Рішенням Конституційного Суду України від 13.05.2024 визнано неконституційними ч. 2 ст. 3, пп 9 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір” від 8 липня 2011 року № 3674–VI зі змінами.
Вказаними приписами Закону встановлено обов’язок стягувача у виконавчому провадженні сплачувати судовий збір за подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи виконавчої служби за зверненням з апеляційною чи касаційною скаргою на ухвалу судді, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця.
Суд наголосив на значущості приписів частин 1, 2 ст. 55 Конституції України щодо права кожного захищати в судовому порядку свої права і свободи, що зазнають порушення або утиску внаслідок рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень, а також вказав, що приписи третього речення ч. 2 ст. 3, ст. 8, частин 1, 2 ст. 55 Основного Закону України зобов’язують державу запровадити на законодавчому рівні такий юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, який забезпечуватиме процесуальні можливості для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод.
Суд вважає, що право на судовий захист, установлене ч. 1 ст. 55 Конституції України, слід розглядати у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами ч. 2 ст. 129 Конституції України, та з урахуванням права на справедливий суд (складником якого є обов’язок держави виконати судове рішення), гарантованого ст. 6 Конвенції, як його тлумачить Європейський суд із прав людини.
В даному випадку має місце необґрунтоване втручання в право стягувача на доступ до суду, оскільки особі, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви й отримала доступ до суду та домоглася ухвалення на її користь обов’язкового судового рішення, доводиться додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.
Зазначене вказує на відсутність належних юридичних механізмів реалізації права на доступ до суду, а також свідчить про брак реального судового контролю на стадії виконання судового рішення, оскільки має місце ускладнення практичної реалізації особою її права на доступ до суду, що є порушенням конституційних засад судочинства та принципів цивільного процесуального права.
Ураховуючи те, що особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, законодавець не діяв відповідно до принципів справедливості, розумності, пропорційності, забезпечення балансу між інтересами держави в стягненні судового збору та інтересами заявника щодо доступу до правосуддя.
За таких підстав Конституційний Суд дійшов висновку, що ч. 2 ст. 3, підпункт 9 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону є такими, що суперечать ч. 1 ст. 8, частинам 1, 2 ст. 55, ст. 129-1 Конституції України.
Визнані неконституційними приписи Закону втрачають чинність через шість місяців із дня ухвалення КСУ цього Рішення.