Адвокат земельних спорів в суді

Земельні спори займають значну частину судових справ в судах України. Постійна зростаюча вартість земельних ділянок – починаючи від земельних ділянок під приватну забудову та закінчуючи земельними ділянками для сілськогосподарського використання є гарним об’єктом для інвестування а також часто є предметом всяких зловживань – від корупційних дій чиновників місцевого самоврядування та органів державної влади до незаконних дій суб’єктів господарювання та окремих громадян. Прийняття незаконних рішень органами самоврядування ( в т. ч незаконна передача приватних земельних ділянок іншим власникам), самовільне захоплення земельних ділянок, відмова в повернення з орендного користування земельних ділянок, забруднення земельної ділянки – такий неповний перелік земельних спорів, що потребує професійної юридичної допомоги Адвоката по земельним спорам. 

 

 

– Отримання консультації з Вашого питання та оцінка  ситуації та перспектив можливих судових процесів із земельного спору;

– Ведення переговорів від імені клієнта щодо вирішення земельного спору;

– Представництво інтересів клієнта в органах Державного Земельного Кадастру;

– Представництво інтересів в органах місцевого самоврядування із земельних  питань;

– Складання адвокатського запиту на земельну ділянку на користь клієнта;

– Ознайомлення з матеріалами справи, якщо справа щодо земельної суперечки вже перебуває у суді;

– Підготовка претензій щодо земельної суперечки та підготовка відповіді на претензію;

– Підготовка процесуальних документів щодо земельної суперечки –   позовної заяви, заперечення на позов, відповіді на заперечення,  клопотання тощо;

– Оскарження судових рішень шляхом підготовки апеляційних та (або) касаційних  скарг, заяв за нововиявленими та виключними обставинами щодо земельної  суперечки;

– Представництво інтересів клієнта в суді першої інстанції, апеляції, Верховному  Суді із земельних спорів;

-Представництво інтересів клієнта на стадії виконавчого провадження.

 

-Витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, користування;

– Визнання недійсним та скасування рішень органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, якими порушуються права на земельну ділянку, у тому числі проектної документації на земельні ділянку;

-Визнання права власності на земельну ділянку;

-Спори щодо землеустрою, у тому числі відмова органу місцевого самоврядування в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

-Спори щодо державної реєстрації права на земельну ділянку;

-Зміна цільового призначення земельної ділянки;

-Оренда земельної ділянки;

-Відновлення меж земельної ділянки;

-Припинення права на земельну ділянку;

-Примусовий викуп земельної ділянки для державних потреб;

-Спори із органами Державного Земельного Кадастру;

-Передача земельної ділянки в іпотеку (заставу);

– Встановлення сервітуту на земельній ділянці;

-Суперечки щодо права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій);

-Визнання акта на земельну ділянку недійсним.

-Визнання угод щодо земельних ділянок недійсними.

 

 

Основним законодавчим актам, що регулюють земельні правовідносини, є  Земельний кодекс України.

Основним нюансом цього Кодексу є те, що він хоч і невеликий за розміром, але практично на кожну статтю Верховною Радою України прийнято відповідний Закон, тому законодавче регулювання земельних відносин практично зазнає самий більший розмір.

 

 

Такий вид суперечок може виникати у зв’язку із: незаконним вибуттям землі із володіння власника, у тому числі шляхом заволодіння або набуття права на землю недобросовісним набувачем (ст.ст. 387, 388, 330 ЦК України); порушення права на землю (ч.2 ст. 152 ЗКУ); вимогою визнати право на чуже майно (глава 29, ст. 396 ЦКУ); порушення під час передачі у приватну власність земель державної або комунальної власності та вимоги  повернути земельну ділянку повернути у державну або  комунальну власність; відшкодування заподіяних збитків (ст. 661 ЦКУ).

Так, згідно з ч.2 ст. 152 ЗКУ власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав на земельні ділянки здійснюється у передбачений законом спосіб.

Відповідно до статті 330 ЦКУ якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За правилом статті 387 ЦКУ власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У ч.1 ст. ст. 388 ЦКУ встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником, або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦКУ випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦКУ  застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних правовідносин.

Отже, якщо суд, встановив, що спірна земельна ділянка вибула із володіння поза волею власника, то останній має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Зазначені висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 183/1617/16 та Верховного Суду у справі №367/7450/16, якими залишено в силі рішення попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

 

 

Такі суперечки виникають у разі необхідності відновлення права власності або права користування на землю, яка була вилучена з власності (користування) частково чи повністю на підставі рішення органу державної влади та (або) місцевого самоврядування.

Слід навести постанову Верховного Суду у справі №906/538/16, якою скасовані судові рішення про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним рішення райради про затвердження проектної документації та передання у власність та оренду земельної ділянки на частині якої розташований багатоквартирний будинок, в якому квартира на праві власності належать позивачу. Судові рішення, окрім іншого мотивовані тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, зокрема, необхідно було визнавати недійсними державні акти, видані відповідачам, а не рішення райради про передачу земельної ділянки в оренду та власність.

Не погоджуючись із позицією судів попередніх інстанцій Верховний Суд зазначив, що відповідно до статті 125 ЗКУ, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно  ст.27 Закону України  “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” та п.45 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень правовстановлюючим документом для державної реєстрації права власності на сформовану земельну ділянку в порядку відведення земельної ділянки із земель державної та комунальної власності є рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про затвердження документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

При цьому, в практиці Верховного Суду висловлювалася думка, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому, визнати недійсним потрібно тільки таке рішення, а визнання недійсним державного акту взагалі не може бути предметом позову.Так, пріоритетність визнання недійсним саме рішення перед правовстановлюючим документом – державним актом визначалася, зокрема, (абз.3. п.2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 за №6 “Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин”).

Відповідно до ч.2 ст.26 Закону у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.” Зазначена норма прямо спростовує висновки судів попередніх інстанцій про неефективність обраного позивачем способу захисту, оскільки, відповідно до наведеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, державний реєстратор зобов’язаний внести до Державного реєстру прав запис про скасування державної реєстрації прав.

 

 

 Тут позовними вимогами можуть бути: про визнання права на земельну частку (пай), на підставі спадщини, безгоспності та ін.

Особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов:

1. перебування в членах КСП на час паювання;

2.включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю;

3.одержання КСП цього акта.

Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Відповідно до статті 1225 Цивільного Кодексу України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини.

Право спадкоємців на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку.

У п. 17 розділу Х «Перехідні положення» ЗКУ визначено, що сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. При цьому сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

 

Важливо! Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначено, що у разі, якщо до 1 січня 2025 р. власник невитребуваної земельної частки (паю) або його спадкоємець не оформили право власності на земельну ділянку, він вважається таким, що відмовився від одержання земельної ділянки (ст. 13). Під невитребуваною розуміється земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчене відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості). Така земельна ділянка після формування буде передаватись у комунальну власність певної територіальної громади за рішенням суду в порядку визнання майна безхазяйним. Однак у разі пропуску строку власник такої земельної ділянки або його спадкоємець за наявності поважних причин можуть звернутися до суду для визначення додаткового строку для оформлення права власності на землю.

Аналіз судової практики свідчить про складність цієї категорії справ як у питаннях доведення фактів, якими обґрунтовані позовні вимоги, так і правильної юридичної кваліфікації наявних правовідносин сторін. Для спадкоємців доведення факту членства спадкодавця у таких підприємствах є недостатнім, оскільки вони мають також довести факт виникнення у спадкодавця права на зазначену частку (пай).

У своїй постанові по справі № 396/1683/18-ц Верховний Суд  зазначив, що член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

 

 

Дані спори виникають, як правило у зв`язку із: відмовою органу місцевого самоврядування у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою; ненаданням органом місцевого самоврядування містобудівних умов; обмеженням проектування житлового будинку та забудови земельної ділянки; незаконним рішення державного кадастрового реєстратора про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, що перебуває у користуванні третьої особи; відмовою у затвердженні технічної документації.

З метою безоплатного отримання земельної ділянки із земель комунальної власності, громадянам України необхідно звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування, який передає такі земельні ділянки у власність із клопотанням про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Обмежень у виборі місця розташування такої земельної ділянки законодавством не передбачено.

Клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та додатки до нього передаються на розгляд постійних комісій ради та за рішенням комісій включаються до порядку денного чергової або позачергової сесії ради.При розгляді питання щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою, особа, яка подала клопотання, має право бути присутньою на сесії ради. 

У випадку надання органом місцевого самоврядування відмови про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, дана відмова повинна бути вмотивована та прийнята виключно на пленарних засіданнях відповідної ради у вигляді рішення сесії ради (ч. 30, ч. 34 ст. 26 , ч.10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Дана відмова може бути оскаржена в судовому порядку.

 

 

Частиною 7 ст.18 ЗКУ визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме:

-невідповідність місця розташування об’єкта вимогам законів;

-невідповідність місця розташування об’єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів;

-невідповідність місця розташування об’єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому  законом порядку.

Рішення сесії про відмову в наданні дозволу з інших підстав не є правомірною та може бути оскаржено в судовому порядку протягом 6 місяців.

Потрібно звернути увагу, що враховуючи імперативність норми ч.6 ст. 118 ЗКУ, недодержання вимог щодо змісту клопотання, ненадання належним чином оформлених графічних матеріалів або погодження землекористувача, якщо бажана земельна ділянка не є вільною, може бути самостійною підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою (Постанова ВС у справі №509/4156/15-а).

У разі, якщо орган місцевого самоврядування ігнорує належним чином оформлене клопотання та не надає в місячний строк згоди на розробку проекту землеустрою або вмотивованої відмови в його наданні, є два шляхи захисту свого порушеного права:

Автоматичне погодження, тобто можна скористатися правом щодо замовлення розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, про що письмово необхідно повідомити відповідний орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки (ст. 122 ЗКУ).

     Однак недоліком у обрані такого способу вирішення питання буде:

-труднощі із погодженням суб’єкта господарювання, на виконання таких

робіт без прийняття рішення про надання дозволу на розробку такого проекту;

-також в подальшому можуть виникнути труднощі з реєстрацією

ділянки, оскільки державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою (ч.3 ст. 24 ЗУ «Про Державний земельний кадастр») . Відмова в здійсненні державної реєстрації може бути оскаржена у судовому порядку.

Оскарження протиправної  бездіяльності до суду. Дану бездіяльність органу місцевого самоврядування можна оскаржити, звернувшись до суду з позовом про визнання бездіяльності ради протиправною та зобов’язання вчинити певні дії, а саме розглянути клопотання та прийняти рішення про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Тут слід навести судову практику Верховного Суду щодо розгляду цієї категорії справ.

Так постановою ВС у справі № 825/2228/18 залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позову про визнання недійсної відмови райради у наданні дозволу на розроблення землеустрою та зобов’язання відповідача надати такий дозвіл.

Задовольняючи позовні вимоги, суди керувалися тим, що  судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для відмови відповідачем визначено те, що земельна ділянка, яка зазначена позивачем в графічних матеріалах обтяжена правом постійного користування. Відмова відповідача у наданні дозволу є незаконною, оскільки не ґрунтується на нормах ЗК України, де встановлено вичерпний перелік підстав, що можуть бути підставою для відмови у наданні такого дозволу.

Стосовно задоволення вимоги про зобов’язання відповідача надання дозвіл на розробку землеустрою, ВС зазначив, що дійсно суд не може зобов’язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. Зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.

Дійсно, у випадку невиконання обов’язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання ухвалити рішення. Однак, як і будь-який інший спосіб захисту, зобов’язання відповідача ухвалити рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав. Зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.

Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов’язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов’язати відповідача – суб’єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Також Верховний Суд у справі  № 823/59/17 зробив наступний правовий висновок:  дискреційне повноваження органу може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб’єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов’язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов’язати до цього в судовому порядку. Аналогічний висновок викладено у справі  № 819/570/18.

 

 

До цієї категорії можливо віднести вимоги про визнання акта на земельну ділянку недійсним; про визнання права власності на незавершений об’єкт будівництва; суперечка щодо самовільного будівництва; спір щодо набувальної давності (ст. 344 ЦКУ, п. 8 “Прикінцеві та перехідні положення” ЦКУ).

Слід звернути увагу, що можливо в судовому порядку легалізувати самочинне будівництво лише  за умови, що забудовник мав право власності (користування) на земельну ділянку:

-індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 5 серпня 1992 року;

-індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки загальною площею до 300 квадратних метрів, а також господарські (присадибні) будівлі і споруди загальною площею до 300 квадратних метрів, збудовані у період з 05 серпня 1992 року по 09 квітня 2015 року;

-будівлі і споруди сільськогосподарського призначення, збудовані до 12 березня 2011 року, головна умова – щоб вони відповідали цільовому призначенню земельної ділянки, будівельним нормам та пройшли технічне обстеження.

 

Такі спори можуть виникати у зв’язку із  відмовою власнику або користувачеві земельної ділянки у зміні виду використання земельної ділянки (ст.20, 125 ЗКУ); незаконною зміною виду використання земельної ділянки та її нецільове використання (передача в оренду тощо).

Цільове призначення земельної ділянки – це її використання за тим призначенням, яке визначене на підставі відповідної технічної документації із землеустрою та чинного законодавства. Згідно ст. 20 ЗКУ при встановленні цільового призначення земельних ділянок здійснюється віднесення їх до певної категорії земель та виду цільового призначення. При зміні цільового призначення земельних ділянок здійснюється зміна категорії земель та/або виду цільового призначення.

Віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо: земельних ділянок державної та комунальної власності- за рішенням відповідного органу; земельних ділянок приватної власності – їх власниками.

 

Важливо! Категорія земель та вид цільового призначення земельної ділянки визначаються в межах відповідного виду функціонального призначення території, передбаченого затвердженим комплексним планом просторового розвитку території територіальної громади або генеральним планом населеного пункту. Відомості про цільове призначення (зміни) земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру.

 

На сьогоднішній день, дозвіл на зміну цільового призначення земельної ділянки вже не потрібен. Для першого кроку необхідна нотаріально засвідчена заява  на зміну цільового призначення земельної ділянки, підписана власником. Саме ця заява і буде підставою для розробки проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення землі на наступному кроці. 1 липня 2021 року скасована заборона зміни цільового призначення та виду використання на земельні ділянки товарного сільськогосподарського виробництва, земельні ділянки, виділені в натурі власникам земельних часток для ведення особистого селянського господарства та земельних часток (паїв).

Частиною 6 ст. 20 ЗКУ встановлено, що зміна цільового призначення земельної ділянки не потребує: розроблення документації із землеустрою (крім випадків формування земельної ділянки із земель державної та комунальної власності, не сформованих у земельні ділянки); прийняття рішень органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування (крім рішень про встановлення і зміну цільового призначення земельних ділянок, розпорядження якими здійснюють такі органи).

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель, відповідно до статті 21 Земельного кодексу України, є підставою для:

-визнання недійсними рішень органів державної влади, та органів

місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;

-визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

-відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації

недійсною;

-притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та

юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель».

Відповідно статті 143 Земельного кодексу України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням тягне за собою примусове припинення прав на земельну ділянку (як власності, так і користування) у судовому порядку.

Слід навести постанову Верховного Суду у справі № 916/1998/19, якою залишено в силі судові рішення про відмову у задоволенні позову міськради про розірвання договору оренди у зв’язку із використанням відповідачем земельної ділянки не за цільовим призначенням. При цьому Верховний Суд зробив висновок щодо поняття «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням», що це стосується тих випадків, коли на земельній ділянці з певним цільовим призначенням проводиться діяльність, яка виходить за межі цільового призначення та передбачає фактичне використання такої ділянки. Нецільовим використанням земельної ділянки з категорії земель житлової та громадської забудови є її використання за призначенням, не передбаченим генеральним планом населеного пункту, іншою містобудівною документацією, планом земельно-господарського устрою тощо, тобто всупереч земельному законодавству.

 

У даних спорах для відновлення порушених права можуть бути пред’явлені позови із вимогами: визнання договору оренди укладеним;відновлення договорів оренди землі сільськогосподарського призначення (ст. 33 ЗУ “Про оренду землі”); розірвання договорів оренди землі, наданої для потреб будівництва (ст. 377 ЦКУ, ст. 120 ЗКУ, ст. 19, 31 ЗУ “Про оренду землі); збільшення або зменшення розміру орендної плати; заперечення щодо стягнення з користувачів земельних ділянок (власників розташованих на них будівель) “безпідставно збереженої орендної плати”.

Слід звернути увагу, що мають місце непоодинокі випадки коли після прийняття органом місцевого самоврядування рішення про надання особі в оренду земельної ділянки в подальшому зволікають із безпосереднім укладенням договору.

      Такі дії орендодавця ставлять під загрозу реалізацію проектів майбутнього орендатора, безпосередньо пов’язаною із правом користуванням землею і змушують останнього звертатися до судових органів за захистом своїх прав.

      Однак, іноді позивачі невірно обирають спосіб захисту, наслідком чого навіть позитивне судове рішення не поновлює порушене право.

Так, Верховний Суд у справі № 910/6456/19 задовольнивши позов про визнання договору оренди укладеним надав правову оцінку належності обраного товариством способу захисту, зазначив, що ухвалення у справі № 17/386-36/14-51/197-34/114-10/544 (між цими ж сторонами про той же предмет спору) судового рішення про зобов`язання відповідача укласти договір та пред`явлення цього рішення до примусового виконання не призвело до відновлення порушених прав позивача, оскільки судове рішення не було виконано через неможливість такого виконання без участі Ради (боржника), яка ухилялася від виконання зазначеного судового рішення та відмовляється від укладення з позивачем відповідного договору оренди землі, натомість у цій справі позивач обрав спосіб захисту у виді визнання договору укладеним, який є належним і таким, що призводить до відновлення порушеного права позивача.

Судами встановлено наявність взаємного волевиявлення позивача (ініціювання процедури одержання земельної ділянки в оренду, звернення із пропозицією щодо укладення договору, подання позову) і відповідача (рішення міськради) на виникнення правовідносин оренди стосовно спірної земельної ділянки.

Оскільки у цьому випадку йдеться про ухилення органу місцевого самоврядування від фактичного виконання власного рішення, а також судового рішення, що набрало законної сили, яким Раду було зобов`язано виконати наведений обов`язок, то з урахуванням суті порушеного права та специфіки правовідносин, з яких виник спір, ефективним способом захисту права позивача набути в оренду спірну земельну ділянку є саме визнання укладеним договору оренди землі, що призведе до реального відновлення порушеного права Товариства.

Про такий належний спосіб для ефективного захисту та поновлення порушених прав майбутніх орендарів, як звернення до суду із позовом про визнання договору укладеним зазначили суди також у справах                                           №  910/16771/19,  № 910/16660/18.

Таким чином, ефективність вказаного способу захисту  (визнання договору оренди землі укладеним) полягає в тому, що з моменту набрання позитивного рішення законної сили виникають правові підстави для реєстрації відповідного права оренди в державному реєстрі.

 

 

Вказані спори можуть виникати у зв’язку із накладанням земельних ділянок та  невідповідності їх  земельно-кадастрової документації, наприклад, вихід за межі межових знаків або лінійних прикордонних споруд та їх прив’язки до існуючих будівель або пунктів державної геодезичної мережі.

 

Цьому питанню присвячена глава 22, ст.140 ЗКУ. Вказані суперечки можуть виникнути у зв’язку із  конфіскацією земельної ділянки; вимоги кредитора про звернення стягнення на земельну ділянку; вимогою про право власності на земельну ділянку у разі смерті власника земельної ділянки за відсутності/наявності спадкоємців; у разі добровільної відмови власника від права на земельну ділянку/відсутності відмови власника від права на земельну ділянку;  у разі відчуження земельної ділянки за рішенням власника; у разі не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений термін у випадках, визначених ЗУ/ відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений термін у випадках, визначених ЗУ.

Слід звернути увагу, що у разі продажу власного будинку чи споруд, які розташовані на земельній ділянці, громадянин втрачає право користування цією земельною ділянкою (її частиною), що виділена та призначена для їх обслуговування.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду  у справі № 364/515/19, якою залишено в силі рішення судів попередніх інстанцій про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, подарований позивачу.

 

 

         Спори можуть виникати у зв’язку із незгодою із переходом права власності на земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави або територіальної громади за мотивами суспільної необхідності; незгодою із переходом права власності у разі неправомірного примусового відчуження земельної ділянки за мотивами суспільної необхідності за наявності згоди власника земельної ділянки на її викуп для суспільних потреб.

Вказані питання врегульовані окрім Земельного кодексу України, Законом України “Про відчуження земельних ділянок, інших розміщених на них об’єктів нерухомого майна, що перебувають у приватній власності, для громадських потреб або з мотивів суспільної необхідності”.

 

 

Дані правовідносини регулюються ЗУ «Про Державний земельний кадастр України» № 3613-VI від 7 липня 2011 року, Порядком ведення Державного земельного кадастру України (ДЗК), затверджений постановою Кабінету Міністрів № 1051 від 27 жовтня 2012.

Державний земельний кадастр це єдина електронна система, яка містить сукупність відомостей про земельні ділянки, що отримуються під час державної реєстрації земель, обліку їх кількості та якості, економічної оцінки, інших державних заходів та містять інформацію про правовий режим земельних ділянок.

Важливість земельного кадастру полягає в тому, що земельна ділянка стає повноцінним об’єктом нерухомого майна тільки з моменту її державної реєстрації, тобто з моменту внесення до земельного кадастру відомостей про земельну ділянку, місце розташування, межу, площу та інші важливі характеристики.

Внесення відомостей до земельного кадастру та надання таких відомостей здійснюються Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру, та її територіальними органами.

Які основні проблеми внесення інформації до земельного кадастру зазвичай породжують судові спори: неточні дані при визначенні площ або меж земельних ділянок (або розташування в межах однієї ділянки частини іншої); невідповідність меж земельної ділянки, зазначеної у Державному реєстрі земель (ДРЗ), її дійсних кордонів; невідповідність площі ділянки, зазначеної у ДРЗ, її дійсної площі у зв’язку зі зміною методів підрахунку (округленням); надання кільком земельним ділянкам однакових кадастрових номерів; відсутність кадастрового номера.

 

 

Найбільш поширеними позовами, які пред’являються у даній категорії спорів є: визнання недійсною передачу у заставу (іпотеку) земельної ділянки, якщо не було отримано згоду всіх власників; визнати недійсною передачу у заставу частини земельної ділянки, якщо дана частина не була виділена в натурі (на місцевості); визнати недійсною передачу у заставу (іпотеку) ділянки, яка є державною та комунальною власністю, що не підлягає приватизації, враховуючи положення статті 84 ЗКУ.

Відповідно до ст. 133 ЗКУ в заставу можуть передаватися земельні ділянки державної, комунальної та приватної власності, якщо інше не встановлено законом, а також права на них – право оренди земельної ділянки, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до п.15 Перехідних положень ЗКУ до 1 січня 2024 року забороняється купівля-продаж або відчуження в інший спосіб на користь юридичних осіб земельних ділянок, які перебувають у приватній власності і віднесені до земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім переходу до банків права власності на земельні ділянки як предмет застави, передачі земельних ділянок у спадщину, обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього Кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків та відчуження земельних ділянок для суспільних потреб. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), встановленої цим підпунктом, у частині їх купівлі-продажу та відчуження в інший спосіб на користь юридичних осіб, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на користь юридичних осіб на майбутнє (у тому числі укладення попередніх договорів), є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

 

 

Суть суперечок у даній категорії справ: оскарження права користування чужим майном щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом; вимога про право користування чужим майном щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ст.395- 402 ЦКУ, ст.100 ЗКУ).

Слід звернути увагу на деякі правові висновки Верховного Суду при розгляді спорів щодо встановлення сервітуту на земельні ділянку.

Так, Верховний Суд у справі № 127/1417/16-ц прийшов до висновку, що правові підстави для обтяження сервітутом чужої земельної ділянки відсутні у разі, якщо встановлена можливість користування майном позивача яким-небудь іншим способом.

Суд посилався на ч.1 ст. 401 ЦКУ, згідно якою право сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Якщо позивачем не надано доказів на підтвердження неможливості користуватися належним йому на праві власності майном у зв’язку з відсутністю у нього доступу до земельної ділянки будь-яким іншим способом, відсутні підстави для задоволення позову. Водночас,  встановлено, що доступ до житлового будинку позивача можливий із боку ставка, в обхід земельної ділянки, власником якої є відповідач.

Водночас, у справі N 539/1427/16 Верховний Суд зазначив, що якщо потреби позивача не можуть бути задоволені у менш обтяжливий спосіб ніж встановлення сервітуту, є правова підстава для задоволення позову.

У пункті 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року N 7 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” вказано, що види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку, суд має враховувати, що його метою є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання. Умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Встановивши відсутність у позивача іншої можливості здійснювати догляд за належними їй на праві власності жилими та нежилими будівлями, суди обґрунтовано задовольнили позов, оскільки запропоновані експертом умови земельного сервітуту є прийнятними для обох сторін.

Окрім того, звертаю увагу, що земельний сервітут не може бути предметом застави.

 

 

Суперерчки у даній категорії виникають у зв’язку із законністю договорів емфітевзису та суперфіцію;зміною, припиненням, розірванням договорів емфітевзису та суперфіцію; витребуванням земельної ділянки з чужого незаконного користування.

Емфітевзис– це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарського виробництва (користувач).

Емфітевзис за своєю правовою суттю є видом речових прав на чуже майно, а саме – правом володіти та користуватися чужою землею для сільськогосподарських потреб. Він вигідний і зручний тим, що коли власник землі не бажає втрачати право власності на землю, але й сам не має можливості обробляти її, то в такому разі він може передати її в довгострокове користування іншим особам на підставі речового права.

Право емфітевзису є речовим правом на нерухоме майно, похідним від права власності, яке підлягає державній реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Сторонами Договору є Власник земельної ділянки з одного боку та Землекористувач, а саме фізична або юридична особа з іншого боку. Саме одна із цих сторін і буде заявником під час проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення даного виду іншого речового права.

Суперфіцій – це право користування чужою земельною ділянкою для

забудови, окремий вид прав на чужі речі (глава 34 ЦКУ).

         Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою.

1.Встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

2.Може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

3.Не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.

Строк такого користування землею встановлюється договором, а для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років (ч.1 ст.408 ЦКУ).

Зверніть увагу, що всі договори емфітевзису укладені після набрання чинності 01.01.2019 року Закону України № 2498-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування в масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні » обмежені терміном – 50 років , у тому числі і на земельні ділянки приватної форми власності.

1.Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

2.Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може відчужуватися або передаватися землекористувачем у порядку спадкування.

3.Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для забудови не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди, що розміщені на такій земельній ділянці), внесено до статутного фонду, передано у заставу.

4.Право може бути встановлено на визначений або на невизначений строк, а строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови не може перевищувати 50 років.

Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови визначені статтею 102-1 ЗКУ.

Право суперфіцію може виникати  на підставі заповіту, також це право і право емфтевзису можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених ч.3 цієї статті.

Водночас, земельна ділянка, що перебуває в оренді, не може бути передана її власником іншій особі на праві емфітевзису, суперфіцію.

Особа, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, може передавати її в оренду на строк, що не перевищує строк договору емфітевзису.

Договором емфітевзису може бути встановлено заборону про передачу емфітевтом такої земельної ділянки в оренду. Така заборона є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному законом.

Право користування земельною ділянкою (емфітевзису та суперфіцію) державної чи комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного капіталу, передано у заставу, крім випадків переходу права власності на об’єкт нерухомого майна (жилий будинок, інші будівлі та споруди) або у разі, коли право емфітевзису, суперфіцію було набуто землекористувачем на земельних торгах.

Плата за користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності, визначена в договорах про надання права користування чужою земельною ділянкою на укладених на земельних торгах, не може бути зменшена за згодою сторін протягом строку дії договору, а також у разі його поновлення.

За домовленістю сторін вказані договори можуть бути посвідчені нотаріально, а також власник земельної ділянки також може встановити вимогу нотаріального посвідчення цих договорів та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

Право користування чужою земельною ділянкою  (емфітевзису та суперфіцію) припиняються в разі (ст.ст. 412, 416 ЦКУ):

1.поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2.спливу строку, на який було надано право користування;

3.відчуження земельної ділянки приватної власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

4.прийняття уповноваженим органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування рішення про використання земельної ділянки державної чи комунальної власності для суспільних потреб;

5.невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років;

6.припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів емфітевзису та суперфіцію, укладених у рамках такого партнерства);

7.за згодою сторін договору емфітевзису, суперфіцію.

Право користування чужою земельною ділянкою (емфітевзис та суперфіцій), що перебуває у заставі (іпотеці), може бути припинено з підстави, визначеної зазначеному пункті 6, лише за згодою заставодержателя (іпотекодержателя).

Припинення дії договору емфітевзису, суперфіцію земельної ділянки державної чи комунальної власності з підстав, визначених у пункті 3-1 частини шостої цієї статті, здійснюється за правилами, встановленими статтею 32-1 Закону України “Про оренду землі”.

 При переході права власності на нерухоме майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попередній власник нерухомого майна – колишній суперфіціарій.

У разі припинення суперфіція право на нерухоме майно, що залишилося на земельній ділянці, визначається домовленістю між власником ділянки і власником нерухомого майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд. Власник земельної ділянки має право вимагати від власника нерухомого майна його знесення та приведення ділянки до стану, в якому вона перебувала до встановлення суперфіція (ч.1 статті 417 ЦКУ).

Коли знесення будівлі або споруди, що знаходиться на земельній ділянці, забороняється законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо) або є нераціональним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності відповідної вимоги сторін:

-визнати право власника нерухомого майна на придбання права

власності на земельну ділянку, на якій знаходиться нерухоме майно, або право власника землі на придбання нерухомого майна, що залишилось на земельній ділянці;

-визначити власнику нерухомого майна умови користування земельною

ділянкою на новий строк.

Емфітевзис і суперфіцій захищаються тими ж цивільно-правовими засобами, що і право власності. Вони можуть захищатися також від власника землі, на яку встановлено емфітевзис і суперфіцій.

Правові висновки Верховного Суду щодо договорів емфітевзису і суперфіцію.

Так, у постанові ВС від 31.08.2022 у справі № 128/3569/20 зазначено, що несплата відповідачем земельного податку не свідчить про істотні порушення такого договору емфітевзису, оскільки зазначене порушення не призвело до того, що позивач позбавився того, на що розраховував при укладенні договору емфітевзису, оскільки своєчасно отримав плату за користування земельною ділянкою, а обов’язок сплати земельного податку, відповідно до Податкового Кодексу України, лежить саме на ньому, як власника, а не на емфітевту.

Окрім того, у постанові ВС від 26.05.2021 у справі  № 153/19/19 вказано, що відповідачем не надано суду доказів сплати фіксованої одноразової виплати за користування земельною ділянкою, передбаченої договором, а це є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), тому такий договір підлягає розірванню та скасуванню його державної реєстрації.

 

 

– вимога визнати незаконними/ недійсними рішення держоргану, який видав держакт на землю;

– вимога визнати незаконним/ недійсним держ. акт на землю (перевищення місцевою радою своїх повноважень тощо);

– вимога про скасування державної реєстрації речових прав на земельну ділянку;

-надання (реєстрація) однієї земельної ділянки декільком особам.

Відповідно до ч. 1 ст. 155 Земельного кодексу України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

На практиці трапляються випадки, коли виконавчим комітетом територіальної громади приймається рішення щодо виділення земельної ділянка спочатку одній особі, а через певний час виконавчий комітет громади виносить ще одне рішення на ту саму ділянку у власність іншій особі, тобто дві таких ділянки різних осіб повністю співпадають. Обидві такі особи отримують державні акти, трапляються випадки, коли одні і ті ж ділянці присвоєно два кадастрові номери. У разі наявності земельної ділянки, на яку виданий земельний акт, та яка повністю співпадає із Вашою земельною ділянкою, єдиним способом вирішення цього спору є звернення до суду.

Отже, у разі наявності земельної ділянки, на яку виданий земельний акт, та яка повністю співпадає із Вашою земельною ділянкою, за умови, що рішення про передачу земельної ділянки Вам було прийняте раніше, ніж власнику іншої тотожної з вашою ділянки, єдиним шляхом вирішення такої проблеми є звернення до суду.

Важливим є те, що визнати недійсним державного акту іншої особи на право власності на земельну ділянку можливо лише у тому випадку, якщо Вам вказана земельна ділянка була передана у власність раніше, ніж цій особі.

         Для визначення деяких законодавчих нюансів та правову позицію судів при розгляді даної категорії справ слід навести наступні судові рішення.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз’яснено, що, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність.

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові ВС в справі № 6-33цс13, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

За правовою позицією, яка висловлена Верховним Судом в постанові  у справі № 6-2824цс15 державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, повязаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

У постанові ВС по справі № 686/10181/17 встановлено Правовий висновок про визнання недійсним рішення міської ради та Державного акту на право власності на землю. Суди правильно узяли до уваги, що всупереч положень статті 22 ЗК України 1990 року, яка була чинною на час виділення позивачу земельної ділянки рішенням виконкому міської ради, ОСОБА_1 приступив до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею.

Отже, фактичні межі земельної ділянки, якою користується позивач, не встановлювалися уповноваженими землевпорядними організаціями. При цьому суди виходили із відсутності доказів накладення меж належної ОСОБА_2 земельної ділянки на межі земельної ділянки позивача, у зв`язку із відсутністю даних щодо фактичного користування спірними земельними ділянками, а отже і наявності правових підстав для скасування рішень органу місцевого самоврядування, якими цю земельну ділянку виділено її власнику (відповідачу), а також відповідного Державного акту про право власності на землю.

З урахуванням того, що він фактично користується земельною ділянкою іншою площею, аніж виділена йому рішенням виконкому міської ради земельна ділянка, порушення його прав як землекористувача сусіднім землевласником ОСОБА_2 не доведено.

Вимоги про визнання недійсним державного акту про право власності на землю не виключає застосування до неї позовної давності. До такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у постанові від 20.07.2022 у справі №683/2422/19.

Вимога про визнання недійсним державного акту про право власності на землю є «вимогою» у розумінні стст.256, 268 ЦК. З урахуванням того, що оспорювання акту відбувається за волею відповідної особи, законодавець не передбачив конструкцію нікчемності акту, то на таку вимогу має поширюватися позовна давність.

 

 

Для кожного виду угод, що стосується земельної ділянки є різні підстави для визнання їх недійсними.

Однак можна виділити загальні підстави для визнання недійсними договорів оренди, купівлі-продажу, дарування тощо.

Зокрема:

-договір порушує вимоги чинного законодавства (наприклад, у договорі оренди земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення сільського господарства орендар не має право будувати на цій землі капітальні споруди);

-право дієздатності сторін. Особа не має бути обмежено дієздатною або недієздатна;

-порушено форму договору (існує дві норми договору: письмова та нотаріально посвідчений договір);

-порушено порядок волевиявлення сторін. Це означає, що особа повинна довести, що її хтось змусив підписати договір, і таке підписання було проти її волі;

-договір має бути направлений на настання реальних наслідків.

Також існують і інші підстави для визнання угод щодо земельної ділянки недійсними, у тому числі в залежності від виду таких угод.