9: 00-18: 00 без обіду сб, нд: вихідні
+380 67 503 05 30 +380 50 406 65 36

Спори з страховою внаслідок ДТП

Істотним є питання про обчислення і застосування строку позовної давності по регресній вимозі страховика потерпілого до страхувальника, винного у ДТП в разі, якщо розмір завданої шкоди внаслідок ДТП перевищує передбачену договором страхування страхову виплату. І чи взагалі є таке право вимоги регресним.

Страховий юрист компанії "Юридичні партнери" допоможе потенційним клієнтам у вирішенні страхових суперечок, що виникли у страхувальників з страховиками компаніями.

 
Індивідуальне рішення юридичних проблем. Захистимо ваші інтереси і права, зробимо все заради вашого спокійного і світлого майбутнього.
Один для будь-якого питання +380 67 503 05 30

Приклади з судової практики

17 лютого 2016 року Верховним судом України в справі 6-2471цс15 про перегляд рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року встановив неоднакове застосування судами норм матеріального права до вказаних правовідносин.

Заявником надано для порівняння постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Інвестиційно-фінансовий консалтинг» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-112цс13) та на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:
28 січня 2015 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Інгосстрах» до фізичної особи, треті особи: фізична особа, публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про стягнення страхового відшкодування (№ 6-37143св14);
17 грудня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-31771св14);
29 січня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Український страховий стандарт» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-48453св13).
За наслідками перегляду зазначених рішень Верховним судом зазначено, що відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.
Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов’язанні.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов’язків свого попередника.
Таким чином, заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов’язок з відшкодування шкоди не виконала.
Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України).
Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку.
Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.
Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування».
Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку.
Цікавою є справа за №6-2878-цс15, яка переглядалась Верховни судом України в якій приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Рідна» (далі - ПрАТ «СК «Рідна») звернулося до суду із позовом, посилаючись на те, що 4 липня 2014 року ОСОБА_14, керуючи автомобілем «Фольксваген», у м. Києві здійснив наїзд на припаркований автомобіль «Пежо» й пошкодив його. Автомобіль «Пежо» був застрахований у ПрАТ «СК «Рідна», автомобіль «Фольксваген» застрахований у публічному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі - ПАТ «СК «Українська страхова група»). Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року ОСОБА_14 визнано винним у скоєнні дорожньо-транспортній пригоди (далі - ДТП). Вартість завданого автомобілю «Пежо» збитку складає 40 тис. 873 грн 84 коп. 1 серпня 2014 року ПрАТ «СК «Рідна» визнало зазначену подію страховим випадком і здійснило виплату страхового відшкодування власнику автомобіля «Пежо» в розмірі 40 тис. 873 грн 84 коп., а 1 вересня 2014 року направило до ПАТ «СК «Українська страхова група» заяву про виплату страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу), за результатами якої позивач отримав страхове відшкодування в розмірі 22 тис. 442 грн 21 коп.
Оскільки після виплати страхового відшкодування до ПрАТ «СК «Рідна» в межах фактичних витрат перейшло право на отримання від винної особи компенсації решти виплаченого позивачем страхового відшкодування в розмірі 18 тис. 431 грн 63 коп., ПрАТ «СК «Рідна» просило стягнути зазначену суму коштів з відповідача в порядку регресу.
З цього приводу Верховний суд України висловив таку думку:
Відповідно до статті 1 Закону № 85/96-ВР страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
При цьому за змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону № 85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
За змістом статті 1194 ЦК України в системному зв'язку зі статтею 993 цього Кодексу та статтею 27 Закону № 85/96-ВР можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Отже, відмовляючи в задоволенні позову, суди дійшли помилкового висновку про те, що оскільки на момент вчинення ДТП цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у страховій компанії, а в матеріалах справи відсутні докази про надання ОСОБА_14 згоди на відшкодування завданої потерпілому шкоди, то обов'язок такого відшкодування покладається на страхову компанію ПАТ «СК «Українська страхова група» в межах передбаченого договором страхування ліміту страхового відшкодування, тобто максимально можливого розміру страхової виплати.
Відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про страхування», страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Згідно пункту першого статті 984 ЦК України страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Відповідно до п.п.1-3 ч.1 статті 988 ЦК України страховик зобов'язаний ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові; у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором.
Згідно статті 16 Закону України «Про страхування» договір страхування -це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.
Згідно статті 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання, яке визначається статтею 610 ЦК України.
Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України розмір пені за прострочення виконання грошового зобов'язання визначений у розмірі 0,01 % від простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення платежу, у разі несвоєчасного здійснення страхової виплати.
За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.
Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.
За загальним правилом, що випливає із Цивільного кодексу України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання, не обмежується.
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Отже аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Проте, нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
У справі, яка переглядається, сторони не зверталися із заявою про сплив позовної давності і застосування наслідків її спливу.
Таким чином, суд за власною ініціативою не може застосувати позовну давність.
Щодо застосування судами норми статті 625 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
При ухваленні судом рішення потрібно перерахувати суму боргу з іноземної валюти на національну, урахувати офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на день ухвалення судового рішення.
Переглядаючи справу №6-284цс15 Верховний суд України виніс постанову, якою висловив правову позицію стосовно обовязків учасників ДТП, що повязані з регресними вимогами по компенсації збитків.
Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.
Із внесенням Законом України від 17 лютого 2011 року
№ 3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» змін у статтю 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» було розширено перелік обов'язків учасників ДТП, у зв'язку з чим обов'язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП був викладений уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Проте вказані зміни, що стосуються нумерації зазначеного підпункту, допідпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у якому міститься відсилання на відповідні номери пунктів та підпунктівстатті 33 цього Закону щодо строків та умов обов'язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесені не були.
Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально.
Отже, наведеними правовими нормами встановлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. У даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється. Він зафіксований правоохоронними органами; відповідач, як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності. Сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування. Тому сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі мусить базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.
Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
Такого Висновку дійшов Верховний суд України при перегляді справи № 6-2587цс15.

 

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а:
У грудні 2014 року приватне акціонерне товариство «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ПрАТ «АСК «ІНГО Україна») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 травня 2009 року між закритим акціонерним товариством «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ЗАТ «АСК «ІНГО Україна»), яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та товариством з обмеженою відповідальністю «Ілта» (далі – ТОВ «Ілта») було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер».
2 грудня 2009 року за участю цього транспортного засобу та автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП).
Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року
визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого
статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП України), та притягнув до адміністративної відповідальності.
6 листопада 2012 року позивач здійснив виплату ТОВ «Ілта» страхового відшкодування на суму 63 тис. 861 грн 39 коп.
Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі –
ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна».
Решту суми в розмірі 38 тис. 871 грн 39 коп. як різницю між фактичним розміром шкоди та виплатою ПрАТ «Український страховий дім» позивач просив стягнути із ОСОБА_1 в порядку регресу.
Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 26 лютого
2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року, позов ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» задовольнив, ухвалив стягнути із ОСОБА_1 на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» 38 тис. 871 грн 39 коп. у рахунок відшкодування шкоди в порядку регресу; вирішив питання про розподіл судових витрат.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 липня 2015 року вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишила без змін.
У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування зазначених судових рішень з підстав, передбачених: пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 257, 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), статті 38 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»; пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На обґрунтування наявності зазначених підстав подання заяви
ОСОБА_1 посилається на постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Інвестиційно-фінансовий консалтинг» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-112цс13) та на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:
28 січня 2015 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Інгосстрах» до фізичної особи, треті особи: фізична особа, публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про стягнення страхового відшкодування (№ 6-37143св14);
17 грудня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-31771св14);
29 січня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Український страховий стандарт» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-48453св13).
Так, постановляючи ухвалу від 28 січня 2015 року у справі № 6-37143св14, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який змінив рішення суду першої інстанції та виключив з його резолютивної частини слова «в порядку регресу». При цьому суд, установивши, що страхова компанія виплатила за договором добровільного страхування страхове відшкодування вказаній вигодонабувачем особі, дійшов висновку, що страхувальник передав свої права страховикові на підставі договору добровільного страхування, предметом якого був автомобіль, що пошкоджено унаслідок ДТП, тому в позивача виникло право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, відповідно до положень статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування».
В ухвалі від 29 січня 2014 року у справі № 6-48453св13 суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову. Установивши, що страхова компанія виплатила власнику автомобіля, з яким укладено договір добровільного страхування цього транспортного засобу, яким під час ДТП керував відповідач, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що в цьому разі відбувся перехід права вимоги від страхувальника до страховика за договором добровільного страхування, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення статті 993 ЦК України, статті 27 Закону України «Про страхування», а строк позовної давності починається від дня настання страхового випадку.
В ухвалі від 17 грудня 2014 року у справі № 6-31771св14 суд касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що суд цієї інстанції не розглянув заяву про застосування строку позовної давності й апеляційний суд не врахував, що залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, тобто суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-112цс13 міститься висновок про те, що в разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу у потерпілої особи виникає право або вимагати відшкодування шкоди від особи, винної в її заподіянні, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою вона уклала договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки (стаття 993 ЦК України). При цьому перебіг позовної давності не змінюється й обчислюється від дня настання страхового випадку.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, виходив з того, що в цьому випадку відсутня заміна осіб у наявному зобов'язанні зі збереженням самого зобов'язання, тому позовні вимоги ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» мають регресний характер і строк позовної давності починає обчислюватися з моменту, коли позивач виплатив страхове відшкодування
(6 листопада 2012 року), а не з моменту виникнення страхового випадку
(2 грудня 2009 року).
Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для прикладу судових рішеннях у справах № 6-37143св14,
№ 6-48453св13. Крім того, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року № 6-112цс13 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 травня 2009 року між ЗАТ «АСК «ІНГО Україна», яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та ТОВ «Ілта» було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, який оформлено полісом, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер».
2 грудня 2009 року за участю вказаного транспортного засобу й автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася ДТП, внаслідок якої автомобілю «Пежо Партнер» завдано механічних пошкоджень.
Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року
визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого
статтею 124 КпАП України, та притягнув до адміністративної відповідальності.
Згідно з платіжним дорученням від 6 листопада 2012 року позивач здійснив ТОВ «Ілта» виплату страхового відшкодування в сумі 63 тис. 861 грн 39 коп.
Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі –
ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна».
Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.
Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов’язанні.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов’язків свого попередника.
Таким чином, заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов’язок з відшкодування шкоди не виконала.
Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України).
Отже, зважаючи на викладене та на ту обставину, що позивач
(ПрАТ «АСК «ІНГО Україна»), виплативши страхове відшкодування потерпілому (ТОВ «Ілта») за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, – ОСОБА_1, саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» регулюють спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається.
Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку.
У справі, яка переглядається, ДТП за участю автомобілів «Пежо Партнер» та «Опель» сталася 2 грудня 2009 року. ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» звернулося до суду з позовною заявою в грудні 2014 року. Відповідач у своїх запереченнях на позовну заяву просив застосувати позовну давність.
Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин статтю 1191 ЦК України та не застосували статті 257, 262, 512, 993 цього Кодексу й статтю 27 Закону України «Про страхування», які підлягали застосуванню, і дійшли неправильного висновку, що в цьому випадку перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.
Проте відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України суди не з'ясували питання поважності чи неповажності причин пропущення позовної давності.
За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
15 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

Судді Верховного Суду України: А.Г. Ярема

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук
Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 лютого 2016 року м. Київ
Судові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Барбари В.П.,Берднік І.С.,Гуменюка В.І., Ємця А.А.,Жайворонок Т.Є.,Колесника П.І., Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І.,Потильчака О.І., Романюка Я.М.,Сімоненко В.М.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до ОСОБА_14 про стягнення суми страхового відшкодування за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 30 жовтня 2015 року,
в с т а н о в и л и :
У січні 2015 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Рідна» (далі - ПрАТ «СК «Рідна») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 липня 2014 року ОСОБА_14, керуючи автомобілем «Фольксваген», у м. Києві здійснив наїзд на припаркований автомобіль «Пежо» й пошкодив його. Автомобіль «Пежо» був застрахований у ПрАТ «СК «Рідна», автомобіль «Фольксваген» застрахований у публічному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі - ПАТ «СК «Українська страхова група»). Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року ОСОБА_14 визнано винним у скоєнні дорожньо-транспортній пригоди (далі - ДТП). Вартість завданого автомобілю «Пежо» збитку складає 40 тис. 873 грн 84 коп. 1 серпня 2014 року ПрАТ «СК «Рідна» визнало зазначену подію страховим випадком і здійснило виплату страхового відшкодування власнику автомобіля «Пежо» в розмірі 40 тис. 873 грн 84 коп., а 1 вересня 2014 року направило до ПАТ «СК «Українська страхова група» заяву про виплату страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу), за результатами якої позивач отримав страхове відшкодування в розмірі 22 тис. 442 грн 21 коп.
Оскільки після виплати страхового відшкодування до ПрАТ «СК «Рідна» в межах фактичних витрат перейшло право на отримання від винної особи компенсації решти виплаченого позивачем страхового відшкодування в розмірі 18 тис. 431 грн 63 коп., ПрАТ «СК «Рідна» просило стягнути зазначену суму коштів з відповідача в порядку регресу.
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва
від 6 жовтня 2015 року, в задоволені позову ПрАТ «СК «Рідна» відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПрАТ «СК «Рідна» на вищезазначені судові рішення.
У поданій до Верховного Суду України заяві ПрАТ «СК «Рідна» просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 993, 1194 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 27 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1990 року № 85/96-ВР (далі - Закон № 85/96-ВР), пункту 36.6 статті 36, статті 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV).
На підтвердження своїх доводів ПрАТ «СК «Рідна» наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4, 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 14 січня, 29 липня,
16 вересня 2015 року, постанови Вищого господарського суду України
від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня, 19 серпня 2013 року, а також постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (справа
№ 6-691цс15).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що 4 липня 2014 року ОСОБА_14, керуючи автомобілем «Фольксваген», здійснив наїзд на припаркований автомобіль «Пежо», спричинивши пошкодження цього транспортного засобу.
Автомобіль «Пежо» був застрахований у ПрАТ «СК «Рідна», загальна страхова сума становить 103 тис. 700 грн.
Автомобіль «Фольксваген» був застрахований у ПАТ «СК «Українська страхова група».
Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 14 серпня
2014 року ОСОБА_14 визнано винним у скоєні ДТП.
Вартість завданого автомобілю «Пежо» збитку складає
40 тис. 873 грн 84 коп.
1 серпня 2014 року позивач визнав зазначену подію страховим випадком і здійснив виплату страхового відшкодування власнику автомобіля «Пежо» у розмірі 40 тис. 873 грн 84 коп.
1 вересня 2014 року ПрАТ «СК «Рідна» направило до ПАТ «СК «Українська страхова група» заяву про виплату страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу), за результатами якої позивачу було виплачено страхове відшкодування в розмірі 22 тис. 442 грн 21 коп.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що за змістом статті 1194 ЦК України питання про відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована, вирішується залежно від висловленої нею згоди на таке відшкодування та виконання чи невиконання нею передбаченого статтею 33 Закону № 1961-IV обов'язку щодо письмового надання страховику, з яким укладено відповідний договір, повідомлення про ДТП встановленого зразка. У разі відсутності такої згоди завдана потерпілому шкода підлягає відшкодуванню страховиком у межах передбаченого договором страхування розмірі. Оскільки на момент вчинення ДТП цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у страховій компанії, а в матеріалах справи відсутні докази про надання ОСОБА_14 згоди на відшкодування завданої потерпілому шкоди, то обов'язок такого відшкодування покладається на ПАТ «СК «Українська страхова група» в межах передбаченого договором страхування максимального розміру страхової виплати. Ураховуючи, що розмір виплаченої позивачем на користь потерпілого суми страхового відшкодування не перевищує ліміт відповідальності ПАТ «СК «Українська страхова група», підстави для відшкодування ОСОБА_14 у порядку регресу недоплаченої страховиком суми страхового відшкодування відсутні.
Проте в наданих для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки:
- у постановах Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня, 19 серпня 2013 року зазначено, що за змістом статті 1194 ЦК України на особу, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність лише в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої шкоди; різницю між фактичним розміром та страховим відшкодуванням необхідно стягувати на користь страхової компанії з особи, визнаної винною у скоєній ДТП;
- в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4, 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 14 січня, 29 липня, 16 вересня 2015 року суд касаційної інстанції, враховуючи вимоги статті 29 Закону № 1961-IV та статті 1194 ЦК України, дійшов висновків, що в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої винною особою шкоди потерпілому сплачується різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою. При цьому за змістом статті 1194 ЦК України відшкодовується різниця саме між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, а не різниця між фактичним розміром шкоди та лімітом відповідальності;
- у постанові від 2 грудня 2015 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що з товариства, працівник якого є винуватцем ДТП, підлягає стягненню різниця між фактичною вартістю відновлювального ремонту з урахуванням заміни зношених деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком у розмірі відновлювального ремонту автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, оскільки в цьому випадку у страховика не виник обов'язок з відшкодування такої різниці, незважаючи на менший розмір вказаних збитків є меншими від страхового відшкодування (страхової виплати).
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 993, 1194 ЦК України, статті 27 Закону № 85/96-ВР, статей 29, 36 Закону № 1961-IV.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.
Відповідно до статті 1 Закону № 85/96-ВР страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
При цьому за змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону № 85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
За змістом статті 1194 ЦК України в системному зв'язку зі статтею 993 цього Кодексу та статтею 27 Закону № 85/96-ВР можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Отже, відмовляючи в задоволенні позову, суди дійшли помилкового висновку про те, що оскільки на момент вчинення ДТП цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у страховій компанії, а в матеріалах справи відсутні докази про надання ОСОБА_14 згоди на відшкодування завданої потерпілому шкоди, то обов'язок такого відшкодування покладається на страхову компанію ПАТ «СК «Українська страхова група» в межах передбаченого договором страхування ліміту страхового відшкодування, тобто максимально можливого розміру страхової виплати.
Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ПрАТ «СК «Рідна» до ОСОБА_14 про стягнення суми страхового відшкодування на підставі пункту 2 частини другої статті3604 ЦПК України.
Відповідно до частини п'ятої статті 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанцій чи Верховний Суд України, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л и :
Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» задовольнити.
Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2015 року скасувати.
Позов приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до ОСОБА_14 задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_14 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» суму страхового відшкодування в розмірі 18 тис. 431 грн 63 коп.
Стягнути з ОСОБА_14 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» сплачений судовий збір у сумі 1 тис. 948 грн 80 коп.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 травня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Еталон», товариства з додатковою відповідальністю «Альянс Україна», товариства з обмеженою відповідальністю «Пегас Туристик», третя особа - Міністерство закордонних справ України, про стягнення страхового відшкодування, пені та відшкодування моральної шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Еталон» про перегляд судових рішень,

в с т а н о в и л а :
У липні 2014 року ОСОБА_7 звернулась до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Еталон» (далі - ПАТ «Страхова компанія «Еталон»), товариства з додатковою відповідальністю «Альянс Україна» (далі - ТДВ «Альянс Україна), товариства з обмеженою відповідальністю «Пегас Туристик» (далі - ТОВ «Пегас Туристик»), третя особа - Міністерство закордонних справ України, про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди, у якому, уточнивши позовні вимоги, просила стягнути з відповідача 159 729 грн. 07 коп. невиплаченої суми страхового відшкодування, 35 140 грн. 53 коп. пені, обчисленої за період з 28 січня 2008 року по 28 січня 2009 року в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, 54 298 грн. 45 коп., що становить 3 % річних за період з 28 січня 2008 року по 2014 рік, та 32 256 грн. моральної шкоди, завданої внаслідок невиплати страхового відшкодування.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 16 липня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Еталон» на користь ОСОБА_7 159 729 грн. 70 коп. невиплаченої суми страхового відшкодування, 5 820 грн. 13 коп. пені, 120 436 грн. 19 коп. інфляційних втрат та 30 996 грн. 31 коп., що становить 3 % річних. У решті позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Страхова компанія «Еталон» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий розгляд до касаційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального та процесуального права, на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини 2 статті 258 ЦК України, частини 2 статті 625 ЦК України, статті 309 ЦПК України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Страхова компанія «Еталон» Кучерявого С.В. на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судами встановлено, що 24 січня 2008 року між дочкою позивача, ОСОБА_9, та ПАТ «Страхова компанія «Еталон» було укладено договір комплексного страхування подорожуючих за межі країни постійного проживання.
Згідно Умов комплексного страхування подорожуючих за межі країни постійного проживання (далі - Умови), страховий випадок - це подія, передбачена договором страхування, яка відбулась під час дії договору страхування і з настанням якої виникає обов'язок Страховика здійснити виплату на умовах договору страхування.
На підставі пункту 5.1 статті 5 Умов розмір страхової суми визначається за взаємною згодою між Страховиком та Страхувальником при укладенні договору страхування.
За програмами А, В, С, Д страхова сума є єдиною на всі послуги з урахуванням лімітів відповідальності, встановлених програмою страхування.
Вказаним договором передбачено Програму страхування «В» (базова) із встановленою сумою страхування 15 000 доларів США та 1 000 грн. при комплексному страховому платежі у розмірі 11 грн. 36 коп., сплаченому застрахованою особою ОСОБА_9 24 січня 2008 року.
Відповідно до підпункту 3.2.1., пункту 3.2. та статті 3 Умов здійснення Спеціалізованою службою Страховика (Асистансом) непередбачуваних витрат, пов'язаних із наданням допомоги застрахованій особі, в тому числі і у випадку смерті застрахованої особи, кваліфікується як страховий випадок.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Шарм-ель-Шейх (Єгипет) стався нещасний випадок при катанні на квадрациклі, внаслідок якого дочка позивача ОСОБА_9 отримала травми, від яких померла, що стверджується листом Egypt Assistance та свідоцтвом про смерть (реєстрація смерті здійснена у м. Шарм-ель-Шейху 31 січня 2008 року).
З листів позивачки до Міністерства закордонних справ України від 17 листопада 2011 року, 2 березня 2012 року та 6 вересня 2013 року, в яких містяться прохання про допомогу у сприянні отримання страхових виплат у зв'язку із смертю дочки позивача, вбачається, що ПАТ «Страхова компанія «Еталон» ігнорує її звернення та ухиляється від здійснення страхової виплати.
Судами також встановлено, що відповідачем ПАТ «Страхова компанія «Еталон» було сплачено на користь Асистуючої компанії «Remed Assistance Co. Ltd» кошти в розмірі 4 347 доларів США в якості затрат, понесених за репатріацію тіла в Україну згідно умов договору, що підтверджується листом Egypt Assistance.
Задовольняючи позов та стягуючи з ПАТ «Страхова компанія «Еталон» на користь ОСОБА_7 159 729 грн. 70 коп. (тобто, 15 000 доларів США, що станом на 27 листопада 2014 року еквівалентно 223 500 грн., 4 347 доларів США, що еквівалентно 64 703 грн. 30 коп. + 1 000 грн. згідно договору) невиплаченої суми страхового відшкодування, 5 820 грн. 13 коп. пені за період з 28 січня 2008 року по 28 січня 2009 року, 120 436 грн. 19 коп. інфляційних втрат (за період з 28 січня 2008 року по 15 липня 2014 року) та 30 996 грн. 31 коп., що становить 3 % річних, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідачем ПАТ «Страхова компанія «Еталон» як страховиком не виконано страхового відшкодування при настанні страхового випадку який мав місце ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Шарм-ель-Шейх (Єгипет) із застрахованою особою, чим порушив права позивача.
У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
- від 1 червня 2011 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення суми збільшення боргу на індекс інфляції за весь час прострочення виконання зобов'язання та відмовляючи у задоволенні цих вимог, виходив із того, що визначення в договорі грошових зобов'язань у іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює урахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов'язаних зі знеціненням боргу, визначеного в іноземній валюті. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Крім того, при ухваленні рішення про повернення грошових коштів за договором банківського вкладу та перерахуванні суми боргу з іноземної валюти у національну суд врахував офіційних курс гривні до долара, установлений Національним банком України на день ухвалення судового рішення.
- від 5 жовтня 2015 року, від 20 січня 2016 суд касаційної інстанції виходив із того, що індексації суми коштів внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта індексації не підлягає.
- від 21 січня 2015 року, від 23 квітня 2014 року, від 23 квітня 2014 року, 8 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, аналіз норми частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду.
У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року суд виходив із того, що відповідно достатті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається знову (ч.ч. 1,3 ст. 264 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина 2 статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1ст.261 ЦК України). Пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). За таких обставин включення для обрахування пені прострочених платежів, які мали місце поза межами позовної давності до основної вимоги, не ґрунтується на вимогах закону. Отже аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті частини другої статті 258 ЦК України, частини другої статті 625 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про страхування», страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Згідно пункту першого статті 984 ЦК України страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Відповідно до п.п.1-3 ч.1 статті 988 ЦК України страховик зобов'язаний ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові; у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором.
Згідно статті 16 Закону України «Про страхування» договір страхування -це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.
Згідно статті 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Судами встановлено, що застрахованою особою ОСОБА_9 було виконано умови договору страхування (соntract) № 00837 - 8169212 комплексного страхування подорожуючих за межі країни постійного проживання, та 24 січня 2008 року внесено оплату страхового платежу у повному обсязі.
В той же час, відповідачем ПАТ «Страхова компанія «Еталон», як страховиком, не виконано належним чином зобов'язання за договором, не проведено виплату страхового відшкодування при настанні страхового випадку який мав місце ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Шарм Ель Шейх (Єгипет) із застрахованою особою.
Ураховуючи, що страхова компанія належним чином не виконала своїх зобов'язань за договором, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про стягнення з ПАТ «Страхова компанія «Еталон» страхового відшкодування 15 000 доларів США та 1 000 грн. при комплексному страховому платежі, сплаченому застрахованою особою ОСОБА_9 від 24 січня 2008 року.
Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання, яке визначається статтею 610 ЦК України.
Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункт 7.7.3) розмір пені за прострочення виконання грошового зобов'язання визначений у розмірі 0,01 % від простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення платежу, у разі несвоєчасного здійснення страхової виплати.
За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.
Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.
За загальним правилом, що випливає із Цивільного кодексу України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання, не обмежується.
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Отже аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Проте, нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
У справі, яка переглядається, сторони не зверталися із заявою про сплив позовної давності і застосування наслідків її спливу.
Таким чином, суд за власною ініціативою не може застосувати позовну давність.
Позивачка звертаючись до суду з позовом просила стягнути пеню, обчислену за період з 28 січня 2008 року по 28 січня 2009 року.
Отже, у справі, яка переглядається, суди дійшли правильного висновку про стягнення зі страхової компанії пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання (за період з 28 січня 2008 року по 28 січня 2009 року) в межах заявлених позовних вимог ОСОБА_7 з урахуванням того, що сторонами у спорі не було заявлено про застосування строків позовної давності.
Щодо застосування судами норми статті 625 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
При ухваленні судом рішення потрібно перерахувати суму боргу з іноземної валюти на національну, урахувати офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на день ухвалення судового рішення.
Таким чином суди дійшли неправильного висновку про те, що індексації підлягає невиплачена сума страхового відшкодування згідно договору, визначена в іноземній валюті (15 000 доларів США за вирахуванням сплачених затрат за репарацію в розмірі 4 тис. 347 доларів США).
Індексації лише підлягає 1 000 грн. яка згідно договору визначена у гривні.
Таким чином, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись пунктами 1, 2 статті 355 , пунктом 1 частини першої статті 360-3 , частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України , Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :
Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Еталон» задовольнити.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 3 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 16 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі
головуючогоЯреми А.Г.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М.,розглянувши на засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» до ОСОБА_1 про стягнення в порядку регресу витрат зі сплати страхового відшкодування за заявою публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» про перегляд рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 грудня 2014 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У березні 2014 року публічне акціонерне товариство «Страхова компанія «Країна» (далі - ПАТ «СК «Країна») звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 1 грудня 2011 року між
ПАТ «СК «Країна» та ОСОБА_2 було укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у формі полісу, за умовами якого застраховано транспортний засіб - мікроавтобус «Івеко» з установленням строку дії договору до 30 листопада 2012 року.
1 лютого 2012 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Євро Лізинг» (далі - ТОВ «Євро Лізинг») та публічним акціонерним товариством «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі -
ПАТ «СК «Українська страхова група») укладено договір добровільного страхування транспортного засобу, за умовами якого застраховано автомобіль «Шкода Фабія» з установленням строку дії договору до 1 лютого 2013 року.
21 червня 2012 року о 17 год. 20 хв. на АДРЕСА_1 сталась дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю транспортного засобу «Івеко», яким керував ОСОБА_1, та транспортного засобу «Шкода Фабія», яким керував ОСОБА_3, унаслідок чого було пошкоджено транспортний засіб «Шкода Фабія».
Постановою Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від
11 липня 2012 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП України) та притягнуто до адміністративної відповідальності.
Власник транспортного засобу «Шкода Фабія» звернувся до
ПАТ «СК «Українська страхова група» із заявою про страхову виплату, в результаті чого вказаною страховою компанією було здійснено страхову виплату в сумі 18 тис. 471 грн 78 коп.
У свою чергу ПАТ «СК «Українська страхова група» звернулось до
ПАТ «СК «Країна» із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку регресу, у зв'язку з чим ПАТ «СК «Країна» з урахуванням вартості відновлювального ремонту та франшизи здійснило на користь
ПАТ «СК «Українська страхова група» виплату страхового відшкодування в порядку регресу в сумі 16 тис. 803 грн 43 коп.
Ураховуючи, що відповідач не повідомив ПАТ «СК «Країна» про ДТП, і вважаючи, що сума майнових витрат, понесених на виконання зобов'язання про відшкодування шкоди, стягується за регресною вимогою з винної в ДТП особи, позивач просив стягнути з відповідача на відшкодування шкоди в поряду регресу кошти в сумі 16 тис. 803 грн 43 коп.
Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 20 жовтня 2014 року позов задоволено в повному обсязі, вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 грудня 2014 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2015 року відмовлено ПАТ «СК «Країна» у відкритті касаційного провадження в указаній справі.
У заяві про перегляд судових рішень ПАТ «СК «Країна» порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви
заявник посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Українська транспортна страхова компанія» про стягнення коштів у порядку регресу (№ 6-5437св14).
Так, за результатами розгляду касаційної скарги в указаній справі
№ 6-5437св14 суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову та залишив у силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову. При цьому суд касаційної інстанції: не погодився із висновком апеляційного суду щодо поважності причини неповідомлення страховика особою, винною в ДТП (відповідачем), про настання страхового випадку, а саме госпіталізації відповідача в день ДТП; виходив з того, що оскільки відповідач узагалі не звертався до страховика з приводуповідомлення про настання страхового випадку, то виплачене страховиком потерпілій особі страхове відшкодування підлягає стягненню з відповідача.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, не взяв до уваги заперечення позивача на апеляційну скаргу, згідно з якими відповідач не просто пропустив установлений законом триденний строк для повідомлення страховика про страховий випадок, а взагалі не повідомляв позивача про нього, та виходив з того, що відповідач у встановлений законом строк не повідомив страхову компанію з поважних причин, зокрема перебування матері відповідача на стаціонарному лікуванні у період з 9 до 28 червня 2012 року та її смерть (ІНФОРМАЦІЯ_1), у зв'язку з чим відповідач був вимушений здійснювати пошук і придбання ліків, а згодом - організацію поховання, що є достатньою умовою для звільнення відповідача від сплати страхового відшкодування в порядку регресу.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, а саме підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в зазначеному для прикладу судовому рішенні.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню, ухвалені у справі рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові з таких підстав.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 червня
2012 року о 17 год. 20 хв. на АДРЕСА_1 сталась ДТП за участю належного ОСОБА_2 транспортного засобу «Івеко», яким керував ОСОБА_1, та належного ТОВ «Євро Лізинг» транспортного засобу «Шкода Фабія», яким керував ОСОБА_3, унаслідок чого було пошкоджено транспортний засіб «Шкода Фабія».
Транспортний засіб «Івеко» застраховано згідно з договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеним 1 грудня 2011 року між
ПАТ «СК «Країна» та ОСОБА_2.
Транспортний засіб «Шкода Фабія» застраховано відповідно до договору добровільного страхування транспортного засобу, укладеного 1 лютого
2012 року між ТОВ «Євро Лізинг» та ПАТ «СК «Українська страхова група».
Постановою Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від
11 липня 2012 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КпАП України, та притягнуто до адміністративної відповідальності.
16 серпня 2012 року ПАТ «СК «Українська страхова група» було здійснено страхову виплату власнику транспортного засобу «Шкода Фабія» в сумі 18 тис. 471 грн 78 коп.
4 березня 2013 року ПАТ «СК «Країна» здійснило на користь
ПАТ «СК «Українська страхова група» виплату страхового відшкодування в порядку регресу з урахуванням вартості відновлювального ремонту та франшизи в сумі 16 тис. 803 грн 43 коп.
ОСОБА_1 з повідомленням про настання страхового випадку до страховика не звертався.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.
Із внесенням Законом України від 17 лютого 2011 року
№ 3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» змін у статтю 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» було розширено перелік обов'язків учасників ДТП, у зв'язку з чим обов'язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП був викладений уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Проте вказані зміни, що стосуються нумерації зазначеного підпункту, допідпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у якому міститься відсилання на відповідні номери пунктів та підпунктівстатті 33 цього Закону щодо строків та умов обов'язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесені не були.
Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально.
Отже, наведеними правовими нормами встановлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. У даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється. Він зафіксований правоохоронними органами; відповідач, як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності. Сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування. Тому сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі мусить базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.
Отже, у справі, яка переглядається, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 і підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», що призвело до неправильного вирішення спору.
За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 Цивільного процесуального кодексу України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» задовольнити частково.
Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 20 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 грудня
2014 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2015 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким у позові публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першоїстатті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 грудня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» до ОСОБА_7 про стягнення збитків за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У червні 2014 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Арсенал Страхування» (далі - ПРАТ «СК «Арсенал Страхування») звернулося до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 28 листопада 2011 року між ПРАТ «СК «Арсенал Страхування» і відкритим акціонерним товариством «Хімічний завод «Гедеон Ріхтер» (далі - ВАТ «ХЗ «Гедеон Ріхтер») укладено договір страхування наземного транспорту, відповідно до умов якого позивач зобов'язався компенсувати будь-яке пошкодження або знищення автомобіля марки Suzuki, його окремих складових частин чи додаткового обладнання внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП). 12 січня 2012 року в
м. Апостоловому на вул. Елеваторній сталася ДТП за участю автомобіля Suzuki під керуванням ОСОБА_8 та автомобіля ВАЗ під керуванням
ОСОБА_7
Постановою Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_7 визнана винною у скоєнні ДТП. На підставі рахунку від 19 січня 2012 року та звіту про оцінку транспортного засобу від 24 січня 2012 року було проведено виплату страхового відшкодування в розмірі 13 тис. 914 грн 15 коп. Зазначену суму позивач просив стягнути з ОСОБА_7 на підставі статті 993 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області
від 31 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 лютого 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2015 року зазначені судові рішення залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ПРАТ «СК «Арсенал Страхування» просить скасувати ухвалу касаційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 983, 993, 1166, 1188, 1191 ЦК України та статей 18, 27 Закону України «Про страхування».
На підтвердження своїх доводів ПРАТ «СК «Арсенал Страхування» наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Суди під час розгляду справи встановили, що 28 листопада 2011 року між ПРАТ «СК «Арсенал Страхування» і ВАТ «Гедеон Ріхтер» укладено договір страхування наземного транспорту, відповідно до умов якого позивач зобов'язався компенсувати будь-яке пошкодження або знищення автомобіля марки Suzuki, його окремих складових частин чи додаткового обладнання внаслідок ДТП.
12 січня 2012 року в м. Апостоловому на вул. Елеваторній сталася ДТП за участю автомобіля Suzuki під керуванням ОСОБА_8 й автомобіля ВАЗ під керуванням ОСОБА_7
Постановою Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2012 року ОСОБА_7 визнано винною у скоєнні цього ДТП.
ПРАТ «СК «Арсенал Страхування» на підставі рахунку від 19 січня 2012 року та звіту про оцінку транспортного засобу від 24 січня 2012 року склало страховий акт та розрахунок страхового відшкодування до нього, після чого здійснило виплату страхового відшкодування в розмірі 13 тис. 914 грн 15 коп.
Автомобіль марки ВАЗ, яким керувала ОСОБА_7, був застрахований у публічному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Лафорт» (далі - ПАТ «СК «Лафорт»).
Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців станом на 10 жовтня 2014 року ПАТ «СК «Лафорт» перебуває у стані припинення на підставі судового рішення про визнання юридичної особи банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури від 10 вересня 2014 року.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідальність за завдану шкоду повинно нести ПАТ «СК «Лафорт», з яким ОСОБА_7 уклала договір страхування цивільної відповідальності, однак позивач не звертався з вимогами про стягнення коштів до ПАТ «СК «Лафорт».
Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що судами не було враховано право позивача самостійно обирати спосіб судового захисту, у тому числі й право на стягнення страхового відшкодування з винної у ДТП особи в порядку регресу, а також визначати коло відповідачів, зокрема пред'являти позов до страхувальника чи до винної у ДТП особи з урахуванням того, що відносно ПАТ «СК «Лафорт» порушено провадження у справі про банкрутство.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 993, 1194 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.
Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
Оскільки суди встановили вину відповідачки у скоєні ДТП та факт сплати ПРАТ «СК «Арсенал Страхування» суми страхового відшкодування, то вимоги позивача до ОСОБА_7 є обґрунтованими.
Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ПРАТ «СК «Арсенал Страхування».
Відповідно до частини п'ятої статті 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При розгляді справи ПРАТ «СК «Арсенал Страхування» сплатило судовий збір у судах усіх інстанцій у сумі 2 тис. 119 грн 32 коп., тому ці кошти підлягають стягненню з ОСОБА_7
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 лютого 2015 року та рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2014 року скасувати.
Позов приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_7 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» суму страхового відшкодування в розмірі 13 тис. 914 грн 15 коп., а також витрати по сплаті судового збору в сумі 2 тис. 119 грн 32 коп.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.


Наша оценка 5 на основе 2 отзывов Google