.
Залишаючи 19.12.2024 рішення судів попередніх інстанцій без змін, Верховний Суд з урахуванням сталої позиції Верховного Суду у справах з подібних спорів, виходив з наступного.
Судами встановлено, що у оспорюваному договорі відсутні умови, які б свідчили, що даний правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Проте судами досліджено умови Корпоративного договору, укладеному між Особою 1 та Особою 2 28.02.2019, який не можна вважати окремим самостійним правочином, умови укладення якого не впливають на дійсність оспорюваного договору. Встановлено, що умови п. п. 5, 6, 7, 8, 9, 10 Корпоративного договору підтверджують удаваність Договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 28.02.2019. Зокрема, за вказаними пунктами Корпоративного договору встановлюються відповідні обмеження щодо набувача частки в статутному капіталі ТОВ. Більше того, в п. 4 Корпоративного договору прямо вказано, що сторони підтверджують, що продаж частини корпоративних прав від учасника-1 ( Особа 2 ) учаснику-2 ( Особа 1 ) в розмірі 90% статутного капіталу, а також цей договір укладається в забезпечення поруки учасника-1 перед учасником-2 за виконання договору позики, який був укладений між учасником-2 та фізичної особою – Особа 3 .
Отже, Верховний Суд погодився із судами попередніх інстанцій, що з умов оспорюваного договору та враховуючи те, що сторони у п. 4 корпоративного договору хоча і визначили, що продаж Особа 2 частини корпоративних прав Особа 1 в розмірі 90% статутного капіталу ТОВ було здійснено для забезпечення договору поруки, а також з огляду на інші його умови, фактично, договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 28.02.2019 є договором застави.
Відповідно до ст. 572 ЦКУ (в редакції, яка діяла на момент укладення спірного договору) в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Статтею 573 ЦКУ передбачено, що заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.
Водночас, матеріали справи не містять доказів укладення між Особа 1 і Особа 3 договору позики, у забезпечення виконання якого було укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 28.02.2019. Також, ВС врахував,що Особа 3 помер,що виключає можливість укладення договору позики в майбутньому.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку,що в даному випадку, з урахуванням особливостей даного позову, визнання недійсним договору застави буде належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача.