Велика кількість різноманітних установ державної влади та місцевого самоврядування формально мають забезпечувати виконання законів України у певних сферах діяльності держави та суспільства та на певній території. Це можуть бути різноманітні Міністерства, Служби, Агенції та їх територіальні підрозділи та відповідні служби органів місцевого самоврядування. Однак політика ігнорування законних інтересів приватних фізичних та юридичних осіб, відчуття повної безвідповідальності та корупційна складова постійно передумову для оскарження дій, бездіяльності та рішень державних та комунальних послуг. Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші Закони надають повноваження накладати штрафи та інші адміністративні стягнення на фізичних та юридичних осіб. Часто такі державні органи та органи місцевого самоврядування застосовують такі повноваження свавільно. У багатьох державних органів та органів місцевого самоврядування є повноваження приймати різноманітні рішення – дозволи, погодження, висновки, ліцензій та інші рішення та документи дозвільного характеру. Тому часто юридичні особи та громадяни вимушені звертатися да адміністративних судів за захистом своїх прав. Згідно судової практики адміністративні суди розглядають справи за такими позовами:
-Визнання бездіяльності державного органу протиправним та
зобов’язати його виконати дії, які передбачені законом;
-Скасування незаконного рішення державного органу;
-Зобов’язання видачі дозвільного документа;
-Скасування накладеного штрафу;
-Відшкодування збитків.
Також необхідно звернути увагу, що державні органи теж звертаються до суду із різноманітними позовами, а іноді відповідні позови подають до суду прокурори різних рівнів. І тому потрібно на такі позови швидко реагувати !
При оскарженні дій, бездіяльності або рішень органів влади, обов’язково слід врахувати, що є строк, протягом якого особа може звернутися до суду, який згідно Кодексу адміністративного судочинства становить 6 місяців, але слід звернути увагу, що законами можуть бути встановлені інші строки – наприклад 10 днів дається для оскарження постанови про накладання штрафу згідно Кодексу України про адміністративні правопорушення, 2 місяця -для оскарження рішення Антимонопольного Комітету.
ПОСЛУГИ АДВОКАТА ПО АДМІНІСТРАТИВНИМ СПРАВАМ:
1. Консультація з усіх питань, пов’язаних із вирішенням спірних питань у судах адміністративної юрисдикції;
2. Збір доказової бази та підготовка необхідних процесуальних документів-адвокатського запиту, адміністративного позову, відзиву на адміністративний позов, заперечень, письмових пояснень, клопотань, тощо;
3. Участь у судах всіх інстанції адміністративної юрисдикції з метою захисту інтересів клієнта;
4. Оскарження рішень судів адміністративної юрисдикції, постановлених не на користь клієнта в апеляційному та касаційному порядку.
ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ СУДІВ У АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВАХ
1.Строк звернення до адміністративного суду – це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому тримісячний строк звернення до суду у суб`єкта владних повноважень обчислюється з дня виникнення підстав, що дають такому суб`єкту право на пред`явлення визначених законом вимог.
Частиною 2 ст. 122 КАСУ передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Поважними причинами пропуску строків можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Поновленню підлягають лише пропущені з поважних причин процесуальні строки.
Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою, а не для початку перебігу строку звернення до суду із позовом.
Прокуратура звернулась в суд із позовом до Райдержадміністрації, Особа 1 про визнати незаконним та скасування розпорядження голови Райдержадміністрації від 13.06.2008 за №297 про затвердження проекту із землеустрою, щодо відведення земельної ділянки Особа 1 із зміною її цільового призначення з особистого селянського господарства під будівництво та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, за межами населеного пункту (селища), яка розташована на території сільради в урочищі, площею 4 га; скасування запису про державну реєстрацію зміни цільового призначення на цю земельну ділянку.
Ухвалою окружного адміністративного суду від 08.07.2024, залишеною без змін постановою суду апеляційної інстанції від 10.10.2024, позовну заяву Прокуратури повернуто позивачу, з мотивів того, що не визнали поважними підстави пропуску строку звернення до суду, наведені позивачем у заяві про поновлення строку звернення до суду від 04.07.2024.
Верховний Суд 15.01.2025 рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін, зазначивши, що строк звернення до адміністративного суду – це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому тримісячний строк звернення до суду у суб`єкта владних повноважень обчислюється з дня виникнення підстав, що дають такому суб`єкту право на пред`явлення визначених законом вимог.
Частиною 2 ст. 122 КАСУ передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб`єкту владних повноважень право на пред`явлення визначених законом вимог. Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставами звернення Прокурора до суду у серпні 2020 року слугувало те, що Позивачем вивчено стан дотримання вимог земельного законодавства в частині правомірності зміни цільового призначення земельної ділянки с/г призначення що знаходиться на території сільської ради за межами населеного пункту селища.
Прокурор стверджував, що саме з ухвали міськрайонного суду від 15.06.2020 у іншій справі, згідно з якою Особа 2 звільнено від кримінальної відповідальності на підставі п. 4 ч. 1 ст. 49 ККУ, із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, тобто з нереабілітуючих підстав, встановлено, що зміна цільового призначення спірної земельної ділянки в порушення Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб відбулася із земель с/г на землі житлової та громадської забудови.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, з яким погодився ВС, що Прокурор звернувся до суду лише 14.08.2020, тобто з порушенням строку звернення до суду, визначеного ч. 2 ст. 122 КАСУ, хоча про порушення вимог закону та необхідність їх захисту в судовому порядку йому стало відомо у липні 2019 року, а саме з моменту початку досудового розслідування кримінального провадження відносно Особа 2, а тому набрання законної сили судовим рішенням у вказаному кримінальному провадженні не розпочинає перебіг строку звернення до адміністративного суду, оскільки такий починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
ВС звернув увагу, що поновленню підлягають лише пропущені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом або судом. У свою чергу, поважною причиною може бути обставина, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом або судом строк, виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк, виникла протягом строку, який встановлений законом або судом та підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Крім того, ВС вказав, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою, а не для початку перебігу строку звернення до суду із позовом.
Таким чином, Прокурор, володіючи інформацією у липні 2019 року щодо наявностіоспорюваного розпорядження голови Райдержадміністрації не був позбавлений можливості, вважаючи таке розпорядження протиправним, звернутися до суду з адміністративним позовом у строк, визначений приписами КАСУ.
2. Оскільки Закон «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» покладає на особу, яка отримала статус Особи без громадянства, отримати посвідку на тимчасове проживання, відповідно ДМС необхідно забезпечити реалізацію оформлення такого документу, що видається такій особі та визначає її правовий статус на території України.
Закон №3773-VІ не містить підстав відмови у видачі посвідки на тимчасове проживання, а постанова КМУ від 25.04.2018 № 322, як нормативно-правовий акт, який прийнятий на виконання Закон №3773-VІ , не може звужувати чи змінювати права, передбачені законом, адже з прийняттям змін, цей Закон надав можливість звертатись шляхом процедури визнання осіб без громадянства особам незалежно від законності чи не законності перебування на території України.
Механізм відновлення порушеного права позивача має бути застосований у ефективний спосіб, тобто такий, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Зокрема, визнаючи неправомірним рішення органу Держаної міграційної служби про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання, суд одночасно зобов’язує ДМС видати таку довідку Позивачу.
Особа 1 звернувся в суд з позовом про визнання неправомірним рішення від 06.10.2022 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання; зобов`язання Упраління Державної міграційної служби (ДМС) видати йому посвідку на тимчасове проживання.
Верховним Судом 08.02.2024 скасовано рішення судів попередніх інстанцій та постановлено нове про задоволення позову, зазначивши, що доповнення Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» №3773-VІ статтею 6-1 мало на меті надати можливість незадокументованим особам, які не визнаються громадянами ані країни походження, ані країни проживання, отримати статус особи без громадянства та оформити документ, що посвідчує їх особу та підтверджує статус на території України.
Згідно з абз. 3 ч. 2 ст. 6-1 Закону №3773-VІ протягом строку розгляду заяви про визнання особою без громадянства особа вважається такою, яка тимчасово перебуває на території України на законних підставах.
При цьому, особа, яка не має паспортного документу та незаконно перебуває на території України, звернувшись в порядку статті 6-1 вказаного Закону з заявою про визнання її особою без громадянства, з моменту отримання довідки про звернення, що надає перебуванню на території України легального статусу, та згодом отримавши статус особи без громадянства, наділяється обов`язком оформити в подальшому посвідку на тимчасове проживання.
Таким чином, оскільки закон покладає на особу, яка отримала статус без громадянства, отримати посвідку на тимчасове проживання, відповідно ДМС необхідно забезпечити реалізацію оформлення такого документу, що видається такій особі та визначає її правовий статус на території України.
Тож, за умови отримання відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання для цієї особи вкотре виникає ризик штрафів, затримань, примусових видворень тощо. Адже вона знову стає такою, що незаконно перебуває на території України, не зважаючи на те, що прийнявши її в процедуру визнання особою без громадянства, держава надала їй можливість легально перебувати в країні на час розгляду її заяви.
ВС звернув увагу, що Держава повинна гарантувати не тільки право звернення й визнання особою без громадянства, але й його документування для виконання основної мети цієї процедури (оформлення документу, що підтверджує як особу, так і її правовий статус). Без такого документу втрачається суть даної процедури, оскільки особа не лише залишається без документу, а й мають місце ризики накладення адміністративних стягнень та позбавлення волі.
Разом з тим, з урахуванням змісту підп. 2 п. 61 Порядку №322 право на оформлення посвідки на тимчасове проживання особою, щодо якої діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду, є фактично таким, що неможливо реалізувати. При цьому рішення про примусове повернення/видворення, заборону в`їзду на територію України, в свою чергу, також не можна виконати з огляду на відсутність у особи паспортного документу.
Викладене призводить до порушення гарантованих Конвецією про захист прав людини і основоположних свобод прав людини, породжує правову невизначеність та недовіру як до державних органів, так і до правової системи в цілому, адже Конституція України гарантує захист будь-якій особі чиї права порушуються або не визнаються.
В той же час, суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що Закон №3773-VІ не містить підстав відмови у видачі посвідки на тимчасове проживання, а постанова КМУ від 25.04.2018 № 322, як нормативно-правовий акт, який прийнятий на виконання Закон №3773-VІ , не може звужувати чи змінювати права, передбачені законом, адже з прийняттям змін, цей Закон надав можливість звертатись шляхом процедури визнання осіб без громадянства особам незалежно від законності чи не законності перебування на території України.
В спірних правовідносинах судам попередніх інстанцій необхідно було враховувати процедуру, яку пройшов позивач для отримання статусу особи без громадянства та права, які він отримав з прийняттям його заяви про визнання особою без громадянства та з прийняттям рішення про визнання його особою без громадянства.
За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання неправомірним рішення ДМС від 06.10.2022 про відмову Особа 1 в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання.
Щодо вимог про зобов`язання відповідача видати посвідку на тимчасове проживання в Україні, Верховний Суд зазначив, що ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Механізм відновлення порушеного права позивача має бути застосований у ефективний спосіб, тобто такий, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
3. Якщо податковими органами виявлено у підприємця алкогольні напої, але не доведено здійснення підприємцем виробництва цих алкогольних напоїв без наявності ліцензії, до ФОП не застосовуються штрафні санкції саме за виготовлення алкоголю без ліцензії.
Якщо не доведено, що платник здійснював виробництво і відповідно торгівлю алкогольними напоями, то є неправомірним рішення податкових органів про застосування до ФОП штрафних санкцій за зберігання алкогольних напоїв у місцях, не внесених до Єдиного реєстру.
ФОП звернувся в суд із позовом до ГУ ДФС про скасування рішення від 27.03.2018 про застосування фінансових санкцій в загальному розмірі 136 000 грн за порушення вимог Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19.12.1995 №481/95-ВР.
Верховний Суд 15.01.2025 залишив в силі постанову суду апеляційної інстанції, якою скасовано рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, та постановлено нове про часткове задоволення позову: визнано протиправним та скасування Рішення від 27.03.2018 про застосування фінансових санкцій в частині наступних санкцій: за виробництво алкогольних напоїв без наявності ліцензії – в розмірі 85 000 грн; за зберігання алкогольних напоїв у місцях зберігання, які не внесені до Єдиного реєстру, – в розмірі 17 000 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовив.
ВС звернув увагу, що до Позивача неправомірно застосовано санкцій у розмірі 85 000 грн, оскільки відповідачем не доведено здійснення підприємцем виробництва алкогольних напоїв без наявності ліцензії, а вироком суду від 04.12.2018 Позивач був засуджений за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 ККУ та його дії кваліфіковані як незаконне зберігання з метою збуту незаконно виготовлених алкогольних напоїв, при цьому вказані напої отримані позивачем з невстановлених слідством джерел.
Також Верховний Суд погодився із судом апеляційної інстанції про безпідставність застосування до платника штрафних санкцій у сумі 17 000 грн. за зберігання алкогольних напоїв у місцях, не внесених до Єдиного реєстру, оскільки позивачем не здійснювалось виробництво і відповідно торгівля алкогольними напоями.
Відмовляючи в іншій частині позовних вимог, ВС дійшов висновку про правомірність притягнення платника ФОП до відповідальності за зберігання ним алкогольних напоїв без марок акцизного податку, оскільки це порушення підтверджено наявними у справі доказами та матеріалами перевірки.
4. У спорах, пов`язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» № 4452-VІ є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Отже, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виконує свої зобов`язання перед позивачем та несе відповідальність за їх невиконання виключно в межах, передбачених Законом.
Якщо відсутні цивільно-правових відносин між позивачем та суб`єктом владних повноважень (Фонд), то відсутні цивільно-правового порушення з боку відповідача, який мав би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними. Також, під час тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування штрафних санкцій (п. 3 ч. 5 ст. 36 Закону № 4452-VІ). Дані обставини унеможливлюють стягнення з Фонду збитків, спричинених несвоєчасним виконанням грошових зобов’язань перед вкладником Банку.
Законом № 4452-VІ у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами є спеціальними, не передбачено право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з невиплатою банком-агентом гарантованих сум відшкодування.
При розгляді справи зі спору стягнення з Державного Бюджету завданої шкоди, спричиненої незаконним арештом коштів Позивача органами прокуратури, суд зобов’язаний дослідити питання законності накладення такого арешту та наявність спричинення такими діми збитків власнику рахунку.
До участі у справі про стягнення шкоди з Держави, необхідно залучати Державне казначейство, оскільки результат розгляду цієї справи може безпосередньо вплинути на права, обов`язки та інтереси Казначейства як суб`єкта забезпечення відшкодування коштів з Державного бюджету.
Особа 1 звернувся в суд з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Прокуратури про стягнення з Державного бюджет України суми інфляційних втрат за період із 01.02.2016 по 24.01.2018 у розмірі 46 805 грн., моральної шкоди – 480 000 грн., спричинених діями по безпідставному накладенню арешту прокуратурою; стягнення з Фонду: внаслідок бездіяльності по неповерненню гарантованої суми вкладу суму інфляційних втрат за період із 24.01.2018 по 01.072021 у розмірі 40 412 грн., за користування чужими коштами за період з 24.01.2018 по 01.07.2021 -16 387 грн., упущену вигоду- 76 475 грн., моральну шкоду – 480 000 грн.
Верховним Судом 10.04.2025 скасовані рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, а справу направлено на новий розгляд, з огляду на наступне.
ВС в частині вимог до Фонду звернув увагу, що п. 1 ч. 6 ст. 36 Закону «По систему гарантування вкладів фізичних осіб» № 4452 – VІ передбачено, що обмеження, встановлене п. 1 ч 5 цієї статті (дії, які не здійснює тимчасова адміністрація Банку), не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті України.
Згідно з ч. 5 ст. 45 Закону № 4452-VІ протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються.
ВС у постанові від 04.05.2022 зазначив висновки, що у спорах, пов`язаних з виконанням Банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону № 4452-VІ є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
У період дії тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування фінансових санкцій, передбачених в тому числі і ст. 625 ЦКУ.
Судами встановлено відсутність цивільно-правових відносин між позивачем та суб`єктом владних повноважень, відсутність цивільно-правового порушення з боку відповідача, який мав би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними.
Окрім того, під час тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування штрафних санкцій (п. 3 ч. 5 ст. 36 Закону № 4452-VІ).
З огляду на зазначене, ВС погодився з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення з Фонду на користь позивача заявлених коштів.
В частині вимог відшкодування моральної шкоди, о ВС послався на правову позицію, викладену у постанові від 26.11.2020, згідно якої Законом № 4452-VІ у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами є спеціальними, не передбачено право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з невиплатою банком-агентом гарантованих сум відшкодування.
Щодо позовних вимог до Прокуратури ВС зазначив, що норми ЦКУ та Закону № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» гарантують відшкодування особі шкоди, завданої, зокрема, внаслідок незаконного накладення арешту на майно.
Підставою для відмови у задоволенні позовних вимог до прокуратури стала відсутність між Позивачем та Прокуратрою договірних відносин.
Разом з тим, спір у справі в цій частині виник з правовідносин, врегульованих ст. 1176 ЦКУ та Законом № 266/94-ВР, і стосується відшкодування шкоди, якої, як вважає позивач, було завдано незаконним накладенням арешту на його рахунки в банківській установі у межах кримінального провадження.
Однак, жодної оцінки ні доводам позивача, викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі, ні доводам прокуратури, зазначеним у клопотанні про закриття провадження у справі, суди на предмет законності накладення арешту на рахунки Позивача не надали, а тому висновок про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині є передчасним.
Також суд звернув увагу, що до участі у справи не залучено Державне казначейство, а результат розгляду цієї справи може безпосередньо вплинути на права, обов`язки та інтереси Казначейства як суб`єкта забезпечення відшкодування коштів з Державного бюджету.
З огляду на зазначене, ВС дійшов висновку, що справа підлягає направленню до суду першої інстанції на новий розгляд.