Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довідного утримання (догляду) є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відповідач – необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ і послуг.
Отже, договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров`я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння), передусім має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує внаслідок недієздатності.
Підстави для розірвання договору довічного утримання (догляду) в судовому порядку визначені статтею 755 ЦК України.
Так, на вимогу відчужувача договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.
При цьому, Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Відтак зобов`язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення набувачем передбачених договором дій. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов`язків.
Так, у серпні 2022 року Особа 1 звернулась до суду із позовом до Особа 2 про розірвання договору довічного утримання.
Позовна заява мотивована тим, що 07.11.2019 між нею та відповідачем було укладено нотаріально посвідчений договір довічного утримання, згідно якого вона передає у власність Особі 2 належний їй на праві власності житловий будинок з господарськими спорудами та земельну ділянку площею 0,2305 га, взамін чого відповідач зобов`язувався надавати їй довічне матеріальне забезпечення у вигляді харчування, одягу, догляду, необхідної допомоги.
Зокрема, сторонами визначено, що обов`язок набувача майна по наданню відчужувачу довічного забезпечення визначається у вигляді: 1) забезпечення її житлом, шляхом збереження права безоплатного пожиттєвого проживання у відчужуваному будинку; 2) здійснення догляду та необхідної допомоги; 3) надання побутових послуг. Грошова оцінка зазначених в договорі видів матеріального забезпечення на місяць за згодою сторін визначається у розмірі 3 000 гривень.
Однак, відповідач не виконує взяті на себе обов`язки, не звертає уваги на її потреби, не забезпечує харчуванням, медикаментами та необхідною допомогою, а також з моменту укладення договору Особа 2 взагалі не здійснює необхідний догляд та матеріальне забезпечення.
При цьому, позивачка вже зверталась до суду із аналогічним позовом у листопаді 2020 році, однак подала заяву про залишення заяви без розгляду, так як відповідач її завірив, що буде сумлінно виконувати обов’язки по договору, однак ситуація не змінилась.
Постановою Верховного Суду від 15.11.2023 залишено без змін судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позову з огляду на наступне.
Положення ч.1 ст. 755 ЦКУ не містять визначення «неналежне виконання набувачем обов`язків за договором довічного утримання (догляду)», тому, вирішуючи це питання, суд повинен ураховувати конкретні обставини справи, умови договору довічного утримання (догляду) та положення ст. 651 ЦКУ, які визначають загальні підстави для зміни або розірвання договору.
Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (ч.1 ст. 756 ЦКУ).
На заперечення доводів позивача відповідачем надано суду фіскальні чеки про купівлю продуктів харчування, медичних препаратів; розрахункові книжки по оплаті за електроенергію та газ; фото із зображенням продуктів, одягу, ліків та виконаних робіт. При цьому судами встановлено, що відповідач залишив територію України 17.02.2022.
Разом із тим, відповідачем не надано доказів здійснення ним обов`язків, визначених договором, на суму 3 000 грн. щомісяця з часу укладення договору по дату звернення позивачки із позовом до суду.
Отже судами встановлено лише часткове епізодичне надання обумовленої договором допомоги.
За таких підстав, Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов`язки, визначені договором, що є підставою для його розірвання.