9: 00-18: 00 без обіду сб, нд: вихідні
+380 67 503 05 30 +380 50 406 65 36

інвестиційні спори

 Інвестиційний договір — основний правовий документ, що регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності. Він є правовою формою взаємовідносин між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Договір має відповідати сутності інвестування, тобто закріплювати факт вкладання коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування; визначати мету та основні права та обов'язки сторін.
Предметом інвестиційного договору є інвестиція у будь-якій незабороненій законодавством України формі. Це можуть бути передбачені законодавством форми інвестицій та інвестиційної діяльності: інноваційна діяльність; капітальні вкладення в основні фонди; корпоративна форма; лізинг; придбання незабороненого законами України рухомого та нерухомого майна; створення підприємств, що повністю належать інвестору, чи придбання останнім у власність діючого підприємства повністю; придбання майнових прав. Предметом такого договору також можуть бути дії, послуги тощо, які надаються (виконуються) учасниками інвестиційної діяльності та спрямовані на забезпечення інвестування.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
У статті 5 Закону України «Про іпотеку (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) указаний вичерпний перелік об 'єктів , які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором.
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька обєктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі обєкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору.
Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.
Майнові права на нерухомість - об'єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об'єктом цих прав не є чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.
Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
Майновими визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.
Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.
У справі №6-3129цс15 до позивача на підставі договору про відступлення права вимоги перейшли усі права та обов'язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором № 34/208/Б, тобто він вчинив дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги щодо переходу права власності на об'єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об'єкт.
Проте в позивача право власності на спірні приміщення не виникло. Порядок оформлення права власності на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.
Спірним моментом часто буває розірвання інвестиційного договору.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Разом з тим згідно із чч. 4, 5 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що виконане за договором до його зміни чи розірвання поверненню не підлягає, якщо інше не встановлено договором або законом.
Саме така позиція викладена Верховним судом України в постанові від 20 лютого 2013.
Будівництво об'єктів нерухомості є взаємопов'язаною діяльністю різних суб'єктів права, які поєднані єдиною метою, спрямованою на безпосереднє забезпечення та створення об'єкта будівництва, яка включає різні аспекти і етапи будівництва.
Відносини у сфері містобудівної діяльності регулюються Конституцією України, Цивільним, Господарським і Земельним кодексами України, законами України «Про регулювання містобудівної діяльності», «;Про Генеральну схему планування території України», «;Про основи містобудування», «;Про архітектурну діяльність», «;Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду», «;Про землеустрій», іншими нормативно-правовими актами (стаття 3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Поняття «будівництво» включає в себе нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об'єктів будівництва (частина третя статті 10 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», стаття 4 Закону України «Про архітектурну діяльність»).
Для визнання будівництва самочинним воно має бути пов'язане з об'єктом нерухомості й порушувати одне з положень статті 376 ЦК України.
У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Водночас згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Зазначена норма поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснено на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповідного об'єкта) незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа).
Суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку, зокрема, у випадках: безоплатної передачі земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (стаття 121 Земельного кодексу України); набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі, у власність; укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки; прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).
Із контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.
Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є, та не являється забудовником. Зазначена умова є єдиною для визнання права власності на об'єкт нерухомості за такою особою.
Частина третя статті 376 ЦК України, на відміну від частини п'ятої цієї статті, не ставить набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, у залежність від відповідності виконаних робіт державним будівельним нормам і правилам та порушення прав третіх осіб або суспільних інтересів.
У справі № 225цс15 суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, установивши, що відповідачі здійснювали реконструкцію об'єктів нерухомості, розташованих на земельній ділянці, яка не була їм надана в установленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, зазначених норм матеріального права не врахував та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за відповідачами права власності на спірні об'єкти нерухомості відповідно до положень частини третьоїстатті 376 ЦК України.
Крім того, постановляючи ухвалу про залишення в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції указав на те, що відповідачі вважаються такими, що набули права власності на спірні об'єкти незавершеного будівництва, виходячи з положень статті 331 ЦК України.
Так, правові засади виникнення права власності на об'єкти нерухомості, що є об'єктами незавершеного будівництва, визначені статтею 331 ЦК України.
Однак стаття 331 ЦК України визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону, та не регулює правовий режим самочинного будівництва.
Правовідносини, що виникають з приводу самочинного будівництва, тобто у випадках, коли вимоги закону при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені, врегульовано спеціальною нормою, а саме статтею 376 ЦК України.
Відповідно до частин другої та третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Крім того, відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.
За змістом статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.
Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбаченихстаттею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.
Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.
02 жовтня 2013 року Верховним судом України переглянуто справу №6-98цс13, де ОСОБА_9, ОСОБА_10 звернулись до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Роммакс» (далі - ТОВ «Роммакс»), публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ» (далі - ПАТ «АКБ «Київ»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, про визнання договору частково недійсним та зняття арешту з квартири.
В обґрунтування позовних вимог зазначали, що на виконання умов інвестиційних угод, укладених 15 червня 2005 року ОСОБА_9, а 8 серпня 2005 року ОСОБА_10 і відповідачами, та з метою отримання у власність квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 вони сплатили по 100 % вартості об'єкта інвестування, виконавши зобов'язання в повному обсязі.
29 грудня 2006 року ТОВ «Роммакс» без їхнього відома та згоди й у порушення вимог статті 583 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) і Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) передало належні їм майнові права на спірні квартири в іпотеку ПАТ «АКБ «Київ».
Посилаючись на те, що цією угодою відповідачі позбавили їх можливості володіти й розпоряджатися об'єктами інвестування, ОСОБА_9, ОСОБА_10 просили суд: визнати укладений відповідачами іпотечний договір недійсним у частині передачі в іпотеку майнових прав на зазначені квартири; зобов'язати ПАТ «АКБ «Київ» надіслати приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 повідомлення про припинення спірного іпотечного договору, заяву про вилучення обтяжень об'єктів нерухомого майна та повідомлення про виключення запису щодо обтяження іпотекою майнових прав на квартири.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із такого.
За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотекою. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
Стаття 5 Закону України від 19 червня 2003 року № 979-IV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (далі - Закон № 979-IV) установлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону № 898-IV щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено.
За статтями 1, 5 Закону № 898-IV (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.
Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Правовий аналіз положень ЦК України, Закону № 898-IV та Закону № 979-IV дає можливість дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 виконали свої грошові зобов'язання за інвестиційними угодами, повністю сплативши вартість об'єктів будівництва (стовідсоткову передоплату), тобто вчинили дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкти будівництва або набуття майнових прав на них.
Оскільки майнові права на відповідні квартири в незавершеному будівництвом жилому будинку, вартість яких була сплачена ОСОБА_9 і ОСОБА_10 за інвестиційними угодами № 03-02-378 та № 12-02-338, відповідно до положень Закону № 898-IV у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом іпотеки, ТОВ «Роммакс» неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, а тому договір іпотеки, який укладено без згоди позивачів на передачу майнових прав на спірні квартири в іпотеку, є недійсним у силу статей 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений з порушенням вимог частини другої статті 583 ЦК України та статті 5 Закону № 898-IV.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотекою. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
Стаття 5 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати"установлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону України "Про іпотеку" щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено.
Згідно зі статтями 1, 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору застави) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.
Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" дозволяє дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
Тому якщо особа виконала свої грошові зобов'язання за інвестиційною угодою, повністю сплативши вартість об'єкта будівництва (стовідсоткову передоплату), тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт, то неправомірним є передача в заставу майнових прав - права вимоги на передачу у власність об'єктів нерухомості, що будуть створені в майбутньому.
Такого висновку дійшов Верховний суд України при перегляді справи №6-72цс13.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 березня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до Громадської організації «Народна спілка «Добробут», підприємства «Ресурс» Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України», підприємства «Перспективабуд» Громадської організації «Народна спілка «Добробут», ОСОБА_8, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Житлобуд-Інвест», Державна реєстраційна служба України, ОСОБА_9, приватне підприємство «Коралл-ТВ плюс», про визнання частково недійсним іпотечного договору та визнання майнових прав на об'єкт нерухомого майна за заявою ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
ОСОБА_7 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи який зазначив, що 18 червня 2009 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «МакВент» (далі - ТОВ «МакВент») (інвестором) було укладено договір про відступлення права вимоги, на підставі якого до позивача перейшли усі права та обов'язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором № 34/208/Б.
25 січня 2010 року між Громадською організацією «Народна спілка «Добробут» (далі - ГО «НС «Добробут») та підприємством «Перспективабуд» ГО «НС «Добробут» було укладено договір про передачу в іпотеку нежитлового приміщення в осях 9-13/АД житлового багатоповерхового будинку АДРЕСА_1
Позивач зазначав, що до складу переданих в іпотеку приміщень входять проінвестовані ним приміщення, а спірний договір іпотеки було укладено без погодження з ним, що порушує його права. ОСОБА_7 просив визнати за ним майнові права на об'єкти нерухомого майна - спірні нежитлові приміщення.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Останнім рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_7 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про задоволення його позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, частини другої статті 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 1, 5 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_7 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня, 19 вересня 2012 року, 18 квітня 2013 року та на постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_7 - ОСОБА_10, представника ОСОБА_9 - ОСОБА_11 та представника ПП «Коралл-ТВ Плюс» - ОСОБА_12, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 січня 2002 року між ГО «НС «Добробут» та підприємством «Ресурс» Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України» (далі підприємство «Ресурс» ВОІ СОІУ) було укладено генеральний довгостроковий інвестиційно-підрядний контракт №1/Б/02 про будівництво житлового комплексу з громадсько-побутовими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1.
Предметом цього генерального контракту є будівництво зазначеного житлового комплексу.
18 червня 2003 року між ТОВ «МакВент», ГО «НС «Добробут» та підприємством «Ресурс» ВОІ «СОІУ» було укладено довгостроковий інвестиційний договір № 34/208/Б про будівництво житлового комплексу з громадсько-побутовими приміщеннями за вказаною адресою.
Відповідно до умов цього договору ТОВ «МакВент» виступило як інвестор, ГО «НКС «Добробут» - замовник-генінвестор, а підприємство «Ресурс» ВОІ «СОІУ» - генпідрядник-інвестор.
Згідно з підпунктом 4.2.1 зазначеного договору генпідрядник-інвестор бере на себе зобов'язання забезпечити 100 % фінансування проектно-вишукувальних робіт, у тому числі послуг замовника-генінвестора, пов'язаних з підготовкою до виконання будівельних робіт та введення об'єкта в експлуатацію, а також будівництва об'єкта відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та графіків виконання вказаних робіт.
Відповідно до підпункту 4.2.2 цього ж договору генпідрядник-інвестор бере на себе зобов'язання забезпечити будівництво об'єкта відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та введення в експлуатацію у строк з моменту отримання дозволу на виконання будівельно-монтажних робіт та ордера на будівництво.
За пунктом 1 додаткової угоди № 1 до довгострокового інвестиційного договору № 34/208/Б інвестору передаються нежитлові приміщення площею 362 кв. м.
Згідно з пунктом 2 додаткової угоди № 1 до довгострокового інвестиційного договору № 34/208/Б сторони погодили фактичне розташування нежитлових приміщень в осях 9-13/АД з прибудовами, що будуть передані інвесторові у власність, згідно із затвердженою проектною документацією. План розташування цих приміщень є невід'ємною частиною цього договору (додаткова угода № 2).
18 червня 2009 року між ТОВ «МакВент» (інвестором) та ОСОБА_7 було укладено договір про відступлення права вимоги, на підставі якого до останнього перейшли всі права та обов'язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором № 34/208/Б.
Згідно з пунктом 3.3 цього договору після здачі об'єкта в експлуатацію площа житлових та нежитлових приміщень розподіляється пропорційно фактичному внеску в будівництво об'єкта інвестування з боку генпідрядника-інвестора та інвестора за винятком частки замовника-генінвестора та службових квартир.
На момент передачі права вимоги ОСОБА_7 від інвестора ТОВ «МакВест», який повністю профінансував будівництво, за довгостроковим інвестиційним договором № 34/208/Б, житловий комплекс з громадсько-побутовими приміщеннями за адресою м. АДРЕСА_1 не було здано в експлуатацію.
Між підприємством «Перспективабуд» ГО «НС «Добробут» та ГО «НС «Добробут» 22 січня 2010 року було укладено інвестиційний договір № 22/01 щодо будівництва нежитлових приміщень, з метою забезпечення виконання якого між тими ж сторонами було укладено іпотечний договір від 25 січня 2010 року, предметом іпотеки за яким є майнові права на нежилі приміщення - вбудовані приміщення житлового багатоповерхового будинку за адресою м. АДРЕСА_1, у тому числі в осях 9-13/АД.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_7, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оспорюваний позивачем договір застави майнових прав не порушує його права, оскільки є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не правочином щодо розпорядження майновими правами, такий договір не передбачає заміну кредитора в зобов'язанні, на відміну від правочину відступлення права вимоги.
У постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_7, міститься висновок про те, що при укладенні договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку», оскільки майнові права на окремі приміщення у житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. Крім того, договір іпотеки укладено без згоди позивача, який оплатив вартість спірної квартири і якому належали майнові права на неї.
Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2012 року та 18 квітня 2013 року, наданих заявником для порівняння.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції один і тих самих норм матеріального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо їх застосування.
Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, зокрема у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
У справі, яка переглядається, спірний договір іпотеки майнових прав було укладено 25 січня 2010 року.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
У статті 5 Закону України «Про іпотеку (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) указаний вичерпний перелік об 'єктів , які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором.
''
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька обєктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі обєкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору.
ОСОБА_7 18 червня 2009 року набув права та обов'язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором № 34/208/Б, уклавши з ТОВ «МакВент» договір про відступлення права вимоги, тобто на час укладення іпотечного договору від 25 січня 2010 року про передачу в іпотеку нежитлового приміщення в осях 9-13/АД спірного житлового будинку право власності на майнові права на спірні нежитлові приміщення належало позивачу.
Викладене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, залишив поза увагою той факт, що договір іпотеки укладено без згоди позивача, якому належали майнові права на нежитлові приміщення, які були предметом довгострокового інвестиційного договору № 34/208/Б.
За таких обставин висновок судів про те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства та що ним не порушено права позивача, є помилковим.
Тому в цій частині судове рішення суду першої інстанції, залишене без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині.
Водночас відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.
Майнові права на нерухомість - об'єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об'єктом цих прав не є чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.
Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
Майновими визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.
Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, до позивача на підставі договору про відступлення права вимоги 18 червня 2009 року перейшли усі права та обов'язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором № 34/208/Б, тобто він вчинив дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги щодо переходу права власності на об'єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об'єкт.
Проте в позивача право власності на спірні приміщення не виникло. Порядок оформлення права власності на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.
Ураховуючи зазначене вище, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем майнових прав на об'єкт інвестування.
Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судового рішення в цій частині відсутні.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_7 задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про визнання недійсним іпотечного договору скасувати.
Визнати недійсним іпотечний договір від 25 січня 2010 року, укладений між Громадською організацією «Народна спілка «Добробут» та підприємством «Перспективабуд» Громадської організації «Народна спілка «Добробут» та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М., щодо передачі в іпотеку нежитлових приміщень в осях 9-13/АД, що знаходяться в будинку АДРЕСА_1.
У решті рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року залишити без змін.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першоїстатті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 лютого 2013 року м. Київ
Судові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів: Балюка М.І., Берднік І.С., Григор'євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Потильчака О.І., Сеніна Ю.Л., Фесенка Л.І., Шицького І.Б., -за участі: представника приватного акціонерного товариства "Торговий дім "Інтерсервіс" - Загоруя Сергія Вікторовича, представника ОСОБА_17 - ОСОБА_18,
розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_17 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства "Торговий дім "Інтерсервіс" до ОСОБА_17, треті особи: комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради, про розірвання інвестиційного договору, визнання недійсними акта приймання-передачі та довідки, визнання права власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсною реєстрації права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_17 до приватного акціонерного товариства "Торговий дім "Інтерсервіс" про визнання недійсною додаткової угоди та відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л и:
У вересні 2010 року приватне акціонерне товариство "Торговий дім "Інтерсервіс" (далі - ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" звернулося до суду з указаним позовом. Під час розгляду справи ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" збільшило позовні вимоги в частині визнання недійсними свідоцтва про право власності на квартиру та державної реєстрації права власності на зазначену нерухомість.
Позивач указував на те, що 31 липня 2003 року між ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_19 було укладено інвестиційний договір № Т-43, об'єктом інвестування якого є квартира АДРЕСА_1 вартістю 145 017 умовних одиниць, що за курсом Національного банку України на момент укладення договору еквівалентно 773 201 гривні 60 копійкам.
28 квітня 2006 року ОСОБА_19 на виконання умов інвестиційного договору вніс на поточний рахунок банку грошову суму в розмірі 761 793 гривень 5 копійок.
5 квітня 2007 року ОСОБА_19 уклав із ОСОБА_17 договір про відступлення права вимоги, згідно з умовами якого ОСОБА_19 відступив, а ОСОБА_17 прийняв на себе право вимагати виконання зобов'язань за вищевказаним інвестиційним договором.
31 грудня 2008 року на підставі акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта було прийнято в експлуатацію житловий будинок АДРЕСА_1 державної адміністрації вказаному будинку присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1.
5 липня 2010 року між ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_17 укладено додаткову угоду до інвестиційного договору, згідно з якою збільшено вартість об'єкта інвестування до 911 793 гривень 5 копійок та змінено порядок розрахунків за інвестиційним договором, зокрема п. 2 указаної додаткової угоди встановлено доплату до повної вартості об'єкта інвестування в сумі 150 тис. гривень, яку ОСОБА_17 зобов'язався здійснити до 5 липня 2010 року включно.
5 липня 2010 року на виконання інвестиційного договору ОСОБА_17 було сплачено 149 997 гривень на поточний рахунок ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс".
Копії квитанцій про оплату ОСОБА_17 передав генеральному директору вказаного товариства, а останній передав ОСОБА_17 для оформлення права власності на квартиру акт приймання-передачі квартири, технічний паспорт на квартиру, довідку про 100 % фінансування будівництва вказаної вище квартири.
Після здійснення банківської операції зі сплати 149 997 гривень ОСОБА_17 того самого дня звернувся до банку із заявою про анулювання платежу.
Посилаючись на порушення ОСОБА_17 умов інвестиційного договору та додаткової угоди до інвестиційного договору, позивач просив суд розірвати вказані договори й визнати документи, які були передані ОСОБА_17 для оформлення права власності на квартиру, недійсними. Крім того, позивач просив суд визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, визнати свідоцтво про право власності на квартиру від 12 липня 2010 року, видане ОСОБА_17, недійсним і скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_17 на зазначену квартиру.
У листопаді 2010 року ОСОБА_17 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" про визнання додаткової угоди до інвестиційного договору недійсною та відшкодування моральної шкоди. Зазначав, що підписував додаткову угоду на невигідних для себе умовах, під психологічним тиском і проти власної волі лише з метою одержати документи, необхідні для оформлення права власності на квартиру, оскільки його відмова від укладення додаткової угоди могла призвести до неможливості отримання таких документів. У зв'язку з викладеним ОСОБА_17 просив суд визнати додаткову угоду недійсною та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 3 тис. гривень, спричинену постійним психологічним тиском з боку відповідача.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2011 року, позов ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" задоволено частково: розірвано інвестиційний договір від 31 липня 2003 року № Т-43, укладений між ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_17; припинено право власності ОСОБА_17 на квартиру АДРЕСА_1; визнано за ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" право власності на зазначену квартиру; витребувано з володіння ОСОБА_17 на користь ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" оригінал технічного паспорта на вказану квартиру; визнано свідоцтво про право власності на вказану квартиру недійсним; скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_17 У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2011 року скасовано рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2011 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", у решті - судові рішення залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року у зв'язку з нововиявленими обставинами скасовано рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2011 року, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2011 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_17 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року та ухвалити нове судове рішення у справі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ч. 2 ст. 651, ч. 4 ст. 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року вказану справу допущено до провадження Верховного Суду України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана, зокрема, з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірний інвестиційний договір підлягає розірванню з тих підстав, що відповідач допустив істотне порушення умов спірного договору - не виконав грошових зобов'язань за додатковою угодою, що призвело до неотримання позивачем як суб'єктом господарської діяльності прибутку та завдало шкоди. За таких обставин суд дійшов висновку про припинення права власності відповідача на спірну квартиру.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із факту недоведеності примушування відповідача до укладення додаткової угоди.
Суд касаційної інстанції в частині задоволення позову скасував судові рішення й ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що неотримання позивачем прибутку бажаного розміру внаслідок його господарської діяльності не є шкодою в розумінні ст. 22 ЦК України, тому невиконання умов додаткової угоди й несплата відповідачем 150 тис. гривень у встановлений додатковою угодою строк не може вважатися істотним порушенням умов договору та не є підставою для розірвання спірного договору. Крім того, касаційний суд дійшов висновку, що право власності відповідача на спірну квартиру виникло до розірвання договору, а місцевий та апеляційний суди всупереч положенням ст. 653 ЦК України вважали припинення права власності ОСОБА_17 на квартиру наслідком розірвання спірного договору.
Переглядаючи судове рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з тих підстав, що вважав обґрунтованими висновки цих судів про порушення відповідачем істотних умов інвестиційного договору через невиконання ним зобов'язань сплатити 150 тис. гривень і наявність правових підстав для розірвання спірного договору, а також припинення права власності відповідача на об'єкт інвестування.
У наданій заявником для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 7 квітня 2010 року у справі про розірвання договору про сумісну діяльність, зобов'язання повернення майна суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів про задоволення позовів у частині розірвання договорів поставки товарно-матеріальних цінностей з тих підстав, що невиконання відповідачами умов договору щодо здійснення оплати за товар є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання такого договору. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про повернення майна, господарські суди обґрунтовано виходили з того, що відповідно до ч. 4 ст. 653 ЦК України в разі зміни або розірвання договору сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язаннями. У такому випадку друга сторона може вимагати лише відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Разом з тим згідно із чч. 4, 5 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що виконане за договором до його зміни чи розірвання поверненню не підлягає, якщо інше не встановлено договором або законом.
Саме така позиція викладена в наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 7 квітня 2010 року, який відмовив у поверненні майна за виконаним зобов'язанням.
У справі, що переглядається, суд установив, що ОСОБА_17 отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 12 липня 2010 року, тобто до виникнення спору про розірвання інвестиційного договору.
Проте усупереч положенням ч. 4 ст. 653 ЦК України суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо припинення права власності ОСОБА_17 на об'єкт інвестування - спірну квартиру.
Відповідно до вимог чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи, що суд касаційної інстанції неоднаково й неправильно застосував норми матеріального права у справі, що переглядається, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись ст.ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л и:
Заяву ОСОБА_17 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.
Головуючий А.Г. Ярема Судді: М.І. Балюк Н.П. Лященко І.С. Берднік В.В. Онопенко Л.І. Григор'єва Л.І. Охрімчук В.С. Гуль М.В. Патрюк В.І. Гуменюк О.І. Потильчак А.А. Ємець Ю.Л. Сенін Т.Є. Жайворонок Л.І. Фесенко П.І. Колесник І.Б. Шицький

П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
28 січня 2015 року м. КиївСудові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,суддів:Барбари В.П.,Ємця А.А.,Сеніна Ю.Л., Берднік І.С.,Жайворонок Т.Є.,Сімоненко В.М.,Григор'євої Л.І.,Колесника П.І.,Шицького І.Б., - Гуля В.С.,Лященко Н.П., Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,
розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «КСК-БЛОК» до ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_25, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24 про стягнення заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_25, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24 до товариства з обмеженою відповідальністю «КСК-БЛОК», треті особи: комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», Київська міська державна адміністрація, про визнання права власності на об'єкти самочинного будівництва за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінформсервіс» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 липня 2014 року,

в с т а н о в и л и :
У серпні 2012 року товариство з обмеженою відповідальністю «КСК-БЛОК» (далі - ТОВ «КСК-БЛОК») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24 про стягнення заборгованості.
Зазначало, що 28 квітня 2012 року між ним (підрядник) та відповідачами (замовник) було укладено договір підряду, за умовами якого підрядник у межах узгодженої договірної ціни та в обсягах проектно-кошторисної документації, з додержанням вимог будівельних норм та правил зобов'язався забезпечити організацію будівельно-монтажних робіт з добудови об'єктів незавершеного будівництва, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, та закінчення оздоблювальних робіт; контроль за належним виконанням робіт на вказаних об'єктах відповідно до чинних державних будівельних норм і правил; введення об'єктів в експлуатацію, а замовник зобов'язався прийняти й оплатити виконані роботи в обсязі, передбаченому цим договором, у строк до 15 червня 2012 року.
Посилаючись на те, що 17 липня 2012 року воно надало відповідачам два екземпляри підписаного зі свого боку акта здачі-приймання виконаних робіт, проте усупереч вимогам пункту 4.3 договору підряду відповідачі підписаний зі свого боку примірник акта не повернули й вартість виконаних робіт не оплатили, просило стягнути з них солідарно 370 тис. грн.
У серпні 2012 року ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24 звернулись до суду з позовом до ТОВ «КСК-БЛОК» про визнання права власності на об'єкти самочинного будівництва.
Зазначали, що відповідно до умов інвестиційних договорів, укладених ними з товариством з обмеженою відповідальністю «Укрінформсервіс» (далі - ТОВ «Укрінформсервіс»), вони викупили іменні процентні облігації, набувши майнові права на вищевказані профінансовані ними об'єкти нерухомості, які були передані їм за актами приймання-передачі об'єктів незавершеного будівництва.
Ураховуючи, що зазначені об'єкти нерухомості були добудовані на 95 %, у подальшому, за договорами про передачу функцій замовника будівництва, укладеними ними із забудовником (замовником будівництва) - закритим акціонерним товариством «Київгума» (далі - ЗАТ «Київгума»), якому було передано в оренду земельну ділянку, на якій проводились роботи з реконструкції, їм було надано право на здійснення добудови цих об'єктів незавершеного будівництва.
На підставі вказаних договорів про передачу функцій замовника будівництва 28 квітня 2012 року між ними та ТОВ «КСК-БЛОК» було укладено договір підряду.
Посилаючись на те, що усупереч вимогам пункту 5.7 договору підряду ТОВ «КСК-БЛОК» не забезпечив у встановленому законом порядку погодження змін до проектної документації, внаслідок чого роботи були виконані з відхиленням від затвердженої проектної документації, а також не забезпечив прийняття об'єктів в експлуатацію, у зв'язку з чим вони не мають можливості оформити право власності на побудовані об'єкти нерухомості, на підставі частини третьої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просили визнати за ними право власності на відповідні об'єкти нерухомості, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 серпня 2012 року у задоволенні позовних вимог ТОВ «КСК-БЛОК» відмовлено; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24 задоволено: визнано за вказаними особами право власності на нежитлові будинки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2014 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 серпня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовлено.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 липня 2014 року рішення апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2014 року скасовано, залишено в силі рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 серпня 2012 року.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 липня 2014 року ТОВ «Укрінформсервіс» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та залишення без змін рішення апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 331, частини третьої статті 376 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
В обґрунтування заяви ТОВ «Укрінформсервіс» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року, від 30 листопада 2011 року, від 11 липня 2012 року, від 16 листопада 2011 року, від 25 липня 2012 року, від 20 лютого 2013 року, від 12 червня 2013 року та постанову Вищого господарського суду України від 10 вересня 2009 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2014 року цивільну справу за позовом ТОВ «КСК-БЛОК» до ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24 про стягнення заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24 до ТОВ «КСК-БЛОК», треті особи: комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», Київська міська державна адміністрація, про визнання права власності на об'єкти самочинного будівництва допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «Укрінформсервіс» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 8 липня 2002 року № 1330 ЗАТ «Київгума» було надано дозвіл на проектування та реконструкцію дитячого оздоровчого табору під дитячий оздоровчий комплекс сімейного типу на АДРЕСА_1.
Згідно з дозволом на виконання будівельних робіт ЗАТ «Київгума» виступило замовником указаної реконструкції.
Рішенням Київської міської ради від 29 травня 2003 року № 487/647 «Про оформлення права користування земельними ділянками» відкритому акціонерному товариству «Київгума» передано в оренду земельну ділянку площею 9,42 га для експлуатації та обслуговування дитячого оздоровчого табору на АДРЕСА_1; на підставі вказаного рішення було укладено договір оренди від 20 серпня 2003 року.
За договором про пайову участь у реконструкції, укладеним 17 грудня 2004 року між ЗАТ «Київгума» та ТОВ «Укрінформсервіс», сторонами здійснювалось фінансування реконструкції всього комплексу з подальшим розподілом між ними об'єктів нерухомості, що входять до об'єкту реконструкції.
За умовами інвестиційних договорів, укладених між ТОВ «Укрінфорсервіс» та відповідачами у період з 2006 по 2011 рік, останні викупили іменні процентні облігації для фінансування реконструкції об'єктів нерухомості у зазначеному комплексі.
У подальшому за договорами про передачу функцій замовника будівництва, укладеними відповідачами із забудовником (замовником будівництва) - ЗАТ «Київгума», якому було передано в оренду земельну ділянку, на якій проводились роботи з реконструкції, відповідачам було надано право на здійснення добудови цих об'єктів незавершеного будівництва.
На підставі вказаних договорів про передачу функцій замовника будівництва 28 квітня 2012 року між відповідачами та ТОВ «КСК-БЛОК» було укладено договір підряду.
Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічних позовних вимог про визнання права власності на об'єкти самочинного будівництва, суд першої інстанції вважав, що спірні об'єкти нерухомості були побудовані з відхиленням від проекту та є самочинним будівництвом у розумінні статті 376 ЦК України. При цьому з урахуванням таких обставин: будівництво вказаних об'єктів здійснювалось за кошти відповідачів (позивачів за зустрічним позовом) на підставі інвестиційних договорів та за згодою користувача земельної ділянки, на якій розташовані ці об'єкти; під час їх будівництва не було порушено архітектурні, будівельні, санітарні, екологічні та інші норми і правила; відхилення від проекту, що допущені при будівництві, не суперечать суспільним інтересам й будівництво не порушує права інших осіб, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання права власності на спірні об'єкти нерухомості відповідно до положень частини третьої статті 376 ЦК України.
Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, касаційний суд виходив з того, що акт приймання-передачі об'єкта незавершеного будівництва, підписаний сторонами інвестиційних договорів, засвідчує перехід права власності на відповідний профінансований інвестором за інвестиційним договором об'єкт нерухомості в разі, коли емітент (ТОВ «Укрінформсервіс») порушує свої зобов'язання щодо добудови, введення в експлуатацію та оформлення права власності на нього у встановлені строки. При цьому суд дійшов висновку про те, що інвестори (відповідачі) набули право власності на спірні об'єкти незавершеного будівництва на підставі статті 331 ЦК України.
Разом із тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, які надані заявником як приклад, містяться висновки про таке:
- в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року, від 30 листопада 2011 року, від 11 липня 2012 року, від 16 листопада 2011 року, від 20 лютого 2013 року, від 12 червня 2013 року та в постанові Вищого господарського суду України від 10 вересня 2009 року суд, вирішуючи спори про визнання права власності на самочинне будівництво й про знесення об'єктів самочинного будівництва, указав на необхідність з'ясування судами попередніх інстанцій правового статусу земельної ділянки, на якій розташований об'єкт самочинного будівництва, її власника чи користувача, цільового призначення земельної ділянки, чи зверталась особа, яка здійснила самочинне будівництво, до компетентних державних органів щодо прийняття забудови до експлуатації та оформлення права власності;
- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2012 року суд дійшов висновку про те, що у силу вимог частини другої статті 331 ЦК Українивизнання права власності на об'єкт незавершеного самочинного будівництва не допускається, оскільки це суперечить змісту як частини третьої статті 376 ЦК України, так і статті 331 ЦК України; крім того з урахуванням норм статті 15 ЦК України та статті 3 ЦПК України звернутись до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво може особа, цивільне право якої було порушене, невизнане або оспорюване, зокрема, якщо її вимоги були предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини другої статті 331, частини третьої статті 376 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.
Будівництво об'єктів нерухомості є взаємопов'язаною діяльністю різних суб'єктів права, які поєднані єдиною метою, спрямованою на безпосереднє забезпечення та створення об'єкта будівництва, яка включає різні аспекти і етапи будівництва.
Відносини у сфері містобудівної діяльності регулюються Конституцією України, Цивільним, Господарським і Земельним кодексами України, законами України «Про регулювання містобудівної діяльності», «;Про Генеральну схему планування території України», «;Про основи містобудування», «;Про архітектурну діяльність», «;Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду», «;Про землеустрій», іншими нормативно-правовими актами (стаття 3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Поняття «будівництво» включає в себе нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об'єктів будівництва (частина третя статті 10 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», стаття 4 Закону України «Про архітектурну діяльність»).
Для визнання будівництва самочинним воно має бути пов'язане з об'єктом нерухомості й порушувати одне з положень статті 376 ЦК України.
У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Водночас згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Зазначена норма поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснено на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповідного об'єкта) незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа).
Суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку, зокрема, у випадках: безоплатної передачі земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (стаття 121 Земельного кодексу України); набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі, у власність; укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки; прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).
Із контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.
Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є, та не являється забудовником. Зазначена умова є єдиною для визнання права власності на об'єкт нерухомості за такою особою.
Частина третя статті 376 ЦК України, на відміну від частини п'ятої цієї статті, не ставить набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, у залежність від відповідності виконаних робіт державним будівельним нормам і правилам та порушення прав третіх осіб або суспільних інтересів.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, установивши, що відповідачі здійснювали реконструкцію об'єктів нерухомості, розташованих на земельній ділянці, яка не була їм надана в установленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, зазначених норм матеріального права не врахував та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за відповідачами права власності на спірні об'єкти нерухомості відповідно до положень частини третьоїстатті 376 ЦК України.
Крім того, постановляючи ухвалу про залишення в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції указав на те, що відповідачі вважаються такими, що набули права власності на спірні об'єкти незавершеного будівництва, виходячи з положень статті 331 ЦК України.
Так, правові засади виникнення права власності на об'єкти нерухомості, що є об'єктами незавершеного будівництва, визначені статтею 331 ЦК України.
Однак стаття 331 ЦК України визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону, та не регулює правовий режим самочинного будівництва.
Правовідносини, що виникають з приводу самочинного будівництва, тобто у випадках, коли вимоги закону при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені, врегульовано спеціальною нормою, а саме статтею 376 ЦК України.
Відповідно до частин другої та третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Крім того, відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.
За змістом статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.
Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбаченихстаттею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.
Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.
Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції неправильно застосував норми частини третьої статті 376 ЦК України та безпідставно застосував норми статті 331 ЦК України у справі, яка переглядається, та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за відповідачами права власності на об'єкти самочинного будівництва, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
Отже, судове рішення суду касаційної інстанції в справі, яка переглядається Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконним, що відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для його скасування.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л и :

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінформсервіс» задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 жовтня 2013 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М., Гуменюка В.І.,Патрюка М.В.,Сеніна Ю.Л., -Лященко Н.П., за участі: ОСОБА_9, ОСОБА_10, їх представника - ОСОБА_11 та представника товариства з обмеженою відповідальністю «Роммакс» - Сингаївського Сергія Михайловича,
розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_9, ОСОБА_10 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_9, ОСОБА_10 до товариства з обмеженою відповідальністю «Роммакс», публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, про визнання договору частково недійсним та зняття арешту з квартири,
в с т а н о в и л а:
У липні 2011 року ОСОБА_9, ОСОБА_10 звернулись до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Роммакс» (далі - ТОВ «Роммакс»), публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ» (далі - ПАТ «АКБ «Київ»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, про визнання договору частково недійсним та зняття арешту з квартири.
В обґрунтування позовних вимог зазначали, що на виконання умов інвестиційних угод, укладених 15 червня 2005 року ОСОБА_9, а 8 серпня 2005 року ОСОБА_10 і відповідачами, та з метою отримання у власність квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 вони сплатили по 100 % вартості об'єкта інвестування, виконавши зобов'язання в повному обсязі.
29 грудня 2006 року ТОВ «Роммакс» без їхнього відома та згоди й у порушення вимог статті 583 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) і Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) передало належні їм майнові права на спірні квартири в іпотеку ПАТ «АКБ «Київ».
Посилаючись на те, що цією угодою відповідачі позбавили їх можливості володіти й розпоряджатися об'єктами інвестування, ОСОБА_9, ОСОБА_10 просили суд: визнати укладений відповідачами іпотечний договір недійсним у частині передачі в іпотеку майнових прав на зазначені квартири; зобов'язати ПАТ «АКБ «Київ» надіслати приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 повідомлення про припинення спірного іпотечного договору, заяву про вилучення обтяжень об'єктів нерухомого майна та повідомлення про виключення запису щодо обтяження іпотекою майнових прав на квартири.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 грудня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_9, ОСОБА_10 задоволено частково: визнано недійсним договір іпотеки від 29 грудня 2006 року в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2012 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_10
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2012 року відмовлено ОСОБА_9, ОСОБА_10 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У липні 2013 року ОСОБА_9, ОСОБА_10 подали до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2013 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2013 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_9, ОСОБА_10 до ТОВ «Роммакс», ПАТ «АКБ «Київ», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, про визнання договору частково недійсним та зняття арешту з квартири для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2013 року.
Ухвалами судді Верховного Суду України від 14 серпня 2013 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вищезазначеним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до пункту 1 частини другої статті 360-1 ЦПК України.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_9, ОСОБА_10 порушують питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції й ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2013 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, - неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203,215 та 583 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_9, ОСОБА_10 посилаються на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України від 17 квітня 2013 року, 26 квітня 2013 року, 15 травня 2013 року та 22 травня 2013 року.
Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_9, ОСОБА_10, їх представника - ОСОБА_11 та представника ТОВ «Роммакс» - Сингаївського С.М., дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 10 березня 2005 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Київвисотбуд» (далі - ТОВ «Київвисотбуд») та інвестором ТОВ «Роммакс» укладено інвестиційний договір № 5, за яким останній фінансує будівництво жилого будинку АДРЕСА_1, а ТОВ «Київвисотбуд» здійснює будівництво, оформляє та надає інвестору документи, що посвідчують право власності на квартири, за умови виконання інвестиційних зобов'язань.
14 березня 2005 року ТОВ «Київвисотбуд» згідно з інвестиційним договором від 10 березня 2005 року № 5 за актом прийому-передачі № 1 передало ТОВ «Роммакс» 23 квартири, загальною площею 1 688,67 кв.м, у будинку АДРЕСА_1.
15 червня 2005 року ОСОБА_9, а 8 серпня 2005 року ОСОБА_10 укладено з ТОВ «Роммакс» та акціонерним комерційним банком «Київ» (правонаступник - ПАТ «АКБ «Київ») інвестиційні угоди № 03-02-378 та № 12-02-338 відповідно, за умовами яких позивачі взяли участь у фінансуванні будівництва квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 з метою отримання їх у власність шляхом внесення коштів на рахунок банку. Запланована дата введення будинку в експлуатацію - ІІ квартал 2007 року.
ОСОБА_9, ОСОБА_10 повністю виконали свої зобов'язання за укладеними ними інвестиційними угодами, що підтверджується довідками про інвестування загальної площі квартир від 12 липня 2005 року та від 8 серпня 2005 року (а.с. 24, 31).
29 грудня 2006 року між ТОВ «Роммакс» та акціонерним комерційним банком «Київ» укладено іпотечний договір, за умовами якого ТОВ «Роммакс» з метою забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором № 166/06, укладеним 25 грудня 2006 року, передало в іпотеку майнові права на нерухомість, будівництво якої не було завершене, а саме на квартири в жилому будинку, що будується в АДРЕСА_1, зокрема квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 48,11 кв.м кожна.
На підставі зазначеного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 було накладено заборону на майнові права, які є предметом іпотеки та які зареєстровані в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 31884090 та № 31625684.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_9 та ОСОБА_10, дійшов висновку, що позивачі є власниками предмета іпотеки - майнових прав, оскільки виконали свої грошові зобов'язання за інвестиційними угодами. ТОВ «Роммакс» не мало передбачених законом підстав для передачі в заставу майнових прав на об'єкти інвестування, оскільки не володіло майновими правами на передачу в іпотеку квартир та не було уповноважене не це позивачами, а тому іпотечний договір від 29 грудня 2006 року в частині передачі в іпотеку квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 є недійсним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_10, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір застави майнових прав є способом забезпечення виконання зобов'язань, а не правочином щодо розпорядження майновими правами, цей договір не передбачає зміну кредитора в зобов'язанні, на відміну від правочину відступлення права вимоги, за яким відповідно до статті 512 ЦК України здійснюється така заміна кредитора в зобов'язанні.
Разом із тим у наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвалах суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення в подібних правовідносинах, погодився з висновками районних та апеляційних судів, що позивачі, виконавши свої інвестиційні зобов'язання в повному обсязі, мають право володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктами інвестицій. За таких обставин відповідачі не були власниками майнових прав на інвестовані позивачами об'єкти будівництва, а тому не могли передавати майнові права в заставу, ураховуючи те, що позивачі згоди на це не давали й сторонами договорів застави не були.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із такого.
За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотекою. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
Стаття 5 Закону України від 19 червня 2003 року № 979-IV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (далі - Закон № 979-IV) установлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону № 898-IV щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено.
За статтями 1, 5 Закону № 898-IV (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.
Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Правовий аналіз положень ЦК України, Закону № 898-IV та Закону № 979-IV дає можливість дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 виконали свої грошові зобов'язання за інвестиційними угодами, повністю сплативши вартість об'єктів будівництва (стовідсоткову передоплату), тобто вчинили дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкти будівництва або набуття майнових прав на них.
Оскільки майнові права на відповідні квартири в незавершеному будівництвом жилому будинку, вартість яких була сплачена ОСОБА_9 і ОСОБА_10 за інвестиційними угодами № 03-02-378 та № 12-02-338, відповідно до положень Закону № 898-IV у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом іпотеки, ТОВ «Роммакс» неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, а тому договір іпотеки, який укладено без згоди позивачів на передачу майнових прав на спірні квартири в іпотеку, є недійсним у силу статей 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений з порушенням вимог частини другої статті 583 ЦК України та статті 5 Закону № 898-IV.
Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявниками як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.
За таких обставин у справі, яка переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом касаційної інстанцій положень статей 203, 215 та 583 ЦК України, тому на підставі пункту 1 статті 355, частин першої та другої статті 360-4 ЦПК Україниухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_9, ОСОБА_10 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2012 року задовольнити частково.
Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першоїстатті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий А.Г. ЯремаСудді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 вересня 2013 року м. КиївСудова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,суддів:Григор'євої Л.І.,Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Онопенка В.В.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л.,
розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_9 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_9 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Київ», товариства з обмеженою відповідальністю «Систем-Інвест» про визнання договору застави частково недійсним,
в с т а н о в и л а :

У жовтні 2011 року ОСОБА_9 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 9 січня 2006 року між нею, товариством з обмеженою відповідальністю «Систем-Інвест» (далі - ТОВ «Систем-Інвест») та публічним акціонерним товариством «Акціонерний банк «Київ» (далі - ПАТ «АКБ «Київ») було укладено інвестиційну угоду, на виконання умов якої вона сплатила 100% вартості об'єкта інвестування з метою отримання у власність квартири АДРЕСА_1. У лютому 2011 року їй стало відомо про факт укладення між ТОВ «Систем-Інвест» та ПАТ «АКБ «Київ» без її відома та згоди договору застави від 29 грудня 2007 року, предметом якого визначені майнові права на квартири загальною площею 2927,42 кв.м будинку АДРЕСА_1.
Позивачка просила визнати зазначений договір застави від 29 грудня 2007 року частково недійсним.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 листопада
2011 року позов задоволено, постановлено визнати недійсним договір застави від 29 грудня 2007 року, посвідчений нотаріусом ОСОБА_10, у частині передачі в заставу ПАТ «АКБ «Київ» майнових прав на квартиру
АДРЕСА_1.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2012 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 листопада 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 відмовлено.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 1 червня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2012 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_9 просить скасувати ухвалу колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2012 року та постановити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2012 року та залишити без змін рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 листопада 2011 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 215, 575, 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 5 Закону України «Про іпотеку».
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_9 наводить ухвали колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня, 3, 4, 17, 24 квітня, 15 травня 2013 року та постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня та 3 квітня 2013 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 10 червня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ОСОБА_9 та ТОВ «Систем-Інвест», перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Судами встановлено, що 23 грудня 2003 року між ТОВ «Київвисотбуд» і ТОВ «Систем-Інвест» було укладено інвестиційний договір № 1, за умовами якого інвестор фінансує будівництво житлового будинку № 2-20 по вул. Старонаводницькій, ділянка № 14, у м. Києві, а ТОВ «Київвисотбуд» здійснює будівництво та, за умови виконання інвестиційних зобов'язань, надає всі необхідні документи інвестору для оформлення прав власності на відповідні квартири.
28 листопада 2005 року укладено додаткову угоду №1 до інвестиційного договору, відповідно до пунктів 4.1.4 та 4.4.3 якої ТОВ «Київвисотбуд» зобов'язалося передати ТОВ «Систем-Інвест» за актом приймання-передачі майнові права на об'єкт інвестування, а інвестор набував право здійснювати передачу своїх прав і зобов'язань окремим договором третім особам відповідно до законодавства України.
9 січня 2006 року між ТОВ «Систем-Інвест», ПАТ «АКБ «Київ» та ОСОБА_9 укладено інвестиційну угоду № 24-153, за умовами якої остання взяла участь у фінансуванні будівництва 3 кімнатної квартири АДРЕСА_1, з метою отримання її у власність шляхом внесення коштів у розмірі 1 199 139 грн 50 коп до 1 жовтня 2006 року через касу ПАТ АКБ «Київ» або шляхом безготівкового перерахування на рахунок банку вартості 30% площі об'єкту до 9 лютого 2006 року, а 70% - до 1 жовтня 2006 року.
ОСОБА_9 повністю виконала свої зобов'язання за інвестиційною угодою.
29 грудня 2007 року між ПАТ «АКБ «Київ» та ТОВ «Систем-Інвест» укладено договір застави, за умовами якого ТОВ «Систем-Інвест» для забезпечення своїх зобов'язань за кредитним договором № 106/07 від 21 грудня 2007 року передало в заставу майнові права на квартири, будівництво яких не завершено, загальною площею 2927,42 кв.м у будинку АДРЕСА_1.
Задовольняючи частково позовні вимоги та визнаючи договір застави недійсним, суд першої інстанції, дійшов висновку про те, що на час укладення договору застави 29 грудня 2007 року майнові права на спірну квартиру належали ОСОБА_9 у зв'язку з повним виконанням останньою грошового зобов'язання за інвестиційною угодою, тому ТОВ «Систем-Інвест» не мало передбачених законом підстав для передачі в заставу майнових прав на об'єкт інвестування, оскільки не володіло майновими правами на квартири та не було уповноважене на це позивачкою.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що на час укладення договору застави майнових прав ТОВ «Систем-Інвест» діяло як інвестор будівництва, належні йому майнові права товариство позивачці не передавало, оспорюваний договір застави не суперечить чинному законодавству.
Разом із тим у наданих для порівняння ухвалах колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня, 3 квітня (справа № 6-44381св12), 3 квітня (справа № 6-50504 св12), 4 квітня, 15 травня 2013 року вказано, що позивачі, які виконали свої грошові зобов'язання за інвестиційними договорами в повному обсязі, є власниками майнових прав на об'єкти незавершеного будівництва, а тому відповідачі без згоди позивачів, не могли передавати майнові права в заставу.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 215, 575, 583 ЦК України та статті 5 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотекою. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
Стаття 5 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати"установлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону України "Про іпотеку" щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено.
Згідно зі статтями 1, 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору застави) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.
Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" дозволяє дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
У справі, яка переглядається, установлено, що інвестор ОСОБА_9 виконала свої грошові зобов'язання за інвестиційною угодою, повністю сплативши вартість об'єкта будівництва (стовідсоткову передоплату), тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт.
ТОВ "Систем-Інвест" без згоди позивачки передало в заставу майнові права - право вимоги на передачу у власність об'єктів нерухомості, що будуть створені в майбутньому, зокрема квартиру НОМЕР_1, вартість якої повністю сплатила ОСОБА_9
Отже, висновок суду касаційної інстанції про те, що договір застави не суперечить чинному законодавству, є помилковим.
Разом із тим ухвали колегій суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 та 24 квітня 2013 року, які надані заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, не є прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки в них зазначені інші фактичні обставини справи, що не свідчать про неоднакове застосування касаційної інстанції статей 215, 575, 583 ЦК України та статті 5 Закону України «Про іпотеку».
Постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня та 3 квітня 2013 року, які додані ОСОБА_9 до заяви, не можна визнати прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки вказані постанови ухвалено в порядку перегляду судових рішень Верховним Судом України з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
Відповідно до вимог частин першої, другої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_9 задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першоїстатті 355 ЦПК України.


Наша оценка 5 на основе 2 отзывов Google