Адвокат по спадковим справам

Певного часу майже кожна особа стикається із питанням отримання спадщини. Однак процес отримання спадкового майна є не досить легким і часто особа ризикує втратити належне їй після смерті спадкодавця майна через пропуск строку прийняття спадщини, наявність судового рішення про усунення від права на спадкування (визнання негідним спадкоємцем), зміни черговості прийняття спадщини, часто особа позбавляється спадщини через незаконну відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно або виникають труднощі у належному оформленні спадщини через помилки спадкодавця (відсутності оформленого права власності на нерухомість померлим або останній не завершив процес приватизації, у заповіті не вказано індивідуалізація майна, яке заповідається певному спадкоємцю або помилки у прізвищі, імені, по-батькові останнього) або нотаріус невірно визначив долю особи у спадку. Трапляються випадки позбавлення частки у спадщині спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині. І навпаки, особа разом із спадковим майном може успадкувати борги померлого (зокрема, по кредитам, заборгованість по аліментам чи іншу заборгованість.

-продовження строку на прийняття спадщини;

-визнання недійсним заповіту або його тлумачення;

 – спори, пов’язані із переходом боргів спадкодавця у спадок до спадкоємця (судові спори кредиторів із спадкоємцями);

–Ознайомлення з матеріалами справи, якщо справа зі спадкового  спору  перебуває вже в суді;

 

Головним законодавчим актом, що регулює спадкові правовідносини є Цивільний кодекс України ( книга шоста – спадкове право).

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи яке померло до інших осіб – спадкоємців. Спадкування може здійснюватися як за заповітом так і за законом. До складу спадщини входять усі права та обов’язки, які були у спадкодавця на момент смерті і продовжують діяти.

Законом встановлено таку черговість спадкоємців:

1.     Діти спадкоємця, його батьки, чоловік.

2.     Рідні брати і сестри, бабусі і дідусі.

3.     Дядько і тітка спадкодавця.

4.     Особи які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до моменту смерті.

5.     Інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення і утриманці (неповнолітні або непрацездатні особи) що не були членом сім’ї спадкодавця і отримували від нього матеріальну допомогу, яка була для них єдиним джерелом існування.

Для прийняття спадщини спадкоємець повинен подати за місцем знаходження спадщини заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців до нотаріальної контори. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем під час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину і має право не подавати заяву на прийняття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом шести місяців не звернутися в нотаріальну контору із заявою на прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв спадщину.

Якщо спадкоємців декілька і один із спадкоємців пропустив шестимісячний строк для прийняття спадщини, за письмовою згодою інших спадкоємців може подати заяву на прийняття спадщини.

Також спадкоємець за заповітом або за законом протягом шести місяців з дня відкриття спадщини має право відмовитися від прийняття спадщини.

Якщо спадкоємці відсутні за всіма чергами, тоді за рішенням за заявою місцевого самоврядування, кредитора або якщо до складу входить земельна ділянка сільськогоспризначення – власники або користувачі межують сільськогосподарських земельних ділянок визнається відумерлим майном.

 

         Відповідно до ч. 1 ст. 1257 Цивільного кодексу України заповіт є нікчемним, якщо воно складено посадовою особою, яка не мала повноважень на його складання (наприклад місцева Рада не приймав рішення про передачу його секретарю повноваження на складання заповітів), або складено з порушенням його форми та посвідчення. В таких випадках, визнання його в судовому порядку не вимагається.

Якщо заповіт складено на сторонню людину, то за позовом особи заповіт може бути судом визнано недійсним, якщо буде встановлено що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волевиявленню.

Відповідно до судової практики, це можуть наявність психіатричних та інших захворювань, які можуть вказувати на те, що заповідач був позбавлений можливості вільного волевиявлення. Це також може бути перебування заповідача в стані сп’яніння (алкогольного або наркотичного) в момент складання заповіту, фізичного або психологічного тиску з боку зацікавлених осіб.

Як правило, в якості доказів подаються медичні документи заповідача (медичні картки, медичні діагнози), висновок судово-медичної експертизи, показання свідків, письмові докази.

 

Тут слід звернути увагу на позицію Верховного Суду щодо наслідків недійсності заповіту при множинності заповітів.Так, при множинності заповітів правові наслідки недійсного заповіту можуть суттєво відрізнятися. Зокрема, якщо спадкодавець склав кілька заповітів, здійснив розпорядження різними об’єктами і призначив різних спадкоємців, то недійсність одного із заповітів жодним чином не впливає на інші заповіти. Таким чином, відносно об’єктів, вказаних у недійсному заповіті, виникатиме право на спадкування за законом.Протилежна ситуація може мати місце при множинності заповітів, коли в першому заповіті міститься розпорядження всім майном одним спадкоємцям, а в останньому – іншим.

Згідно з ч. 4 ст. 1254 ЦК, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 ЦК України. Виключенням є ті випадки, коли заповіт визнається недійсним на підставі наявності певних дефектів волі (при складанні заповіту дієздатною фізичною особою, яка у цей момент вчинення заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними або ж вчинила заповіт під впливом насильства).

По суті, правило закріплене в ч. 4 ст. 1254 ЦК України орієнтоване на обмеження випадків відновлення чинності попереднього заповіту, коли заповіт – оспорюваний. Про це свідчить використання словосполучення «визнаний недійсним». Звичайно ж, у цьому контексті необхідно з’ясувати чи може нікчемність заповіту відновлювати попередній заповіт.

Велика Палата Верховного Суду з цього приводу зазначила, що частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт; положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані ч.ч.1,2 ст. 216 ЦК України.

Таким чином, з урахуванням того, що нікчемний заповіт в принципі не може породжувати будь-який правовий результат, оскільки для права він взагалі не існує як волевиявлення. А тому при нікчемності заповіту не може поставати питання про відновлення чинності попереднього заповіту, тому що нікчемний заповіт не скасував його.

 

При оформленні в спадок земельної ділянки, більшість суперечок у сфері судової практики адвоката у спорах на спадщину нашого Бюро, як правило пов’язане з відсутність відомостей щодо земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, смерть спадкодавця при незакінченої процедурі приватизації земельної ділянки.

При здійсненні нотаріальних дій з оформлення спадщини нотаріус користується нормами Закону України «Про нотаріат» та відповідно до              ст. 46-1 має право при оформленні  нерухомого майна або об’єктів незавершеного будівництва використовувати відомості з Державного реєстру майнових прав на нерухоме майно та Державного земельного кадастру, Єдиної державної системи в сфери Будівництво.

Водночас оформлення права на земельну ділянку проводитися тільки на підставі відомостей Державного земельного кадастру про зареєстрований земельну ділянку і якщо такі відомості відсутні, спадкоємець не отримає документи на земельну ділянку в порядку спадкування.

У такому випадку, для внесення відомостей до Державного земельного кадастру необхідно виготовити технічну документацію відповідно до норм Закону України «Про землеустрій», після чого подати її для реєстрації до Державного земельного кадастру, формування земельної ділянки в електронному вигляді і отримати витяг з Державного земельного кадастру для подачі нотаріусу для оформлення спадщини.Але якщо з якоїсь причини нотаріус винесе постанову про відмову у видачі свідоцтва на спадкування на земельну ділянку, це буде підстава для звернення до суду для визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

Відповідно до глави 7 Закону України «Про нотаріат», свідоцтво на спадкування на земельну ділянку видається на підставі правовстановлювальних документів, наданих спадкоємцями. При відсутності правовстановлюючих документів та отримання відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про спадкування на земельну ділянку, можливо в судовому порядку визнати право в порядку спадкування на землю. Це також можливо при спадкуванні земельних паїв.

Якщо органами місцевого самоврядування за життя спадкодавця було прийнято рішення про передачу у власність земельної ділянки, але оформлення не закінчено в зв’язку з його смертю, а спадкоємцям відмовлено в завершенні процедури приватизації земельної ділянки, то спадкоємці мають право на завершення приватизації та отримання акту про право власності на землю на ім’я спадкоємця.

 

         Відповідно до ст.1224 Цивільного Кодексу України, передбачено випадки, коли спадкоємці позбавляються права на спадщину – особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або інших спадкоємців або вчинили замах на їх життя. Однак ці правила не застосовується, якщо при вищевикладених обставин спадкодавець призначив таку особу своїм спадкоємцем згідно заповіту.

Також не мають право на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві робити вільні дії з заповітом (скасовувати, вносити зміни, скласти новий) і це спричинило виникнення права на спадкування у такої особи або заінтересованого особи або збільшення їх частки у спадщині.

Не мають право на спадкування батьки позбавлені батьківських прав, батьки і повнолітні діти, а також інші особи, які ухилялися від обов’язку утримання спадкодавця , якщо ця обставина встановлена судом.

Не мають право на спадкування чоловік після смерті другого з подружжя, шлюб між якими є недійсним та визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

За позовом одного із спадкоємців інший спадкоємець може бути усунений від права на спадщину за рішенням суду, якщо буде встановлено, що він ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

 

          При прийнятті спадщини необхідно враховувати, що термін для прийняття спадщини обмежений шістьма місяцями з дня смерті спадкодавця, і якщо заяву на прийняття спадщини не буде подано протягом цього часу, спадкоємець буде вважатися таким що не прийняв спадщину. В такому випадку тільки суд може прийняти рішення про визнання причини пропуску на прийняття спадщини поважним і надати додатковий термін для подачі заяви про прийняття спадщини.

При цьому необхідно керуватися тим, що поважними причинами є причини пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на подачі заяви на прийняття спадщини. Відповідачами по таких спорах є інші спадкоємці (такий же або іншої черги) або ж орган місцевого самоврядування.

         Спадкове майно – це права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини і які не припинилися у зв’язку зі смертю спадкодавця.

До складу спадщини входить нерухоме майно, земля, будь-яке рухоме майно (автотранспорт, права на цінні папери, кредиторські вимоги, вклади в банках). Також до складу спадщини входять і боргові вимоги кредиторів спадкодавця.

До складу спадщини не входять: особисті немайнові права; право на участь в товариствах і членство в об’єднанні громадян (якщо інше не встановлено Законом або установчими документами); право на відшкодування шкоди завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати і допомоги; права і обов’язки нерозривно пов’язані з особистістю фізичної особи; права і обов’язки які виникають з договорів доручення.

Можливо розглянути позицію Верховного Суду щодо зобов’язань, які входять до складу спадщини (зокрема різниця між зобов’язаннями, які нерозривно пов’язані з померлою особою, а які ні) на прикладі справи, в якій Верховний Суд залишив в силі рішення першої інстанції про часткове задоволення позову про стягнення кредитором спадкодавця суми заборгованості зі сплати аліментів, пені та збитків зі спадкоємця.

Задовольняючи позов в частині стягнення основного боргу, суд першої інстанції, з яким погодився Верховний Суд, зазначив, що  борг померлої особи, який утворився у зв’язку з несплатою аліментів, повинен бути сплачений його спадкоємцями. Виходячи зі змісту ст. 1281 ЦК України, це правило визначає загальний характер відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця, незалежно від виду спадкування. Для всіх спадкоємців існує однакова межа відповідальності за боргами спадкодавця, зокрема, часткова відповідальність. За змістом статті 194 СК України від погашення заборгованості за аліментами боржника не може звільнити жодна обставина. У випадку смерті платника аліментів його спадкоємці за рахунок наявних активів спадкової маси зобов’язані погасити заборгованість за аліментами на дитину. Обов’язок платника аліментів з їх сплати після його смерті припиняється як нерозривно пов’язаний з його особою батька і не може бути виконаний іншою особою (стаття 608 ЦК України).  Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення боргу спадкодавця, який він мав за життя у вигляді заборгованості за аліментами, а не його обов’язок зі сплати аліментів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача, яка є спадкоємцем майна померлого, заборгованості за аліментами.Разом із тим зобов’язання з відшкодування пені, 3 % річних та інфляційних за прострочення сплати аліментів є відповідальністю боржника і не входить до складу спадщини.

 

 Право на обов’язкову частку – це право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Коло осіб, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, визначено статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 1241 ЦК України зменшення розміру обов’язкової частки в спадщині можливо з урахуванням характеру відносин між спадкоємцями та спадкодавцем а також наявності інших обставин, що мають істотне значення. Позбавлення особи права на обов’язкову частку судом ЦК України не передбачає, хоча особа, яка має право на обов’язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України.

 

 Відповідно до статті 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 ЦК України.

З огляду на вище сказане, суд може прийняти рішення про тлумачення заповіту тільки при розгляді правового спору між спадкоємцями.

Але якщо в заповіті була допущена помилка, то в такому випадку тільки сам заповідач має можливість усунути неточності. Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпорядження його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з’ясування волі заповідача після його смерті. Суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу і змінювати (доповнювати) зміст заповіту, спотворювати волю заповідача.

 

 

 Головним принципом спадкування за законом знаходиться принцип черговості, що складається у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна чергу – це певне коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлено законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім’ї `ї, утриманцям і (або) іншим родичам в шостого ступеня споріднення.

Зміст частини першої статті 1260 ЦК України свідчить, що в разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі – з другого, прирівнюються до родичів за походженням, а тому вони успадковують один після другого.

 

За змістом норми статті 1268 ЦК України порядок прийняття спадщини встановлюється в залежності від того проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Так, відповідно до частин третьої і четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від нього. Місцем проживання фізичної особи відповідно до частини першої статті 29 ЦКУ є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Статтями 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Водночас, місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може служити доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації відповідно до статті 2 Закону України «про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені е частиною третьою статті 1268 ЦК України, можуть підтверджуватися іншими належними і допустимими доказами.

 

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини.

Статтею 1258 ГК України визначено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Відповідно до статтею 1265 ЦК України в п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що перебуває у комунальній власності. Приватизація здійснюється в порядку, встановленому законом.

Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

Відповідно до статей 1, 3, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина, який постійно живе в квартирі (будинку), щодо якої вирішується питання про передачу у власність. У тому випадку, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаного їм квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого частиною третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» терміну, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру.

 

Спадкування вкладу в банку регулюється ст. 1228 ЦК України. Порядок відкриття депозитних рахунків регулюється розділом IX Порядку відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам Інструкції про порядок відкриття та закриття рахунків клієнтів банків і кореспондентських рахунків банків – резидентів та нерезидентів.

Ст. 1228 ЦК України передбачає, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

Однак згідно зі ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація про наявності банківського вкладу охороняється банківською таємницею, і самим спадкоємцям отримати інформацію про наявність банківського вкладу спадкодавця за відсутності первинних документів (договору банківського вкладу та квитанцій про внесення грошових коштів) буде проблематично.  

Разом з тим, згідно зі ст.62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація про юридичних та фізичних осіб, що становить банківську таємницю, розкривається банками державним нотаріальним конторам, приватним нотаріусам, посадовим особам органів місцевого самоврядування, уповноваженим на вчинення нотаріальних дій, іноземним консульським установам (для здійснення такими особами нотаріальних дій з охорони спадкового майна, з видачі свідоцтв про право на спадщину, про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя) – на їх запити про наявність рахунків (вкладів) і залишку коштів на рахунках (вкладах) померлих власників цих рахунків і / або про залишок коштів, що належать померлим фізичним особам і зберігаються на будь-яких рахунках в банках.

Відповідно до статті 46 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, має право витребувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. Таким чином, банки на запит нотаріуса повинні надати відомості про внесок спадкодавця. 

 

Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника.

Відповідно  до ст. 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.

 Кредиторові спадкодавця належить пред’явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги.

 Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.

Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами 2,3 цієї статті, позбавляється права вимоги.

На вимоги про відшкодування витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця (стаття 1232 ЦК України), а також витрат на охорону спадкового майна (стаття 1283 ЦК України) не поширюються правила статті 1281 ЦК України про порядок і строки пред’явлення вимог кредитором спадкодавця, оскільки вони не випливають із зобов’язань спадкодавця. Тому на такі вимоги поширюється загальна позовна давність (стаття 257  ЦК України).

Вимоги про відшкодування зазначених витрат можуть бути пред’явлені й до територіальної громади, яка стала власником спадщини, визнаної судом відумерлою (п.15 постанови пленуму Верховного Суду від 30.05.2008 № 7).

Встановлені законом строки для пред’явлення претензій кредиторами не є строками позовної давності. На ці строки не розповсюджуються норми статей 259,263, 264 ЦК України, які регулюють питання зміни, зупинення або переривання строків позовної давності. Непред’явлення кредиторами у встановлені статтею 1281 ЦК України строки претензій погашає належні їм права вимоги, в той час як сплив строку позовної давності є підставою лише для відмови в позові (ч.4 ст. 267 ЦК України) і не позбавляє особу самого матеріального права.

Перш за все слід зазначити правову позицію Верховного Суду щодо співвідношення строків пред’явлення претензії кредитора до спадкоємця зі строками позовної давності, а також правові наслідки їх спливу, оскільки це визначає долю чималої кількості судових процесів у категорії спадкових спорів.

Позиція Великої Палати Верховного Суду  з приводу застосування вказаних строків при розгляді справ даної категорії сформульована в постанові у справі № 522/407/15-ц, якою залишено в силі рішення апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки (після смерті боржника). У ній Верховний Суд роз’яснив, що визначені  ст. 1281 ЦК України строки пред’явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже й неможливість вимагати в суді захисту відповідного права. Натомість сплив позовної давності не виключає наявності в кредитора права вимоги та є підставою для відмови в позові за умови, якщо про застосування позовної давності в суді заявила одна зі сторін.

Таким чином, сплив визначених ст. 1281 ЦК України  строків пред’явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов’язаннями, а також припинення таких зобов’язань.

Окрім того, Верховний Суд 02.02.2023 залишив в силі судові рішення про задоволення позову фізичної особи до банку про визнання зобов’язань за кредитним договором, а також обтяжень за договором іпотеки на квартиру припиненими.

Позов мотивовано тим, що боржник за кредитним договором помер, а відповідач, достовірно знаючи про цей факт протягом 6-місячного строку не звернувся із будь-якою вимогою до позивача (спадкоємця боржника), а отже в силу ст. 1281 ЦК України зобов’язання за кредитним договором вважаються припиненими, як і обтяження накладені на квартиру.

Верховний Суд погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій зазначив, що вони узгоджуються з висновками Верховного Суду у подібних справах.

Відповідно до статті 1296 ЦК України спадкоємці як за законом, так і за заповітом має право звернутися до нотаріуса за видачею їм свідоцтва про право на спадщину.

Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано статті 1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано тільки відсутність права спадкування у особи, на ім’я якого було видано свідоцтво. Це має місце, зокрема, в разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, які давали б їй підстави набути право на спадкування – зміст, спорідненість, заповіт; в разі, коли спадкодавець, оголошений в судовому порядку померлим, виявився насправді живою і судове рішення про оголошення її померлою скасовано. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв’язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення в свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцеві на момент відкриття спадщини.

Згідно зі ст. 1280 ЦК якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці, вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.

Перерозподіл спадщини – це повторний розподіл спадщини між спадкоємцями у тому випадку, коли після первісного її розподілу в натурі спадщина була прийнята іншими спадкоємцями. Здійснення первісного розподілу пов’язане із видачею спадкоємцям свідоцтв про право на спадщину.

Якщо ж первісний розподіл спадщини не відбувся, наприклад, у разі, коли спадкоємці прийняли спадщину, але не отримали свідоцтв про право на спадщину, не може бути проведений і перерозподіл спадщини.

Перерозподіл стосується спадщини, яка вже розділена між спадкоємцями в натурі, тобто спадкові відносини припинилися. Аналогічне за змістом положення міститься у правовій позиції Верховного Суду, який зробив висновок, що  специфіка такої конструкції, як перерозподіл спадщини, полягає в тому, що вона створює ефект «повернення» до спадкових правовідносин, які на момент перерозподілу припинені.

Положення ст. 1280 ЦК слід тлумачити розширено з метою належного забезпечення та захисту прав спадкоємців. Зокрема, найбільш поширеними випадками перерозподілу спадщини є її прийняття спадкоємцем після спливу встановленого строку, на що і змодельована конструкція відповідної норми. Проте, непоодинокими на практиці є ситуації, коли у первісному розподілі не брали участі малолітні, неповнолітні, недієздатні або обмежені в цивільній дієздатності спадкоємці, які вважаються такими, що прийняли спадщину без спеціального волевиявлення про це в силу ст. 1268 ЦК (презумпція прийняття спадщини). При цьому свідоцтва про право на спадщину отримали інші спадкоємці.

У наведених вище випадках спадкоємці, незважаючи на факт прийняття ними спадщини, можуть задіяти механізм перерозподілу спадщини. Це зумовлено тим, що застосування іншого способу захисту прав спадкоємців буде неефективним. Саме завдяки повторному розподілу спадщини спадкоємець може здійснити своє право на спадкування.

Правило про перерозподіл спадщини застосовується у разі: визначення спадкоємцеві додаткового строку для прийняття спадщини (ст. 1272 ЦК); визнання заповіту недійсним (ст. 1257 ЦК); визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним (ст. 1301 ЦК); визнання договору про зміну черговості одержання права на спадкування недійсним (ч. 1 ст. 1259 ЦК).

У ч. 1 ст. 1280 ЦК закріплено два способи перерозподілу спадщини:

1) передання частини спадкового майна в натурі;

2) сплата грошової компенсації.

Ці способи сформульовані законодавцем так, щоб застосовувати їх не альтернативно, на вибір спадкоємця, а шляхом виключення одного способу іншим. Так, сплата грошової компенсації можлива за відсутності у спадкоємців спадкового майна в натурі через його відчуження.

Верховний Суд наголосив, що у разі ж продажу (відчуження іншим способом) спадкового майна особою, на користь якої було видано свідоцтво про право на спадщину, як спосіб захисту інтересів спадкоємців судом може бути застосовано передання їм частки в натурі шляхом перерозподілу майна, що збереглося, або сплати грошової компенсації.

Способи перерозподілу спадщини сформульовані у законі імперативно. Тому не є способом перерозподілу спадщини визнання правочину недійсним. Це пов’язано з відсутністю підстав для оспорювання договорів, за якими спадкоємці розпорядилися отриманим внаслідок первісного розподілу спадковим майном (купівля-продаж, дарування тощо). Зворотне потягнуло б істотне порушення прав та інтересів не лише спадкоємців, які своєчасно здійснили своє право на прийняття спадщини, а й добросовісних набувачів спадкового майна. Крім того, визнання недійсними зазначених договорів є чинником істотної дестабілізації майнового обороту.

Перерозподіл спадщини завершується видачею нотаріусом нових свідоцтв про право на спадщину.

         Позов мотивовано тим, що мати сторін  була інвалідом 1 групи, потребувала стороннього догляду та допомоги. За життя матері позивач проживав з нею в одному домоволодінні, опікувався нею, допомагав матеріально, забезпечував продуктами харчування та ліками. Мати померла, після чого відкрилась спадщина на належне їй майно, а поховання покійної здійснював позивач. Сторони у справі є спадкоємцями першої черги спадкування за законом після смерті матері. Відповідач, будучи обізнаним про стан здоров`я матері, матеріально її не допомагав, участі в її утриманні не приймав, станом її здоров`я не цікавився та взагалі матір не відвідував. На прохання позивача про допомогу матері відповідач завжди посилався на брак часу та зайнятість. Отже, позивач, посилаючись на  положення ч. 5 ст. 1224 ЦК України просив усунути його брата від права на спадщину, яка відкрилась після смерті матері.

         Рішенням райсуду матір сторін у справі визнано недієздатною та призначено її опікуном позивача. Згідно довідки сільради позивач постійно прожив разом із матір’ю на день її смерті та вів домашнє господарство та похоронив матір за свій рахунок. 

         У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що правило абз. 2 ч. 3 ст. 1224 ЦК стосується особи, яка зобов`язана була утримувати спадкодавця згідно з нормами СК. Факт ухилення особи від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов`язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов`язку. Непред`явлення спадкодавцем, який мав право на утримання, позову про стягнення аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є достатньою підставою для відмови в позові про усунення від права на спадкування.

Правило ч. 5 ст. 1224 ЦК стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК не були зобов`язані утримувати спадкодавця.

Позбавлення особи права спадкувати – це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.

Верховний Суд у постанові від 16.03. 2023 вказав, що для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦКУ має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин та їх доведеності у сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, обґрунтовано виходив з того, що  відповідач  усвідомлював свій обов`язок  забезпечити підтримку та допомогу матері, мав можливість його виконувати, проте ухилявся від надання допомоги своїй матері, яка через важку хворобу була у безпорадному стані.

Доводи апеляційної скарги з приводу того, що позивачем не підтверджено, що матір сторін, маючи призначеного опікуна – позивача, потребувала допомоги саме від відповідача є безпідставними, оскільки матір  в силу хвороби не могла висловити, що потребувала допомоги саме від відповідача, натомість призначення опікуном матері одного сина не позбавляло обов`язку іншого сина щодо надання допомоги хворій матері, яка її потребувала.

Також у цій справі доведено, що мати сторін перебувала у безпорадному стані, а факт ухилення відповідача підтверджується показаннями свідків.

Таким чином, у даному випадку наявні усі докази на підтвердження одночасного настання всіх передбачених ч. 5 ст. 1224 ЦКУ обставин, відтак існують обґрунтовані підстави для застосування такого крайнього заходу як усунення відповідача від права на спадкування за законом після смерті його матері.

 

Окрім того, Верховний Суд в черговий раз надав роз’яснення щодо застосування правової конструкції зміни суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом в межах певної черги  при застосуванні правил про право представлення (ст. 1266 ЦКУ).

Особа 1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту батьківства, заінтересована особа – Особа 4.

Заяву мотивовано тим, що з 2007 року до 2016 року Особа 1 проживала однією сім’єю без реєстрації шлюбу з Особа 2 і у них народилася дочка (Особа 3). Запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проведений відповідно до ч. 1 ст. 135 Сімейного Кодексу України, тобто зі слів матері.

 Особа 1 та Особа 2 здійснили таїнство вінчання в храмі, що підтверджується відповідним свідоцтвом.За життя Особа 2 визнавав Особа 3 своєю дочкою, але не встиг зареєструватися батьком, оскільки помер. Отже, посилаючись на положення ст. 130 СКУ, з урахуванням найкращих інтересів та потреб дитини, Особа 1 просила суд встановити факт батьківства Особа 2 щодо дочки та зазначала, що встановлення вказаного факту є необхідним для оформлення спадкових прав.

Пізніше, Особа 1 подала до суду заяву про заміну сторони, яка мотивована тим, що заінтересована особа Особа 4 (мати Особа 2) померла. Спадкоємицею третьої черги Особа 2 є його тітка Особа 5, яка має виступати у справі як заінтересована особа, яка ухвалою суду задоволена.

 

         Рішенням суду заява Особи 1 задоволена, у зв’язку із доведеністю належними доказами заявницею факту батьківства Особи 2 щодо Особи 3.

         Ухвалою апеляційного суду провадження закрито на підставі пункту 3 ч.1 ст. 362 ЦПК України, оскільки після його відкриття за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. 

         Так, в апеляційній скарзі Особа 3 вказувала, що  вирішення заяви Особа 1 про встановлення факту батьківства Особа 2 щодо дочки Особа 3 безпосередньо стосується її прав, оскільки вона є спадкоємцем другої черги після смерті своєї рідної сестри Особа 4, яка є матір`ю Особи 2 померлого раніше останньої. У випадку скасування рішення суду першої інстанції заявниця може отримати право на укладання з Особою 7 (спадкоємицею першої черги) договору про зміну черговості права на спадкування.

 

         Згідно зі ст. 1261 ЦКУ у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною 1 ст. 1266 ЦКУ передбачено, що внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

У цій справі установлено, що після смерті спадкодавця Особа 4,  спадщину за правом представлення прийняли її внуки (діти її сина Особа 2)  Особа 7 та Особа 3 (після набрання законної сили рішенням суду про встановлення батьківства) оскільки Особа 2 помер раніше Особи 4. Тобто, право на спадкування в порядку представлення одержали внуки спадкодавця як спадкоємиці першої черги.

Особа 6, яка подала апеляційну скаргу на судове рішення, є рідною сестрою спадкодавця Особа 4, а тому вона могла одержати право на спадкування як спадкоємець другої черги поряд з іншою сестрою-Особою 5 (заітересована особа у цій справі).

 

Окрім того, навіть у випадку відсутності права Особи 3 на спадкування за правом представлення спадщини після смерті спадкодавця Особи 4 (тобто відсутності встановлено факту батьківства Особи 2 щодо Особи 3 ), право на спадщину отримала Особа 7 (дочка Особи 2), яка рішення суду першої інстанції у цій справі не оскаржувалата в подальшому уклала з  Особа 1 (в інтересах особи Особи 3 договір про поділ спадкового майна, який є чинним та неоспореним.

Право Особи 7 як спадкоємиці першої черги в порядку представлення щодо майна спадкодавця Особи 4 заявник Особа 6 не заперечує, а лише зазначає про її намір у разі скасування рішення суду першої інстанції укласти договір зі спадкоємицею першої черги Особою 7 про зміну черговості права на спадкування як спадкоємиці другої черги.

 Вказані твердження не спростовують висновок суду апеляційної інстанції про те, що Особа 6 не відноситься до кола осіб, які відповідно до положень ст. 352 ЦПКУ мають право апеляційного оскарження судового рішення у цій справі.

Таким чином, з огляду на викладене, установивши, що рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки Особа 6 не вирішувалось, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про закриття апеляційного провадження за її апеляційною скаргою.