+380 67 430 78 80
+380 50 406 65 36

м. Київ, вул.Січових Стрільців
(Артема), 14, оф. 21а

Показати на мапі

пн - пт: 9.00-18.00
сб - нд: вихідний

 Відповідно до ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» Нечесна підприємницька практика забороняється.
Нечесна підприємницька практика включає:
1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції;
2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно:
1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару;
2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції;
3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг;
4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті;
5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди;
6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує.
Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Забороняються як такі, що вводять в оману:
1) пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції;
2) пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої;
3) відмова від пред'явлення споживачу товару, що пропонується, та прийняття замовлення або ненадання товару протягом розумного строку чи демонстрування дефектного зразка товару;
4) недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення;
5) пропонування до вільної реалізації продукції, яка вилучена з обігу або щодо обігу якої існують обмеження;
6) недостовірне твердження, що існуватиме загроза особистій безпеці споживача або його сім'ї, якщо він не придбає чи не замовить продукцію;
7) утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції;
8) використання повідомлення про розпродаж у зв'язку із припиненням суб'єкта господарювання, його структурного підрозділу або припинення відповідного виду господарської діяльності, тоді як це не відповідає дійсності.
Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.
Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.
При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться:
1) час, характер та повторюваність пропозицій щодо придбання продукції;
2) вживання образливих або загрозливих висловів;
3) використання тяжкої для споживача обставини, про яку продавцю або виконавцю було відомо, для впливу на рішення споживача;
4) встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання;
5) загроза здійснити незаконні або неправомірні дії.
Як агресивні забороняються такі форми підприємницької практики:
1) створення враження, що споживач не може залишити приміщення продавця (виконавця) без укладення договору або здійснення оплати;
2) здійснення тривалих та/або періодичних візитів до житла споживача, незважаючи на вимогу споживача про припинення таких дій або залишення житла;
3) здійснення постійних телефонних, факсимільних, електронних або інших повідомлень без згоди на це споживача;
4) вимога оплати продукції, поставленої продавцем (виконавцем), якщо споживач не давав прямої та недвозначної згоди на її придбання.
Перелік форм агресивної підприємницької практики не є вичерпним.
Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Суб'єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством.
З питань застосування вказаної норми постійно наявні суперечки у право розумінні і правозастосуванні, а відповідно і судові процеси особливо в сфері надання фінансових послуг, діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів та відповідного ліцензування такої діяльності. Варто розібратись в даному питанні докладніше.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-III "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" тастатті 34 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг") діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.
До фінансових послуг, зокрема, належить діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 11 1частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (Закон від 2 червня 2011 року № 3462-VII).
Відповідно до положень, закріплених у частині першій, пункті 7 частини третьої, частини шостої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів", забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Зокрема, згідно з пунктом 7 частини третьої статті 19 цього Закону забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Таким чином, Законом України "Про захист прав споживачів" закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.
При цьому в зазначеному Законі нормативне визначення поняття "пірамідальної схеми" не надано, однак визначені ознаки, які відносять діяльність суб'єкта підприємництва до "пірамідальної схеми".
Аналіз пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" дає підстави для висновку, що поняття "пірамідальна схема" у розумінні цієї норми має такі обов'язкові ознаки: а) здійснення оплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару.
Таким чином, для кваліфікації "пірамідальної схеми" необхідна наявність усіх зазначених ознак у сукупності.
Відсутність будь-якої з вищевказаних ознак виключає можливість визнання схеми як "пірамідальної", тобто такої, що порушує норми чинного законодавства України.
Висновок про саме таке застосування статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" міститься в постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (справа № 6-14цс13).
Так, пірамідальній схемі властива сплата коштів за можливість одержання окремим учасником грошової компенсації, яка повинна надаватися за рахунок залучення цим учасником схеми інших споживачів.
відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" під поняттям "фінансова послуга" розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-ІV "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг" (введено в дію з 9 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та доповнено пункт 111 , відповідно до якого до фінансових послуг віднесено послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.
Відповідно до пунктів 3, 4 Прикінцевих положень до цього Закону фінансові установи зобов'язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність із вимогами цього Закону (тобто до 9 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов'язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.
На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (як уповноважений державний орган), 9 жовтня 2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах") (далі - Ліцензійні умови).
Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, та передбачили, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та/або послуг.
Згідно з пунктом 1.2 частини першої Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі - це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об'єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду України від 25 червня 2014 року по справі №6-74цс14.

Спірним питанням є захист прав споживача за договором страхування в разі неналежного виконання умов договору страховою компанією.
Згідно зі статті 16 Закону України «Про страхування», стаття 979 ЦК України договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Отже, за своєю правовою природою договір страхування є договором про надання послуг.
Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
А відповідно до пункту 22 статті 1 цього ж Закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Таким чином, на підставі аналізу вищевказаних правових приписів та урахуванням пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», можна зробити висновок, що до відносин, які регулюються нормами Закону України «Про захист прав споживачів», належать, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування.
У частині п'ятій статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» установлено, що в разі якщо виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.
Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (статті 992 ЦК України).
А згідно з частиною четвертою статті 16 Закону України «Про страхування» однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору.
На підставі викладеного, можна зробити висновок що положення щодо відповідальності страховика, закріплені в Законі України «Про страхування» та главі 67 ЦК України, є спеціальними нормами права, а в Законі України «Про захист прав споживачів» - загальними.
Розмір неустойки як відповідальність страховика за договором страхування має бути визначено у такому договорі. Якщо ж такий розмір не було визначено сторонами в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується частина п'ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи.
Отже, на підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за одне й те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, визначеного в договорі страхування (у разі відсутності визначення розміру в договорі - у розмірі, визначеному в Законі України «Про захист прав споживачів»).
Також страховик несе відповідальність, передбачену статтею 625 ЦК України.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (страховика) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитору (застрахованої особи) від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору (застрахованій особі).

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 червня 2014 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І.,Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І.,Патрюка М.В., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л.,-
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо-Центр" про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2013 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо-Центр" (далі - ТОВ "Кредо-Центр") про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів.
Зазначав, що 21 листопада 2012 року між ним і ТОВ "Кредо-Центр" укладено договір про надання послуг, спрямованих на придбання товару в групах, а саме сільськогосподарської техніки вартістю 1 500 000 грн. Згідно з умовами договору відповідач зобов'язувався надати йому, позивачеві, послуги з адміністрування фінансових активів з метою придбання товару в групах на підставі створеної відповідачем програми "Кредо-Центр", яка базується на принципі взаємодопомоги учасників програми.
Посилаючись на те, що зазначена діяльність здійснювалась товариством без відповідної ліцензії та має ознаки нечесної підприємницької діяльності в розумінні статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів"(далі - Закон України "Про захист прав споживачів"), просив визнати укладений договір недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину.
Заочним рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 12 серпня 2013 року позов задоволено.
Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 11 листопада 2013 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_8 відмовлено.
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року ОСОБА_8 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів".
В обґрунтування заяви ОСОБА_8 додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 12 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 року, від 12 грудня 2012 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосована зазначена правова норма.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 листопада 2012 року ОСОБА_8 і ТОВ "Кредо-Центр" укладено договір, предметом якого є надання останнім послуг з адміністрування фінансових активів, спрямованих на придбання учасником товару в групах у рамках створеної відповідачем програми "Кредо-Центр". Програма, зокрема, передбачає можливість отримання учасником товару за узгодженою сторонами ціною, у тому числі й при частковій оплаті його вартості з наступним погашенням залишкової вартості товару протягом строку дії договору відповідно до графіка платежів.
За умовами договору ОСОБА_8 як учасник програми зобов'язувався сплатити одноразовий реєстраційний і комісійний платежі та в подальшому щомісяця, відповідно до графіка, сплачувати чистий платіж у рахунок оплати товару та адміністративні витрати.
Згідно з додатком № 1 до договору ОСОБА_8 отримав право на придбання сільськогосподарської техніки вартістю 1 500 000 грн.
Відповідно до пункту 7.1 невід'ємними складовими договору є додатки № 1 та № 2. Додаток № 2 визначає загальні умови програми "Кредо-Центр", пункт 1.3 яких передбачає, що предметом договору є послуги, які надаються шляхом формування об'єднання учасників програми "Кредо-Центр" та створення фонду з метою придбання товарів у групах. У пункті 1.5 цих умов зазначено, що внесені ОСОБА_8 суми чистих платежів використовуються для формування грошового фонду з метою здійснення почергової оплати товарів на користь кожного з учасників програми.
Процедура отримання товару учасником програми врегульована у статті 4 додатку № 2. Згідно з пунктом 4.1 цього додатку компанія організовує та проводить видачу коштів на придбання товару. Учасник набуває право брати участь у найближчій видачі коштів після вчасної чергової проплати чистого внеску. Згідно з пунктом 4.7 додатку № 2 право на отримання товару надається шляхом підрахунку чистих платежів та графіка платежів. Пріоритетне право на отримання товару має учасник з найбільшою кількістю сплачених чистих платежів згідно з графіком платежів, який своєчасно й відповідно до умов договору виконує свої зобов'язання.
Задовольняючи позов і визнаючи договір недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що цей договір містить несправедливі умови та суперечить вимогам статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" унаслідок здійснення ТОВ "Кредо-Центр" нечесної підприємницької практики шляхом створення й реалізації пірамідальних схем, коли споживач сплачує не за сам товар, а за можливість отримання грошової компенсації за рахунок інших учасників програми.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про відсутність у діяльності ТОВ "Кредо-Центр" ознак нечесної підприємницької практики та такої, що вводить в оману споживачів у спосіб створення і експлуатації пірамідальної схеми, оскільки договір за своєю суттю є договором про надання фінансових послуг з метою придбання товару в групах шляхом об'єднання коштів та відповідає вимогам чинного законодавства, у тому числі й Закону України "Про захист прав споживачів".
Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права - статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів".
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-III "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" тастатті 34 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг") діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.
До фінансових послуг, зокрема, належить діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 11 1частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (Закон від 2 червня 2011 року № 3462-VII).
Відповідно до положень, закріплених у частині першій, пункті 7 частини третьої, частини шостої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів", забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Зокрема, згідно з пунктом 7 частини третьої статті 19 цього Закону забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Таким чином, Законом України "Про захист прав споживачів" закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.
При цьому в зазначеному Законі нормативне визначення поняття "пірамідальної схеми" не надано, однак визначені ознаки, які відносять діяльність суб'єкта підприємництва до "пірамідальної схеми".
Аналіз пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" дає підстави для висновку, що поняття "пірамідальна схема" у розумінні цієї норми має такі обов'язкові ознаки: а) здійснення оплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару.
Таким чином, для кваліфікації "пірамідальної схеми" необхідна наявність усіх зазначених ознак у сукупності.
Відсутність будь-якої з вищевказаних ознак виключає можливість визнання схеми як "пірамідальної", тобто такої, що порушує норми чинного законодавства України.
Висновок про саме таке застосування статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" міститься в постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (справа № 6-14цс13).
Так, пірамідальній схемі властива сплата коштів за можливість одержання окремим учасником грошової компенсації, яка повинна надаватися за рахунок залучення цим учасником схеми інших споживачів.
У той самий час предметом договору, укладеного в рамках функціонування системи придбання сільськогосподарської техніки в групах "Кредо-Центр", є надання учаснику програми адміністративних послуг, у тому числі фінансового характеру, з метою придбання ним товару - сільськогосподарської техніки.
Відповідно до статті 6 пункту 6.2 договору ТОВ "Кредо-Центр" гарантує надання кожному учаснику отримання товару за умови виконання ним усіх зобов'язань, передбачених договором.
Таким чином, висновок суду про те, що діяльність ТОВ "Кредо-Центр" за угодою сторін є функціонуванням "пірамідальної схеми", суперечить змісту пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" у зв'язку з відсутністю в діяльності товариства головних ознак "пірамідальної схеми" - безтоварності та отримання компенсації одним учасником за рахунок інших учасників, оскільки за програмою придбання товарів у групах товар придбавають усі учасники за рахунок об'єднання грошових внесків кожного з них. Різниця між споживачами - учасниками цієї програми є тільки в часі одержання товару кожним із них, за умови виконання учасником своїх зобов'язань.
Ухвалюючи рішення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що діяльність ТОВ "Кредо-Центр" з адміністрування фінансових коштів є фінансовою послугою, яка регулюється Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".
Так, відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" під поняттям "фінансова послуга" розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-ІV "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг" (введено в дію з 9 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та доповнено пункт 111 , відповідно до якого до фінансових послуг віднесено послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.
Відповідно до пунктів 3, 4 Прикінцевих положень до цього Закону фінансові установи зобов'язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність із вимогами цього Закону (тобто до 9 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов'язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.
На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (як уповноважений державний орган), 9 жовтня 2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах") (далі - Ліцензійні умови).
Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, та передбачили, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та/або послуг.
Згідно з пунктом 1.2 частини першої Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі - це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об'єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи.
Спірний договір укладено сторонами 21 листопада 2012 року, коли отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах не вимагалось, а з 28 лютого 2013 року ТОВ "Кредо-Центр" здійснює свою діяльність на підставі ліцензії, строк дії якої до 28 лютого 2018 року.
З урахуванням установлених обставин та вимог закону суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання укладеного сторонами договору недійсним. Отже у справі, яка переглядається, суд правильно застосував норми матеріального права й ухвалив законне рішення.
Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
За таких обставин у задоволенні заяви необхідно відмовити на підставі частини першої статті 3605 ЦПК України.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602 , пунктом 1 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
У задоволенні заяви ОСОБА_8 відмовити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
11 березня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Яреми А.Г.,суддів:Григор'євої Л.І.,Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Провіта», третя особа - публічне акціонерне товариство «Банк «Форум», про захист прав споживача страхових послуг, за заявою товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Провіта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2013 року,
в с т а н о в и л а :
У червні 2013 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Провіта» (далі - ТДВ «СК «Провіта»), третя особа - публічне акціонерне товариство «Банк «Форум», про захист прав споживача страхових послуг. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він 27 липня 2009 року уклав з ТДВ «СК «Провіта» договір добровільного страхування наземного транспорту, об'єктом якого був предмет застави - автомобіль LEXUS RX 350. У лютому 2010 року зазначений автомобіль було викрадено з автомобільної стоянки, де він зберігався. За цим фактом було порушено кримінальну справу. Також позивач указував, що повідомив відповідача про настання страхового випадку, передав йому всі необхідні документи для прийняття рішення про виплату страхового відшкодування та заяву про виплату страхового відшкодування. Посилаючись на те, що в порушення умов договору відповідач свої зобов'язання своєчасно не виконав, затягуючи виплату страхового відшкодування, позивач просив стягнути з відповідача на його користь пеню за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування в сумі 51 089,25 грн, три відсотки річних за користування відповідачем чужими коштами в сумі 407,70 грн, донарахування індексу інфляції в сумі 786,47 грн та збитки в сумі 40 658,13 грн, всього - 192 941 грн 55 коп., а всі судові витрати покласти на відповідача.
Рішенням Кременчуцького районного суду від 22 жовтня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 27 листопада 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов частково задоволено. Стягнуто з ТДВ «СК «Провіта» на користь ОСОБА_8 119 322,62 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині вимог відмовлено.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТДВ СК «Провіта».
У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ТДВ «СК «Провіта» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2013 року й рішення апеляційного суду Полтавської області від 27 листопада 2013 року в частині стягнення з ТДВ «СК «Провіта» на користь ОСОБА_8 пені в розмірі 118 904,05 грн відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини п'ятоїстатті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ТДВ «СК «Провіта» посилається на судові рішення колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року та 19 березня 2014 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2014 року цивільну справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що це рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, встановивши, що ТДВ «СК «Провіта» несвоєчасно виплатило страхове відшкодування позивачу, стягнув з ТДВ «СК «Провіта» на користь ОСОБА_8 пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ відповідно до пункту 9.2 договору страхування, 3 % річних від простроченої суми відповідно до статті 625 ЦК України та пеню відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки спірні правовідносини регулюються цим Законом.
У наданих заявником для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року та 19 березня 2014 року суд касаційної інстанції, встановивши, що страхова компанія несвоєчасно виплатила страхове відшкодування страхувальнику, відмовив у стягненні пені згідно з частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки між сторонами укладено договір майнового страхування, за умовами якого передбачена відповідальність страховика за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування, а тому вказаний Закон не розповсюджується на спірні правовідносини.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно зі статті 16 Закону України «Про страхування», стаття 979 ЦК України договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Отже, за своєю правовою природою договір страхування є договором про надання послуг.
Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
А відповідно до пункту 22 статті 1 цього ж Закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Таким чином, на підставі аналізу вищевказаних правових приписів та урахуванням пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», можна зробити висновок, що до відносин, які регулюються нормами Закону України «Про захист прав споживачів», належать, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування.
У частині п'ятій статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» установлено, що в разі якщо виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.
Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (статті 992 ЦК України).
А згідно з частиною четвертою статті 16 Закону України «Про страхування» однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору.
На підставі викладеного, можна зробити висновок що положення щодо відповідальності страховика, закріплені в Законі України «Про страхування» та главі 67 ЦК України, є спеціальними нормами права, а в Законі України «Про захист прав споживачів» - загальними.
Розмір неустойки як відповідальність страховика за договором страхування має бути визначено у такому договорі. Якщо ж такий розмір не було визначено сторонами в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується частина п'ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи.
Отже, на підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за одне й те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, визначеного в договорі страхування (у разі відсутності визначення розміру в договорі - у розмірі, визначеному в Законі України «Про захист прав споживачів»).
Також страховик несе відповідальність, передбачену статтею 625 ЦК України.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (страховика) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитору (застрахованої особи) від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору (застрахованій особі).
Судом установлено, що сторони уклали договір страхування, відповідно до пункту 9.2 якого страховик несе відповідальність за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування шляхом сплати страхувальнику пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Таким чином, між сторонами укладено договір майнового страхування, за умовами якого передбачено відповідальність страховика за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування.
Отже, в цьому випадку положення пункту 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносини не поширюється й суди апеляційної та касаційної інстанцій необґрунтовано стягнули пеню в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги) відповідно до цього Закону.
Саме таку правову позицію висловив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 18 грудня 2013 року та 19 березня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ТДВ «СК «Провіта».
Таким чином, у частині стягнення з ТДВ «СК «Провіта» на користь ОСОБА_8 пені відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» суд касаційної інстанції неоднаково застосував одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і відповідно до пункту 1 статті 355 ЦПК України є підставою для скасування постановленої ним ухвали і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Провіта» задовольнити частково.
Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355ЦПК України.
Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко

закрити