+380 67 430 78 80
+380 50 406 65 36

м. Київ, вул.Січових Стрільців
(Артема), 14, оф. 21а

Показати на мапі

пн - пт: 9.00-18.00
сб - нд: вихідний

 Донедавна застосування термінів регрес та суброгація при вирішенні спорів судами не мало жодних проблем. Та й здавалося б, які проблеми можуть виникнути, якщо питання пов’язане з реалізацією регресної вимоги, чи права суброгації чітко врегульоване законодавчо. Аж ні. На сьогодні дійсно існує проблема застосування цих понять, і найбільше з нею зіштовхнулися страховики, оскільки як право суброгації, так і право регресу тісно пов’язані із страховою діяльністю після виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування.
Проблема носить системний характер, починаючи від незнання теорії права, аж до порушень норм матеріального та процесуального права судами загальної юрисдикції при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за позовами страховиків за договорами майнового страхування, до осіб, винних у заподіянні шкоди.
Так, Верховний Суд України в узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування від 19.07.2011 року, застосувавши доктринальне тлумачення, а не законодавче визначення, терміну суброгація, узагальнив:
- «перехід права вимоги від страхувальника до страховика називається суброгацією»,
- «за суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. А при регресі одне зобов’язання замінює інше».
Таке узагальнення Верховного Суду України суперечить нормам матеріального та процесуального права.
Аналізуючи проблему спочатку звертаюся до теорії держави і права, яка, зокрема, досить багато уваги приділяє джерелам права. Джерелами права в різних правових системах визнаються: нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий (санкціонований звичай), нормативно-правовий договір (у тому числі міжнародний договір), релігійні тексти (коран, сунна), правова доктрина, принципи права — це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права. Сучасна правова система України заснована на юридичних поняттях та принципах характерних романо-германському типу правової системи, найбільш суттєвими ознаками якої є: визнання нормативно-правового акта основним джерелом права; усі нормативно-правові акти підпорядковуються за їх юридичною силою таким чином складаючи певну ієрархічну систему; Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Підсумовуючи: джерелом права в Україні є Конституція, закони, підзаконні нормативні акти.
Теорія підтверджена законодавчо:
Відповідно до ст.8 ЦПК України «суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права)». Тобто закон не допускає застосування судом при вирішенні спорів таких джерел права як судовий прецендент чи доктринальне тлумачення.
Але ситуація на практиці є кардинально протилежною: суди загальної юрисдикції при розгляді спорів страховиків про відшкодування шкоди у порядку регресу використовують у своїй діяльності Узагальнення ВСУ від 19.07.2011 року як джерело права, тим самим допускаючи порушення норм матеріального права та цивільного процесу.
Так, якщо детально аналізувати законодавче визначення понять «регрес» та «суброгація», то діючим законодавством визначено наступне:
- ст.1191 ЦК України: особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Це загальна норма законодавства, яка передбачає перехід права вимоги регресу від однієї особи до іншої при виникненні деліктного (позадоговірного) зобов’язання, а саме із заподіяння шкоди;
- ст.993 ЦК України: до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
- ст.27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
А це вже спеціальні норми, які передбачаються перехід до страховика права вимоги до винної особи, яке страхувальник має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Якщо аналізувати ст.993 ЦК України, ст.27 Закону України «Про страхування», то до страховика переходить право вимоги, яке особа, страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Підсумовуючи, після сплати страхового відшкодування до страховика за договором майнового у межах фактичних витрат переходить право вимоги до винної особи про відшкодування збитків. Якщо говорити про те, що ні ст.993 ЦК України, ні ст.27 Закону України «Про страхування» не визначено чи переходить до страховика право вимоги саме у порядку регресу, то варто звернутися до ст.8 ЦК України, відповідно до якої можливе застосування аналогії закону. Якщо застосувати аналогію закону, то можна сміливо говорити, що ст.993 ЦК України, ст.27 Закону України «Про страхування» передбачено перехід до страховика права вимоги саме у порядку регресу, аналогія ст.1191 ЦК України.
Тепер щодо терміну «суброгація»: - статтею 269 Кодексу торгового мореплавства України передбачена суброгація, що полягає у наступному: у разі сплати страхової суми до страховика за його згодою переходять: 1) усі права на застраховане майно - у разі страхування на повну вартість; 2) право на частку застрахованого майна пропорційно відношенню страхової суми до страхової вартості - у разі страхування на неповну вартість.
А тепер, порівнюючи законодавчі визначення понять регресу та суброгації можна говорити про абсолютні різність правової природи цих понять. Якщо поняття регресу передбачає перехід від страхувальника права вимоги про відшкодування шкоди до винної особи, то суброгація передбачає перехід майнового права від страхувальника до страховика на застраховане майно. Тобто поняття мають не лише різну правову природу, а зобов’язання мають різний суб’єктний склад.
Схематично перехід права вимоги у порядку регресу та суброгацію можна зобразити так:
Регрес:
страховик + страхувальник = договір майнового страхування → страховий випадок (заподіяння шкоди застрахованому майну з вини третьої особи) → виникнення права вимоги до третьої особи про відшкодування шкоди та/або права на отримання страхового відшкодування за договором майнового страхування → виплата страхового відшкодування за договором майнового страхування → перехід права вимоги від страхувальника до страховика → реалізація страховиком права вимоги про відшкодування шкоди до особи, винної у заподіянні збитків.
Суброгація:
страховик + страхувальник = договір майнового страхування → страховий випадок → виникнення права вимоги на отримання страхового відшкодування за договором майнового страхування → виплата страхового відшкодування за договором майнового страхування → перехід права на застраховане майно від страхувальника до страховика.
Таким чином, підміна понять «регрес» та «суброгація» ВСУ в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування від 19.07.2011 року є очевидною.
Із-за підміни понять суброгація та регрес, порушення ВСУ норм матеріального та процесуального права, застосування доктринального тлумачення терміну суброгація, судами загальної юрисдикції, з посиланням на Узагальнення ВСУ, розглядаються спори за позовами страховиків за договорами майнового страхування до осіб, винних у заподіянні збитків, у порядку суброгації, що призводить зрештою, до ухвалення судами незаконних рішень. Так суди загальної юрисдикції, посилаючись на зазначене Узагальнення при вирішенні спорів застосовують поняття суброгації, що призводить до порушення права страховика на реалізацію права регресу до особи, винної у заподіянні шкоди.
Зазначена проблема стала причиною інших порушень норм матеріального права: вирішуючи спори у порядку суброгації суди відліковують початок перебігу строку позовної давності з моменту настання страхового випадку, вважаючи, що оскільки зобов’язання виникло із заподіяння шкоди, виплативши страхове відшкодування, страховик стає учасником тих же зобов’язальних правовідносин. Оскільки термін позовної давності підліковується від моменту, коли право порушене, то суд відліковує строк позовної давності уже з моменту настання страхового випадку.
Так, відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Питання щодо порушення права є дискусійним і чітко не врегульоване законодавчо. Так юридичним фактом є факт заподіяння шкоди, але говорити про те, що право особи порушено можна, принаймні, лише з того моменту, коли встановлена вина особи, яка її заподіяла. Отже, дискусійним є питання, коли виникає право вимоги у особи, якій цю шкоду заподіяно, а тим паче дискусійним є питання, коли таке право виникає у страховика: чи з моменту заподіяння шкоди? чи з моменту, коли встановлено, що шкода заподіяна з вини іншої особи? чи коли страховику стало відомо про настання страхового випадку? чи з моменту коли сплачено страхове відшкодування? Але суди, вирішуючи спори, чомусь відліковують початок перебігу позовної давності виключно з моменту, коли має місце факт заподіяння шкоди. Така судова практика унеможливлює реалізацію права вимоги страховиком, скажімо, в такій ситуації: страхувальник за договором майнового страхування повідомив страховика про настання страхового випадку, який стався з вини третьої особи, а за виплатою страхувальник звернувся, скажімо, через10 років. Страховик сплачує страхове відшкодування, але не може реалізувати право вимоги, яке до нього перейшло: якщо приймати до уваги узагальнення ВСУ від 19.07.2011 року, практику судів, що ґрунтується на Узагальненні, то страховик уже позбавлений права вимоги у зв’язку із спливом позовної давності. Це суттєво порушує право страховика на реалізацію права зворотної вимоги та унеможливлює реалізацію такого права.
Тому, вирішуючи спори за участю страховиків про відшкодування шкоди, суди мали би з’ясовувати, коли страховик дізнався про набуття права. А набуває страховик такого права з моменту сплати страхового відшкодування, а тому суди, дотримуючись норм матеріального права, мали би відліковувати початок перебігу позовної давності з моменту виплати страхового відшкодування. І, з рештою, законодавець же передбачив для чогось ч.6 ст.261 ЦК України, відповідно до якої за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання.

закрити