Беручи іпотечний Кредит в Банку, необхідно бути готовим до того, що у разі виникнення заборгованості Банк зверне стягнення на іпотечне майно.
Однак, як захистити свої права власності, якщо Банк забрав іпотечну квартиру неправомірно і до того ж не один раз ?
При цьому останній раз була застосована схема перепродажу квартири з метою набуття останнім покупцем статусу добросовісного набувача та унеможливлення витребувати у нього майно ?
Також в таких випадках постає питання як вірно обчислювати строки позовної давності для захисту своїх порушених прав у суді ?
На вказані питання надав відповідь Верховний Суд, переглянувши 01.11.2023 судові рішення у справі зі спору за позовом Особи 1 до ТОВ про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Суть спору в тому, що належна на праві власності Позивачу квартира у 2007 році перебувала в іпотеці за іпотечним договором із Банком на забезпечення договору про надання кредитної лінії. В 2013 році районним судом задоволено позов Банку до Позивача та звернуто стягнення на квартиру шляхом визнання за Банком права власності на неї. Однак в 2017 році апеляційним судом вказане рішення було скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову Банку, тобто відновлено право власності Позивача на квартиру.
Разом з тим, 05.08.2019 попри вказане судове рішення Банк продав спірну квартиру ТОВ 1, яке в цей же день її відчужило ТОВ 2.
Пред’являючи позов у березні 2020 року Позивач вказував, що про порушення своїх прав він дізнався 18.10.2019, отримавши відомості з державних реєстрів щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ 2.
Апеляційним судом скасовано рішення першої інстанції про задоволення позову та відмовлено у задоволенні у зв’язку із пропуском Позивачем 3-річного строку позовної давності, мотивуючи це тим, що Позивач дізнався про порушення свого права власності на квартиру ще в 2014, коли було виконано рішення суду 2013 року про визнання права власності на іпотечне майно за Банком.
Водночас Верховний Суд скасував вказане рішення суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення першої інстанції з огляду на наступне. Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна .Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦКУ), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено ст. 387 ЦКУ, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.
Судове рішення 2013 року, яким визнано за Банком право власності на спірну квартиру скасовано, а отже не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, тобто Банк у 2019 році на момент відчуження спірної квартири не був її власником.
Отже Банк, достовірно знаючи про зазначене, зловживаючи правом, у 2019, відчужив спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу.
В свою чергу останній набувач –ТОВ 2, ознайомившись зі змістом документів, що стосуються спірної квартири, врахувавши перехід права власності від одних набувачів майна до інших, а також, що такий перехід від попереднього власника відбувся в один і той же день, оцінивши всі ризики, пов`язані з придбанням цього нерухомого майна, набуваючи у власність спірне майно, мав би проявити розумну обачність при укладенні правочину купівлі-продажу спірної квартири.
Враховуючи вказане, ВС дійшов висновку про те, що спірна квартира вибула з володіння Особи не з його волі іншим шляхом, а тому існують правові підстави, передбачені ст. 388 ЦКУ для її витребування у ТОВ 2.
Стосовно застосування строків позовної давності ВС зазначив, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст. 261 ЦКУ дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Перебіг позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку ст. 388 ЦКУ починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Закон не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб
Отже, для визначення моменту виникнення права на звернення з відповідним позовом враховуються наступні фактори: об`єктивні (факт порушення права – вибуття майна із власності власника за відсутності правових підстав) та суб`єктивні (особа дізналася або могла дізнатися про таке порушення).
Суд апеляційної інстанції не врахував, що порушене право позивача у зв`язку з набуттям Банком права власності на спірне нерухоме майно на підставі рішення суду 2013 року було відновлено його скасуванням у 2017 році.
При цьому, апеляційний суд неправильно визначив момент виникнення права позивача на звернення з віндикаційним позовом та не врахував, що право позивача порушено Банком саме 05.08.2019 року (в момент продажу спірної квартири), оскільки спірне нерухоме майно вибуло із власності власника за відсутності правових підстав, а до 05 серпня 2019 року позивач відповідно до рішення апеляційного суду 2017 року, залишеним без змін постановою ВС від 29.08.2018, був власником квартири на підставі свідоцтва про право власності, виданого у 2007 році.
Таким чином, установивши, що позов Особи про витребування майна з чужого незаконного володіння є обґрунтованим, спірна квартира вибула з володіння Позивача не з його волі іншим шляхом і Позивач не пропустив строк звернення до суду з цим позовом, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог і це рішення є підставою для державної реєстрації права власності на спірну квартиру за Позивачем.