ВИЗНАННЯ ПРАВОЧИНУ НЕДІЙСНИМ

Чинним законодавством передбачено два види недійсних правочинів: нікчемні та недійсні.

Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Як приклад нікчемних правочинів можна навести:

1.        правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки;

2.        відмова від права на звернення до суду;

3.        відмова від права вийти з повного товариства;

4.        у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору;

5.        правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, і не схвалений у подальшому її батьками (усиновлювачами) або опікуном;

6.        правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (у випадках, коли такий дозвіл необхідний);

7.      правочин, який порушує публічний порядок (спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; спрямовані на знищення, пошкодження, майна фізичної або юридичної особи, тержави, територіальної громади, незаконне заволодіння ним);

8.        довіреність, у якій не вказана дата її вчинення;

9.        відмова від скасування довіреності;

10.    правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми;

11.    правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно;

12.    правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання;

13.    доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого;

14.    у разі недодержання письмової форми договору страхування, кредитного договору, договору банківського вкладу, договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, договору комерційної концесії;

15.    заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Цей перелік не є вичерпним.

Законом також встановлюються підстави нікчемності окремих умов (частин) правочинів, які в цілому можуть залишатися дійсними: наприклад, умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною (ч. 3 ст. 1056¹ ЦК).

Оспорюваним правочином є той, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Такими правочинами можуть бути визнані:

1.      правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

2.      правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії);

3.      правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

4.      правочин, який вчинено під впливом помилки, обману, насильства тяжкої обставини або у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

5.      фіктивний правочин;

6.      удаваний правочин.

Цей перелік також не є вичерпним.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Позови з вимогами про визнання правочинів недійсними або нікчемними можуть бути пред’явлені як окремо так і в поєднанні з вимогами про застосування наслідків їх недійсності або нікчемності.

Від загального перейдемо до позитивних судових рішень щодо визнання недійсними правочинів

1. Особа звернулася до суду із вимогами про визнання недійсним ліцензійного договору, застосування наслідків його недійсності та стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, за умовами якого відповідач передавав за плату в користування позивачу знак для товарів та послуг (торгівельну марку), реєстрація якого на момент укладення договору не завершена. В подальшому позивачу стало відомо, що відповідачу відмовлено в реєстрації логотипу (торгівельної марки), про що йому було відомо на момент укладення спірного договору. В свою чергу, відповідач отримав на виконання договору грошові кошти від позивача.

Не зважаючи на це, відповідач ввів в оману позивача, що реєстрація логотипу триває, про що було вказано в спірному договорі.

З урахування викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання спірного ліцензійного договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України та застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення грошових коштів, сплачених позивачем на його виконання, та задовольнив позов.

2. Позивач звернулася до суду про визнання недійсним договору дарування її сину належної їй на праві приватної власності квартири, з огляду на те, що вона не була обізнана про правову природу укладеного правочину, вважаючи, що укладає договір, що встановлює обов’язки відповідача здійснювати за нею догляд та допомогу.

Судом встановлено наявність підстав для визнання спірного договору дарування недійсним відповідно до ст. 203 ЦК України, оскільки помилка щодо природи правочину, прав і обов’язків сторін має істотне значення, при цьому, врахував похилий вік позивачки, її потребу догляду та сторонньої допомоги, те, що подароване за спірним договором житло є її єдиним місцем проживання, вона продовжувала їм користуватися після укладення договору дарування.

З огляду на викладене, судом задоволено позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування квартири.

3. В межах розгляду справи про банкрутство ТОВ звернулося до господарського суду про визнання недійсним договору про поворотну безпроцентну фінансову допомогу, укладеного між юридичними особами, однією із сторін якого є банкрут.

Судом у іншій справі з цими ж сторонами встановлено, що на момент укладення спірного договору боржник та відповідач мали спільного кінцевого бенефіціарного власника.

За таких обставин під час розгляду позовних вимог про визнання спірного договору недійсним суд дійшов висновку, що такий договір укладено із заінтересованою особою, так як під час укладання цього Договору, особа являвся одночасно кінцевим бенефіціарним власником обох юридичних осіб, між якими укладено цей договір, тобто Договір укладено з юридичною особою, з якою боржник перебуває під контролем третьої особи, що є самостійною підставою для визнання договору недійсним на підставі ч. 2 ст. 42 Кодексу про банкрутство.

З огляду на викладене, договір судом визнано недійсним.

Адвокат АБ «Ткачук та партнери» допоможе визначитися з характером спірних правовідносин та визначити результативну стратегію захисту інтересів клієнта.