9: 00-18: 00 без обіду сб, нд: вихідні
+380 67 503 05 30 +380 50 406 65 36

Розiрвання iнвестицiйного договору

 Інвестиційний договір — основний правовий документ, що регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності. Він є правовою формою взаємовідносин між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Договір має відповідати сутності інвестування, тобто закріплювати факт вкладання коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування; визначати мету та основні права та обов'язки сторін.
Предметом інвестиційного договору є інвестиція у будь-якій незабороненій законодавством України формі. Це можуть бути передбачені законодавством форми інвестицій та інвестиційної діяльності: інноваційна діяльність; капітальні вкладення в основні фонди; корпоративна форма; лізинг; придбання незабороненого законами України рухомого та нерухомого майна; створення підприємств, що повністю належать інвестору, чи придбання останнім у власність діючого підприємства повністю; придбання майнових прав. Предметом такого договору також можуть бути дії, послуги тощо, які надаються (виконуються) учасниками інвестиційної діяльності та спрямовані на забезпечення інвестування.
Які ж наслідки має розірвання інвестиційного договору? Виконане за договором до його зміни чи розірвання поверненню не підлягає, якщо інше не встановлено договором або законом. Однак, спори з цього приводу що випливають з правовідносин в звязку з розірванням інвестиційних договорів існують по сьогоднішній день.
Верховним судом України з цього приводу 20 лютого 2013 року по справі 6-158цс15 прийнято постанову з підстав неднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих же норм матеріального права і зазначив наступне.
У вересні 2010 року приватне акціонерне товариство "Торговий дім "Інтерсервіс" (далі - ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" звернулося до суду з указаним позовом. Під час розгляду справи ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" збільшило позовні вимоги в частині визнання недійсними свідоцтва про право власності на квартиру та державної реєстрації права власності на зазначену нерухомість.
Позивач указував на те, що 31 липня 2003 року між ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_19 було укладено інвестиційний договір № Т-43, об'єктом інвестування якого є квартира АДРЕСА_1 вартістю 145 017 умовних одиниць, що за курсом Національного банку України на момент укладення договору еквівалентно 773 201 гривні 60 копійкам.
28 квітня 2006 року ОСОБА_19 на виконання умов інвестиційного договору вніс на поточний рахунок банку грошову суму в розмірі 761 793 гривень 5 копійок.
5 квітня 2007 року ОСОБА_19 уклав із ОСОБА_17 договір про відступлення права вимоги, згідно з умовами якого ОСОБА_19 відступив, а ОСОБА_17 прийняв на себе право вимагати виконання зобов'язань за вищевказаним інвестиційним договором.
31 грудня 2008 року на підставі акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта було прийнято в експлуатацію житловий будинок АДРЕСА_1 державної адміністрації вказаному будинку присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1.
5 липня 2010 року між ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_17 укладено додаткову угоду до інвестиційного договору, згідно з якою збільшено вартість об'єкта інвестування до 911 793 гривень 5 копійок та змінено порядок розрахунків за інвестиційним договором, зокрема п. 2 указаної додаткової угоди встановлено доплату до повної вартості об'єкта інвестування в сумі 150 тис. гривень, яку ОСОБА_17 зобов'язався здійснити до 5 липня 2010 року включно.
5 липня 2010 року на виконання інвестиційного договору ОСОБА_17 було сплачено 149 997 гривень на поточний рахунок ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс".
Копії квитанцій про оплату ОСОБА_17 передав генеральному директору вказаного товариства, а останній передав ОСОБА_17 для оформлення права власності на квартиру акт приймання-передачі квартири, технічний паспорт на квартиру, довідку про 100 % фінансування будівництва вказаної вище квартири.
Після здійснення банківської операції зі сплати 149 997 гривень ОСОБА_17 того самого дня звернувся до банку із заявою про анулювання платежу.
Посилаючись на порушення ОСОБА_17 умов інвестиційного договору та додаткової угоди до інвестиційного договору, позивач просив суд розірвати вказані договори й визнати документи, які були передані ОСОБА_17 для оформлення права власності на квартиру, недійсними. Крім того, позивач просив суд визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, визнати свідоцтво про право власності на квартиру від 12 липня 2010 року, видане ОСОБА_17, недійсним і скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_17 на зазначену квартиру.
У листопаді 2010 року ОСОБА_17 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" про визнання додаткової угоди до інвестиційного договору недійсною та відшкодування моральної шкоди. Зазначав, що підписував додаткову угоду на невигідних для себе умовах, під психологічним тиском і проти власної волі лише з метою одержати документи, необхідні для оформлення права власності на квартиру, оскільки його відмова від укладення додаткової угоди могла призвести до неможливості отримання таких документів. У зв'язку з викладеним ОСОБА_17 просив суд визнати додаткову угоду недійсною та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 3 тис. гривень, спричинену постійним психологічним тиском з боку відповідача.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2011 року, позов ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" задоволено частково: розірвано інвестиційний договір від 31 липня 2003 року № Т-43, укладений між ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_17; припинено право власності ОСОБА_17 на квартиру АДРЕСА_1; визнано за ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" право власності на зазначену квартиру; витребувано з володіння ОСОБА_17 на користь ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" оригінал технічного паспорта на вказану квартиру; визнано свідоцтво про право власності на вказану квартиру недійсним; скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_17 У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2011 року скасовано рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2011 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ПАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", у решті - судові рішення залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року у зв'язку з нововиявленими обставинами скасовано рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2011 року, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2011 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_17 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року та ухвалити нове судове рішення у справі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ч. 2 ст. 651, ч. 4 ст. 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року вказану справу допущено до провадження Верховного Суду України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана, зокрема, з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірний інвестиційний договір підлягає розірванню з тих підстав, що відповідач допустив істотне порушення умов спірного договору - не виконав грошових зобов'язань за додатковою угодою, що призвело до неотримання позивачем як суб'єктом господарської діяльності прибутку та завдало шкоди. За таких обставин суд дійшов висновку про припинення права власності відповідача на спірну квартиру.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із факту недоведеності примушування відповідача до укладення додаткової угоди.
Суд касаційної інстанції в частині задоволення позову скасував судові рішення й ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що неотримання позивачем прибутку бажаного розміру внаслідок його господарської діяльності не є шкодою в розумінніст. 22 ЦК України, тому невиконання умов додаткової угоди й несплата відповідачем 150 тис. гривень у встановлений додатковою угодою строк не може вважатися істотним порушенням умов договору та не є підставою для розірвання спірного договору. Крім того, касаційний суд дійшов висновку, що право власності відповідача на спірну квартиру виникло до розірвання договору, а місцевий та апеляційний суди всупереч положенням ст. 653 ЦК України вважали припинення права власності ОСОБА_17 на квартиру наслідком розірвання спірного договору.
Переглядаючи судове рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з тих підстав, що вважав обґрунтованими висновки цих судів про порушення відповідачем істотних умов інвестиційного договору через невиконання ним зобов'язань сплатити 150 тис. гривень і наявність правових підстав для розірвання спірного договору, а також припинення права власності відповідача на об'єкт інвестування.
У наданій заявником для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 7 квітня 2010 року у справі про розірвання договору про сумісну діяльність, зобов'язання повернення майна суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів про задоволення позовів у частині розірвання договорів поставки товарно-матеріальних цінностей з тих підстав, що невиконання відповідачами умов договору щодо здійснення оплати за товар є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання такого договору. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про повернення майна, господарські суди обґрунтовано виходили з того, що відповідно до ч. 4 ст. 653 ЦК України в разі зміни або розірвання договору сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язаннями. У такому випадку друга сторона може вимагати лише відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Разом з тим згідно із чч. 4, 5 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що виконане за договором до його зміни чи розірвання поверненню не підлягає, якщо інше не встановлено договором або законом.
Саме така позиція викладена в наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 7 квітня 2010 року, який відмовив у поверненні майна за виконаним зобов'язанням.
У справі, що переглядається, суд установив, що ОСОБА_17 отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 12 липня 2010 року, тобто до виникнення спору про розірвання інвестиційного договору.
Проте усупереч положенням ч. 4 ст. 653 ЦК України суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо припинення права власності ОСОБА_17 на об'єкт інвестування - спірну квартиру.
Відповідно до вимог чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи, що суд касаційної інстанції неоднаково й неправильно застосував норми матеріального права у справі, що переглядається, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.


Наша оценка 5 на основе 2 отзывов Google