9: 00-18: 00 без обіду сб, нд: вихідні
+380 67 503 05 30 +380 50 406 65 36

оскарження нотарiальних дiй

 Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (Закон № 3425-XII).
Частиною 1 ст. 1 Закону № 3425-XII встановлено, що нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Частиною 2 ст. 1 Закону № 3425-XII передбачено: вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).
Згідно з ч. 4 ст. 1 Закону № 3425-XII у населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені ст. 37 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування.
У ч. 5 ст. 1 Закону № 3425-XII зазначено, що вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на дипломатичні представництва України.
Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись особами, вказаними у ст. 40 Закону № 3425-XII (ч. 6 ст. 1 Закону № 3425-XII).
Статтею 50 Закону № 3425-XII передбачено можливість оскарження в судовому порядку нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта.
Можливість оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу. Судовий контроль за діяльністю нотаріусів має забезпечити виправлення нотаріальних помилок, тлумачення чинного законодавства та сприяти дотриманню законності у сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій.
Закон № 3425-XII поділяє об’єкти судового оскарження в межах нотаріального процесу на три групи:
– нотаріальні дії;
– відмова у вчиненні нотаріальних дій;
– нотаріальні акти.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону № 3425-XII нотаріальними діями є посвідчення права, а також фактів, що мають юридичне значення, та інші дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Поняття «нотаріальний акт» є значно ширшим за поняття «нотаріальна дія» і являє собою будь-яку дію, що є складовою частиною нотаріальної діяльності і вчиняється нотаріусом у межах виконання власних повноважень.
Наприклад, у разі заведення спадкової справи нотаріусом у порушення вимог щодо належного місця її заведення, що саме по собі не є вчиненням нотаріальної дії, заінтересований спадкоємець має право оскаржити цей нотаріальний акт у судовому порядку і визнати його недійсним як такий, що вчинено з порушеннями.
Обов’язок нотаріуса та відповідної посадової особи вчиняти нотаріальні дії передбачений ч. 3 ст. 49 Закону № 3425-XII, де встановлено заборону безпідставної відмови в її вчиненні.
Як випливає з п. 9 ч. 1 ст. 49 Закону № 3425-XII, підстави для відмови у вчиненні нотаріальної дії можуть встановлюватися тільки цим Законом.
Перелік підстав для відмови нотаріусом у вчиненні нотаріальних дій, зазначений у ст. 49 Закону № 3425-XII, не є вичерпним.
За наявності умов, передбачених ст. 49 Закону № 3425-XII, на нотаріуса покладається завдання, по-перше, відмовити у вчиненні нотаріальної дії, якщо вона суперечить вимогам чинного законодавства; по-друге, обґрунтувати своє рішення на підставі норм чинного законодавства.
Згідно з п. 3 глави 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та ч. 4 ст. 49 Закону № 3425-XII відмова у вчиненні нотаріальної дії за загальним правилом здійснюється в усній формі, а у випадку наявності вимоги особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, – виноситься відповідна постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
Враховуючи норми ст. 50 Закону № 3425-XII та норми Прикінцевих та перехідних положень Цивільного процесуального кодексу (ЦПК), справи щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні повинні розглядатися в порядку позовного провадження як спір про право.
Разом з тим процедура оскарження передбачає подання такого процесуального документа, як скарга, однак розгляд справи в порядку позовного провадження передбачає подання позовної заяви, а не скарги, тому назва та зміст ст. 50 Закону № 3425-XII, сформульовані відповідно до положень ЦПК 1963 року, є застарілими, не відповідають чинному процесуальному законодавству, тому є необхідність викладення ст. 50 Закону № 3425-XII в новій редакції. Проте з урахуванням вимоги ч. 1 ст. 2 ЦПК процесуальним документом, який подається до суду для вирішення спорів цієї категорії, є виключно позов. ЦПК не передбачає можливість розгляду скарг за такими справами. І навіть якщо позивач назвав свій процесуальний документ скаргою чи заявою, то суд в порядку ст. 121 ЦПК має усунути цей недолік та називати відповідний документ «позовом» чи «позовною заявою».
Але, як вбачається із судової практики, нерідко допускаються помилки при визначенні процесуальних документів, які подаються до суду для вирішення спорів цієї категорії.
Особливої уваги потребує дослідження питання, пов’язаного з розглядом справ щодо визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, оскільки ст. 50 Закону № 3425-XII (після змін, унесених Законом України від 01 жовтня 2008 року № 614-VI «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат») не містить такого окремого способу захисту порушеного права.
На сьогодні можливість вчинення виконавчого напису прямо передбачена ст. 18 Цивільного кодексу України (ЦК), ст. 110 ЦПК, главою 14 Закону № 3425-XII, ч. 6 ст. 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу» (Закон № 2654-XII), ч. 3 ст. 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (Закон № 898-IV), постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (постанова Кабінету Міністрів України № 1172) та іншими законодавчими актами.
У зв’язку з цим розгляд судом справи за позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, є правомірним, і, крім того, відповідає конституційному положення про всеосяжність права на звернення до суду та юрисдикцію суду (статті 55, 124 Конституції України).
Ні ЦПК, ні Законом № 3425-XII не визначено, до суду якої юрисдикції має звертатися особа, права якої порушено нотаріальною дією або відмовою в її вчиненні.
Судді повинні враховувати роз’яснення, надані судам у п. 3 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» (Постанова ВССУ № 3), де зазначено, що, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (КАС) (стаття 17 КАС), Господарським процесуальним кодексом України (ГПК) (статті 1, 12 ГПК), Кримінальним процесуальним кодексом України (КПК) або Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП) віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
У зв’язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями розмежування справ цивільної юрисдикції та інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Питання визначення юрисдикції розгляду справ про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні з позицій судів зводиться до того, чи є нотаріус суб’єктом владних повноважень.
Вирішення цього питання можливе на підставах з’ясування правової природи нотаріальної діяльності та складу повноважень нотаріуса.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Тлумачення поняття «суб’єкт владних повноважень» надано у п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС, де зазначено, що суб’єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Система нотаріату не входить до системи органів виконавчої влади. Проте вважати діяльність нотаріуса як таку, у межах якої здійснюються владні управлінські функції, не можна. У діях нотаріуса немає ані адміністративного примусу, ані управлінських повноважень, хоча він і є посадовою особою (але не державним службовцем), а нотаріальну діяльність слід характеризувати як публічно-правову, оскільки вона здійснюється від імені держави. Між нотаріальною та адміністративною діяльністю існує суттєва різниця за юридичним характером, колом суб’єктів та структурою їх правовідносин, цілями, результатами та методами регулювання.
Крім того, якщо метою виконавчо-розпорядчої діяльності є реалізація функції державного управління, а результатом цієї діяльності є управлінське рішення, яким один суб’єкт приписує певну поведінку іншому суб’єкту, то метою діяльності нотаріату є захист і охорона існуючих суб’єктивних прав та інтересів, а результатом нотаріальної діяльності є нотаріальний акт як різновид правозастосовного юрисдикційного акта, що офіційно підтверджує вже об’єктивно існуючі факти, права та обов’язки, які суб’єкти права покладають на себе за своїм бажанням.
Також слід зазначити, що структура нотаріату утворена таким чином, що вони не пов’язані між собою в організаційному відношенні і при вчиненні нотаріальних дій. Що ж до владності у нотаріальних правовідносинах, то вона виявляється лише в офіційній силі нотаріальних актів. Правовідносини, що виникають між нотаріусами та іншими суб’єктами нотаріальної діяльності, є суто процесуальними за своєю сутністю і не можуть характеризуватися як владні відносини у розумінні КАС.
Слід зазначити, що незалежно від того, є нотаріус приватним чи працює у державній нотаріальній конторі (Закон № 3425-XII фактично прирівнює за правовим статусом державних і приватних нотаріусів), він не може вважатися суб’єктом владних повноважень.
Таким чином, з урахуванням положень ст. 17 КАС можна дійти висновку про неможливість розгляду в порядку адміністративного судочинства справ щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні. А отже, виходячи з положень ст. 15 ЦПК, такі справи повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Аналогічно повинні розглядатись судами справи про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні щодо посадових осіб, на яких відповідно до статей 37, 38, 40 Закону № 3425-XII покладено право та обов’язок вчиняти нотаріальні дії, оскільки вони виконують дії, які слід відносити до нотаріальних.
Наприклад, позов до секретаря сільської ради про визнання незаконними дій щодо посвідчення документів має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Тобто дії секретаря сільської ради щодо посвідчення документів не можна вважати діями суб’єкта владних повноважень, оскільки в цей момент він не наділений владними повноваженнями та не виконує управлінських функцій.
в цей момент він не наділений владними повноваженнями та не виконує управлінських функцій.
Суди нерідко припускаються помилок при визначенні юрисдикції розгляду справ цієї категорії, і не лише між цивільною і адміністративною юрисдикціями, а й між цивільною та господарською.
Так, ухвалою Бериславського районного суду Херсонської області від 14 грудня 2011 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Бериславської міської ради до Бериславської державної нотаріальної контори, ГУЮ у Херсонській області про визнання відмови державного нотаріуса Бериславської державної нотаріальної контори – М.Л.Ю. про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії – посвідчення договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки площею 0,15 га, придбаної з аукціонних торгів, скасування постанови та зобов’язання посвідчити вказаний договір купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Суд першої інстанції при прийнятті вказаного рішення помилково виходив із того, що розгляд даного спору належить до юрисдикції адміністративного суду, оскільки оскаржуються дії особи, що представляє державний орган, на яку за законом покладено обов’язок щодо вчинення нотаріальних дій.
Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 15 лютого 2012 року скасовано рішення суду першої інстанції, справу передано до того ж суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Незважаючи на те, що сторонами у даній справі є юридичні особи, позовні вимоги про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та про зобов’язання державного нотаріуса вчинити певну дію повинні розглядатися в позовному провадженні за правилами цивільного судочинства як спір про право, оскільки між юридичними особами відсутній спір про право цивільне чи господарське, а правовідносини не є господарськими у розумінні ГПК.
Як згадувалось вище, державний нотаріус згідно із Законом № 3425-XII не є суб’єктом владних повноважень чи юридичною особою.
Слід звернути увагу суддів на те, що у зв’язку з прийняттям Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон № 1952-IV) державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 1952-IV у випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Державний реєстратор є державним службовцем, крім випадку, коли державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб’єкт.
Тобто держава в цій частині делегує нотаріусам владні повноваження. Тому судам при розгляді позовів щодо оскарження дій або бездіяльності нотаріуса як державного реєстратора прав на нерухоме майно слід пам’ятати, що це справи адміністративної юрисдикції згідно з п. 8 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів».
Складним виявилося для деяких судів визначення юрисдикції розгляду справ за позовами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та про оскарження виконавчого напису.
Так, ухвалою Очаківського міжрайонного суду Миколаївської області від 20 червня 2011 року провадження у справі за позовом ВАТ до приватного нотаріуса О.Н.О., третя особа – ТОВ, госпрозрахункова фірма, про визнання дій приватного нотаріуса незаконними, визнання недійсним і скасування виконавчого напису нотаріуса закрито у зв’язку з тим, що даний позов відповідно до статей 1, 12 ГПК підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 17 серпня 2011 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою ВССУ від 11 січня 2012 року ухвалу суду першої та апеляційної інстанції скасовано, так як підстави для висновку про неможливість вирішення такого спору в порядку цивільного судочинства відсутні, оскільки поданий позов стосується лише перевірки законності дій нотаріуса та їх відповідності вимогам чинного законодавства.
Згідно з п. 16 Постанови ВССУ № 3 спори за позовами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. За правилами цивільного судочинства як спір про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства.
Частиною 3 ст. 15 ГПК також передбачено, що господарські справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.
Пунктом 8 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2011 року № 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» (Постанова ВГСУ № 10) передбачено, що спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом, вирішуються господарським судом за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо суб’єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам ст. 1 ГПК. При цьому за змістом статей 1, 2, 18, 22, 27 ГПК, статей 1 і 3 Закону № 3425-XII нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а залучається до участі в ньому як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Водночас слід мати на увазі, що до господарського суду не можуть оскаржуватися дії нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства.
Виходячи з п. 8 Постанови ВГСУ № 10, положень ст. 12 ГПК, та враховуючи, що господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, спір про визнання недійсним виконавчого напису буде підвідомчий саме господарському суду.
Отже, при визначенні юрисдикції розгляду справ даної категорії необхідно у повній сукупності та послідовності застосовувати системний аналіз як норм процесуального права щодо юрисдикційних повноважень окремих судів, так і норм матеріального права у взаємозв’язку із судовою практикою та приписами вищих судових інстанцій, що стосуються даного питання, а також обов’язкові критерії розмежування справ цивільного судочинства і справ, які розглядаються за правилами інших видів судочинства – суб’єктний склад сторін та характер спірних правовідносин.


Наша оценка 5 на основе 2 отзывов Google