+380 67 430 78 80
+380 50 406 65 36

м. Київ, вул.Січових Стрільців
(Артема), 14, оф. 21а

Показати на мапі

пн - пт: 9.00-18.00
сб - нд: вихідний

 Питання набуття права власності на нерухоме майно регулюється цивільним законодавством.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
В області цивільного права, що регулює різноманітні та динамічні відносини економічного обороту, цивільні права й обов’язки найчастіше виникають у результаті цілеспрямованих і правомірних дій фізичних та юридичних осіб.
Цивільним кодексом України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Поняття правочину визначено Цивільним кодексом України.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Діюче цивільне законодавство в залежності від того, чи випливає дія, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від одного, двох чи більш осіб, підрозділяє правочини на односторонні, двосторонні чи багатосторонні (договори).
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Одностороннім є правочин, для здійснення якого досить волі і дії тільки однієї сторони. Такий правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Прикладом одностороннього правочину є договір дарування.
Двостороннім або багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Двосторонні договори - це найбільш розповсюджений вид правочинів. Прикладом двосторонніх договорів є договори купівлі-продажу, довічного утримання тощо. Для цих договорів характерне взаємоузгодження волі двох сторін.
Воля учасників правочинів, що відображає намір здійснити правочин, повинна одержати визначене закріплення. Це необхідно для того, щоб зміст правочину став відомий її учасникам, умови правочину були чітко зафіксовані і можна було без ускладнень вирішувати спори сторін, якщо такі виникнуть у майбутньому.
Форма договору – це спосіб, за допомогою якого виражається воля сторін при здійсненні договору.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Аналізуючи положення Цивільного кодексу України можна дійти висновку, що правочини щодо відчуження об’єктів нерухомого майна підлягають нотаріальному посвідченню.
До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) чинне законодавство відносить земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Особливість режиму нерухомого майна визначається тим, що права на нього та правочини щодо нього підлягають державній реєстрації.
При цьому, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Державна реєстрація правочинів проводиться нотаріусами відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 671.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Важливість визначення моменту переходу права власності на нерухомі речі, пояснюється тим, що саме з цим моментом пов’язаний перехід до набувача відповідного об’єкта правомочностей, що складають зміст суб’єктивного права власності, – права володіння, права користування та права розпорядження.
У зв’язку з цим, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення теж підлягають державній реєстрації.
Реєстрація об’єктів нерухомості здійснюється бюро технічної інвентаризації відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 18.02.2004 за № 157/6445 (із змінами та доповненнями).
Як вже зазначалося, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому нерухомим майном, тобто власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, серед іншого, укладати договори відчуження цього майна, а саме, договори купівлі-продажу, міни, дарування, пожертви, ренти, довічного утримання (догляду) тощо.
Чинне законодавство передбачає наступні загальні вимоги до порядку укладення договорів відчуження нерухомого майна.
По перше, договори відчуження нерухомого майна посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується, так звані правовстановлювальні документи.
По друге, посвідчення договорів відчуження нерухомого майна провадиться за місцем розташування цього майна або за місцезнаходженням однієї із сторін правочину.
Слід зазначити, що право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди, що відчужуються, може бути підтверджено, зокрема, одним з таких правовстановлювальних документів або їх дублікатів: нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, пожертви, довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни, лізингу; спадковим договором; свідоцтвом про придбання арештованого нерухомого майна з публічних торгів; свідоцтвом про придбання заставленого майна на аукціоні (публічних торгах); свідоцтвом про право власності на об’єкти нерухомого майна; свідоцтвом про право на спадщину; свідоцтвом про право власності на частку в спільному майні подружжя; договором про поділ спадкового майна; договором про припинення права на утримання за умови набуття права на нерухоме майно; договором про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно; договором про виділення частки в натурі (поділ); іпотечним договором, договором про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо умовами таких договорів передбачено передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки; рішенням суду; договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, за наявності відмітки на ньому про реєстрацію відповідних прав тощо.
Право власності на земельну ділянку фізичних та юридичних осіб, а також право державної та комунальної власності підтверджуються державним актом.
Право власності на земельну частку (пай) фізичних осіб, евакуйованих із зони відчуження, які відселені із зони безумовного (обов’язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, а також фізичних осіб, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонерів з їх числа, які проживають у сільській місцевості, може бути підтверджене трудовою книжкою члена колективного або іншого сільськогосподарського підприємства чи нотаріально засвідченим витягом з неї при наявності в ній відповідного запису.
Крім правовстановлювального документа на житловий будинок, садибу та інше нерухоме майно (за винятком земельної ділянки), якщо воно підлягає реєстрації, нотаріус вимагає документи витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно, а в сільській місцевості, де інвентаризація не проведена, - довідку відповідного органу місцевого самоврядування з викладенням характеристики відчужуваного нерухомого майна.
Враховуючи наведене та аналізуючи положення статей 657 (договір купівлі-продажу), 715 (договір міни), 719, 722 (договір дарування), 729 (договір пожертви), 732 (договір ренти), 748 (договір довічного утримання) Цивільного кодексу України право власності на нерухоме майно за договорами дарування та пожертви виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення цих договорів та отримання дарунка чи пожертви. Право власності на нерухоме майно за договорами купівлі-продажу, міни, ренти та довічного утримання виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення та державної реєстрації цих договорів. При цьому не слід забувати, як вже вище зазначалось, про необхідність державної реєстрації права власності на нерухому річ (за винятком земельної ділянки) в бюро технічної інвентаризації.
Статтею 770 ЦК України зазначено, що сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.
У відповідності до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
При цьому положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Відповідно до положень 319, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Така ж правова позиція міститься в постанові Верховного суду України по справі № № 6-92цс15.
Статтею 369 ЦК України встановлено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Поділ нерухомого майна, що знаходиться у спільній сумісній власності – є питанням, що потребує значної уваги.
Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частини перша, друга, четверта статті 71 СК України).
Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України.
Положеннями цієї статті передбачають підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Такого ж по суті висновку щодо необхідності внесення одним з подружжя коштів на депозитний рахунок суду при поділі майна подружжя дійшов суд Верховний суд України під час розгляду справ № 6-2811цс15.
Нерідко спори виникають і спори за договорами дарування предметом яких є нерухоме майно.
Так, Верховний суд України розглядав справу №6-286цс15, де ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про усунення перешкод у користуванні власністю, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, припинення права на частку майна та визначення порядку користування земельною ділянкою.
ОСОБА_8 зазначав, що згідно з договором дарування від 18 грудня 2004 року ОСОБА_9 подарувала йому 1/3 частину жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1.
ОСОБА_9 та ОСОБА_10 належить по 1/3 зазначеного жилого будинку з надвірними спорудами на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Посилаючись на те, що з березня 2006 року ОСОБА_10 самовільно вселилася в належну йому частину зазначеного будинку, добровільно не виселяється, відповідачі чинять йому перешкоди в користуванні жилим будинком і земельною ділянкою, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, на підставі статті 48 Закону України «Про власність», статей 364, 367 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 95, 98, 99, 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ОСОБА_8 просив: поділити зазначений жилий будинок, виділивши йому в користування жилу кімнату площею 17,5 кв. м (літ. 1-3), що відповідає належній йому на праві власності 1/3 частині жилого будинку; припинити його право спільної часткової власності на спірний будинок; призначити судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставити питання про технічну можливість виділення 1/3 частини жилого приміщення в натурі; визначити межі та порядок користування присадибною земельною ділянкою між співвласниками вказаного жилого будинку відповідно до часток у ньому; зобов'язати ОСОБА_9 та ОСОБА_11 усунути перешкоди в користуванні та розпоряджанні належною йому на праві власності 1/3 частиною жилого будинку.
У лютому 2012 року ОСОБА_9 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_8 про розірвання договору дарування.
ОСОБА_9 зазначала, що ОСОБА_8 є її сином.
За договором дарування від 18 грудня 2004 року вона подарувала ОСОБА_8 1/3 частину жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1.
Посилаючись на те, що ОСОБА_8 не проводить ремонтні роботи в подарованій йому частині жилого будинку, унаслідок чого виникла небезпека для цілісності всього будинку, що створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність, ОСОБА_9 просила на підставі частини другої статті 727 ЦК України розірвати зазначений договір дарування та зобов'язати ОСОБА_8 повернути їй оригінал цього договору дарування.
З цього приводу Верховний суд України зазначив наступне.
Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.
Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Так, відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 цього Кодексу та пункту 10 Порядку присвоєння об'єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об'єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них».
Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція).
Так, згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.
Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.
Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.
Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов.
Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
Слід зазначити, що в розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акта приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акта приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 5 вересня 2003 року № 146 (далі - Методичні рекомендації).
Поняття реконструкції об'єкта нерухомості міститься в пункті 3 Державних будівельних норм України В.3.2-2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 22 липня 2009 року № 295, відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.
Отже, норма частини першої статті 376 ЦК України застосовується й до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої він набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо) (розділ 3.4 Методичних рекомендацій).
При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.
Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.
Нерідко виникають спори, повязані з прилюдними торгами.
Примусова реалізація заставленого майна як стадія виконавчого провадження є сукупністю правовідносин (урегульованих ЦК України,Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами), що в процесі примусового виконання виникають і реалізуються між органами й посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію судових рішень, та особами, які беруть участь у виконавчому провадженні чи залучаються до проведення виконавчих дій відповідно до Закону.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів (закріплених законом матеріально-правових заходів примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника) визначений у статті 16 ЦК України, згідно з пунктом 2 частини другої якої одним із таких способів є визнання правочину недійсним.
Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою - третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу).
При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна тощо) (розділ 3); правил, які регулюють сам порядок проведення торгів (розділ 4); правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів торгів (розділ 6).
Частиною третьою статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.
Частинами другою - четвертою статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено право сторін виконавчого провадження оскаржити результати оцінки майна та порядок їх оскарження до передачі майна на реалізацію.
У разі, коли сторона виконавчого провадження не реалізувала своє право оскарження звіту суб'єкта оціночної діяльності в передбачений законом строк, цей звіт про оцінку майна набуває чинності і є підставою для реалізації майна з прилюдних торгів за початковою ціною, визначеною у звіті (частина п'ята
статті 58, частина третя статті 62 Закону України «Про виконавче провадження»).
Частинами першою та п'ятою статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки нерухомого майна та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.
Отже, оцінка нерухомого майна, на яке звернуто стягнення, здійснюється з метою визначення стартової ціни для здійснення подальшої реалізації арештованого нерухомого майна на прилюдних торгах. Ураховуючи предмет стягнення, яким є нерухоме майно, проведення оцінки здійснює незалежний суб'єкт оціночної діяльності на замовлення державного виконавця, який після складення акта опису та арешту майна, його вилучення, проведення оцінки й отримання звіту про оцінку майна передає його на реалізацію на прилюдних торгах у порядку і на умовах, визначених законодавством.
Оцінка майна є дійсною впродовж шести місяців з моменту її проведення незалежно від строків передання та реалізації майна, на яке звернуто стягнення, на прилюдних торгах. Прилюдні торги повинні бути проведені в двомісячний строк від дня одержання спеціалізованою організацією заявки державного виконавця на їх проведення (пункт 3.3 Тимчасового положення).
Частиною п'ятою статті 62 Закону України «Про виконавче провадження», пунктом 7.1 Тимчасового положення, абзацом третім пункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших визначених Тимчасовим положенням причин прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки.
За правилами проведення прилюдних торгів спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги, за експертною оцінкою та інші відомості. Уповноважені особи спеціалізованої організації складають інформаційні картки на кожний лот із зазначенням стартової ціни. При цьому визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб'єктом оціночної діяльності (пункти 2.6, 3.2, 3.4 Тимчасового положення). Тобто на момент проведення прилюдних торгів, у тому числі повторних торгів, для визначення вартості об'єкта оцінки звіт про оцінку майна повинен бути дійсним.
Таким чином, ураховуючи зазначене, необхідно дійти висновку про те, що повторні прилюдні торги повинні відбутись у межах шестимісячного строку з моменту підписання звіту про оцінку майна. Після збігу цього шестимісячного строку обов'язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Проведення прилюдних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме: частини п'ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження»; пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення.
Така правова позиція висловлювалась і Верховним судом України у справі №6-227цс14.
Аналізуючи зміст норм права: ст. ст. 177, 179, 181, 182, 186, 188, 190, 191 ЦК України, які визначають поняття речі як об’єкта цивільних прав, нерухомої речі, належність речі до подільної й неподільної залежно від можливості поділу або виділу частки з об’єкта нерухомого майна; ст. 66 Закону від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV щодо підготовки і проведення прилюдних торгів; пп. 2.1, 2.5, 3.7, 3.10 Типового положення, які визначають поняття лота як одиниці майна, що виставляється для продажу на прилюдних торгах (у справі, яка переглядається, – це будівля гуртожитку як одиниця нерухомого майна, загальною площею 6575, 5 кв. м), слід дійти висновку про те, що об’єктом реалізації з прилюдних торгів могло бути нерухоме майно, яке є об’єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об’єкт власності), а не його частина, яка не набула статусу об’єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.

За таких обставин висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об’єму цієї будівлі (окремих кімнат, приміщень загального користування: коридорів, душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об’єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об’єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону.
Такий висновок міститься у справі № 6-76 цс 13.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М.,
Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,
Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будівлею за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні приміщенням магазину шляхом звільнення його. Позивачка зазначала, що 13 липня 2012 року між нею та Дубенським районним споживчим товариством було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого вона придбала приміщення магазину «Сільгосппродукти», що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Проте відповідач ОСОБА_2, яка до укладення вищевказаного договору купівлі-продажу була орендарем магазину, створює їй перешкоди у користуванні ним, відмовляючись його звільнити, незважаючи на те, що укладений між відповідачем і Дубенським районним споживчим товариством договір оренди від 1 вересня 2011 року припинив свою дію.
У зв’язку із наведеним та на підставі статті 391 ЦК України ОСОБА_1 просила суд зобов’язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні магазином шляхом звільнення його.

Справа розглядалась судами неодноразово.
Останнім рішенням Дубенського міськрайонного суду від 13 березня 2014 року у позові відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 3 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за зазначеним позовом.
У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 317, 334, 655, 662 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки договором оренди від 1 вересня 2011 року передбачено лише підстави його дострокового розірвання, однак порядку такого розірвання не визначено, у зв’язку з чим зазначений договір продовжує діяти, домовленості чи згоди сторін про розірвання договору оренди не було, а тому ОСОБА_2 правомірно займає спірне приміщення магазину на підставі указаного договору, дія якого закінчується лише 1 серпня 2014 року.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові з інших підстав, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав і заявила позов до неналежного відповідача, оскільки тільки Дубенське споживче товариство має право вимагати від ОСОБА_2 повернення раніше переданого в оренду нерухомого майна у зв’язку із розірванням чи припиненням договору оренди і тільки на вказаному товаристві лежить обов’язок передати позивачу товар, за який він отримав від останнього відповідну плату.
Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року, від 11 липня 2012 року, від 4 вересня та 25 грудня 2013 року, від 19 листопада 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 317 ЦК України посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив із того, що за змістом статті 317 ЦК України тільки власникові належить право володіння, користування та розпорядження майном і таке право в особи виникає з моменту державної реєстрації майна.
Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 317 ЦК України.
Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Судами встановлено, що 1 вересня 2011 року між Дубенським районним споживчим товариством та ОСОБА_2 було укладено договір оренди магазину «Сільгосппродукти», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 зі строком дії до 1 серпня 2014 року.
13 липня 2012 року Дубенське споживче товариство здійснило
відчуження магазину на користь ОСОБА_1 шляхом укладення із нею договору купівлі-продажу на прилюдних торгах, попередньо направивши ОСОБА_2 лист-претензію від 12 червня 2012 року, в якому товариство повідомило відповідачку про розірвання договору оренди від 1 вересня 2011 року та вимагало термінового звільнення приміщення магазину.
Статтею 770 ЦК України зазначено, що сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється.
Пунктом 9.4 договору оренди магазину від 1 вересня 2011 року встановлено, що у разі відчуження орендодавцем основних засобів, що орендуються, договір припиняється.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.
У відповідності до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
При цьому положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Судом також встановлено, що у зв’язку із відчуженням 13 липня 2012 року товариством приміщення магазину на користь ОСОБА_1 договір оренди припинив свою дію відповідно до п. 9.4. указаного договору, а тому до спірних правовідносин підлягає застосування положення статті 391 ЦК України.
Виходячи із аналізу вищенаведених норм права та з урахуванням того, що у справі, яка переглядається, судами було встановлено факт відчуження наймодавцем предмету оренди і переходу права власності на майно до позивачки, яка новий договір оренди з відповідачкою не укладала,
ОСОБА_1 виявила намір на власний розсуд користуватися своєю власністю, а тому вимоги позивачки щодо усунення перешкод у користуванні її власністю шляхом виселення із приміщення магазину є обґрунтованими, та відповідають положенням статті 16 ЦК України, а порушене право користування власністю – відновленню.
Отже, вирішуючи спір, суди не врахували положень статті 770 ЦК України та п. 9.4 договору оренди, у якому зазначено, що припинення договору відбудеться у разі відчуження наймодавцем предмету оренди та дійшли до помилкового висновку про продовження терміну дії договору оренди після відчуження наймодавцем предмету оренди.
Крім того, посилання апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, на те, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав і заявила позов до неналежного відповідача, оскільки тільки Дубенське споживче товариство має право вимагати від ОСОБА_2 повернення раніше переданого в оренду нерухомого майна, є помилковим і таким, що не ґрунтується на законі, оскільки відповідно до положень 319, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
З урахуванням того, що між сторонами договірних зобов’язань не існувало, оскільки договір оренди припинив свою дію в момент відчуження приміщення магазину новому власнику, до спірних правовідносин застосовуються положення статті 391 ЦК України.
Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну й ту саму норму матеріального права – статтю 317 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, судові рішення є незаконними, а фактичні обставини справи встановлені повно та правильно, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України їх необхідно скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 13 березня 2014року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 3 грудня 2014 року та ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 задовольнити.
Зобов’язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні магазином «Сільгосппродукти», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та звільнити зазначене приміщення магазину.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 571 грн. 84 коп. понесених нею судових витрат.
Рішення Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду Сумської області від 3 червня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою, посилаючись на те, що із червня 1995 року до травня 2012 року він та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, за час якого, крім іншого майна, придбали нежитлову будівлю площею 7,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1.
Оскільки ОСОБА_1 зареєструвала право власності на це майно після розірвання шлюбу і не визнає його прав на це майно, ОСОБА_2 з урахуванням уточнених вимог просив визнати за ним право власності на
1/2 частину вказаної нежитлової будівлі; зобов’язати ОСОБА_1 передати йому ключі від вхідних дверей спірного приміщення і заборонити їй чинити перешкоди у користуванні спільним сумісним майном подружжя.
У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою, посилаючись на те, що Глухівський міськрайонний суд Сумської області рішенням від 22 листопада 2012 року провів між нею та ОСОБА_2 поділ спільного майна. Однак до переліку спільного майна не було включене нерухоме майно, придбане під час перебування у шлюбі, яке підлягало поділу між ними, а саме: земельна ділянка, розташована на АДРЕСА_2; гаражний бокс у гаражному кооперативі «Мотор», розташований на АДРЕСА_3. Крім того, 19 жовтня 2005 року ОСОБА_2 як орендар та Глухівська міська рада Сумської області уклали договір оренди землі, що знаходиться на АДРЕСА_4, з якого убачається, що на орендованій ОСОБА_2 земельній ділянці знаходяться об’єкти нерухомого майна, які належать орендарю на праві власності, зокрема приміщення кафе-бару з господарськими будівлями.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на вказану земельну ділянку та на частину коштів, що знаходилися на особовому рахунку ОСОБА_2 в банківській установі, за ОСОБА_2 – право власності на гаражний бокс та нежитлову будівлю; стягнути із ОСОБА_2 на її користь компенсацію її частки у спільному майні в розмірі 184 тис. 550 грн і 1/2 частину грошових коштів, витрачених на закупівлю товарно-матеріальних цінностей.
Глухівський міськрайонний суд Сумської області ухвалами від 11 березня 2015 року залишив без розгляду позов ОСОБА_2 і позовні вимоги
ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину грошових коштів, витрачених на закупівлю товарно-матеріальних цінностей.
Той же суд заочним рішенням від 11 березня 2015 року позов
ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки вартістю 99 тис. 350 грн;
1/2 частину нежитлової будівлі вартістю 271 тис. 100 грн; 1/2 частину гаража вартістю 12 тис. 800 грн; стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1
4 тис. 364 грн 67 коп. понесених судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Глухівський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 15 квітня 2015 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення суду залишив без задоволення.
Апеляційний суд Сумської області рішенням від 3 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, вказане заочне рішення суду першої інстанції в частині визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки, нежитлової будівлі, гаражного боксу та розподілу судових витрат змінив. Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку, за ОСОБА_2 – право власності на нежитлову будівлю з господарськими будівлями та гаражний бокс. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 184 тис. 550 грн, компенсацію судових витрат у розмірі 4 тис. 364 грн
67 коп. У решті рішення суду залишив без змін. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 тис. 448 грн 81 коп. компенсації судових витрат, понесених нею при поданні апеляційної скарги.
У заяві ОСОБА_2 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі заочного рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частин четвертої, п’ятої статті 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На підтвердження зазначеної підстави подання заяви
ОСОБА_2 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:
29 січня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації (№ 6-52169св13);
12 лютого 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи, третя особа – публічне акціонерне товариство «Мегабанк», про поділ майна подружжя (№ 6-46518св13);
19 березня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи, треті особи: прокуратура Голосіївського району м. Києва, орган опіки та піклування Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, та припинення права на частку у спільному майні (№ 6-52766св13);
6 травня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про поділ майна подружжя (№ 6-4280св15);
10 червня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про поділ майна подружжя, припинення права власності та стягнення грошових коштів (№ 6-2891св15).
Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-52169св13 суд касаційної інстанції ухвалою від 29 січня 2014 року скасував судові рішення судів інших інстанцій і передав справу на новий судовий розгляд. При цьому цей суд зазначив про допущені судами порушення вимог процесуального закону щодо встановлення судом фактичних обставин справи.
Ухвалою від 19 березня 2014 року у справі № 6-52766св13 суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про задоволення позову в повному обсязі та залишив у силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, хоч апеляційний суд і встановив, що частка відповідача в спірному жилому приміщенні є значною, згоди на присудження грошової компенсації замість частки у квартирі відповідач не давав, іншого житла, окрім цього, він не має, однак залишив поза увагою норми частини четвертої статті 71 СК України, згідно з якою присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (далі – ЦК України). А згідно зі статтею 365 цього Кодексу право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Отже, порівняння наведених судових рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
В ухвалі від 12 лютого 2014 року № 6-46518св13 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів інших інстанцій і передаючи справу на новий судовий розгляд, урахував обставини справи щодо позовних вимог про стягнення з відповідача грошової компенсації за частку у спільному майні подружжя та стосовно відсутності відомостей про попереднє внесення відповідачкою відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, дійшов висновку, крім іншого, про застосування до спірних правовідносин частини п’ятої статті 71 СК України.
Постановляючи ухвалу від 6 травня 2015 року у справі № 6-4280св15 про залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши, що квартира та автомобіль є неподільними речами, сторони не дійшли згоди з приводу виділення цих речей у власність одному з них та щодо розміру компенсації на користь іншого і така компенсація не вносилась на депозитний рахунок суду, застосував до спірних правовідносин положення частин четвертої, п’ятої статті 71 СК України та дійшов висновку про визнання за кожною зі сторін права власності на ідеальну частину на вказане майно.
В ухвалі від 10 червня 2015 року у справі № 6-2891св15 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів інших інстанцій і передаючи справу на новий судовий розгляд, крім іншого, виходив з того, що оскільки відповідач заперечував проти отримання грошової компенсації вартості спірної земельної ділянки, а позивач не вніс указаних коштів на депозитний рахунок суду, то суд відповідно до частин четвертої, п’ятої статті 71 СК України повинен був визначити ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишити майно у їх спільній частковій власності.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції виходив з того, що присудження ОСОБА_1 грошової компенсації за частку у спірному майні, яке оформлене на ОСОБА_2 та перебуває у його користуванні, не суперечить положенням статті 71 СК України і відновить її порушені права на спірне майно. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про незастосування до спірних правовідносин положень частини п’ятої статті 71 СК України щодо необхідності попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду та статті 365 ЦК України щодо припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (частини п’ятої статті 71 СК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-46518св13,
№ 6-4280св15, № 6-2891св15.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
Суди у справі, яка переглядається, встановили, що сторони з 3 червня
1995 року перебували у шлюбі, який Глухівський міськрайонний суд рішенням від 18 травня 2012 року розірвав і при цьому встановив, що з листопада
2011 року сторони разом не проживали і спільного господарства не вели.
За час перебування у шлюбі ОСОБА_2 придбав за договором купівлі-продажу від 22 квітня 2003 року нежитлову будівлю з господарськими будівлями вартістю 87 тис. 78 грн; прийняв у власність за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 24 листопада 2009 року земельну ділянку площею S_1 га за ціною 138 тис. 720 грн. Згідно з пунктом 5.5 цього договору право власності на земельну ділянку в покупця виникло з моменту одержання державного акта на право власності на це майно, який він отримав
24 листопада 2009 року.
Відповідно до повідомлення гаражного кооперативу «Мотор» від
4 листопада 2014 року із жовтня 2009 року ОСОБА_2 є його членом та власником гаражного боксу, придбаного ним у порядку, передбаченому статутом кооперативу.
Відповідно до звіту про оцінку нерухомого майна від 26 січня 2015 року, виготовленого суб’єктом оціночної діяльності – товариством з обмеженою відповідальністю «Антей Інвест Груп», ринкова вартість нежитлової будівлі становила 542 тис. 200 грн, гаража – 25 тис. 600 грн; за звітом суб’єкта оціночної діяльності – товариства з обмеженою відповідальністю «Сабо Консалтинг» від 29 грудня 2014 року ринкова вартість земельної ділянки становила 198 тис. 700 грн.
Відповідно до змісту позовної заяви та показань ОСОБА_1 вона згодна на присудження їй грошової компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності; спірне майно вона вважає неподільним, оскільки: земельна ділянка розташована на місцевості таким чином, що її поділ практично в декілька разів зменшить її ринкову вартість та унеможливлить її використання для забудови; нежитлова будівля має виключно комерційне призначення як цілісна, гараж призначений лише для одного автомобіля.
Згідно із запереченнями ОСОБА_2 він не погоджується сплачувати грошову компенсацію замість частки у праві власності на майно, грошові кошти на депозитний рахунок суду не вносив.
Суд першої інстанції, вирішуючи питання про поділ спільного майна, не погодився із запропонованим позивачкою варіантом його поділу з таких підстав. Частка кожної зі сторін у спільному майні є значною, оскільки складає його половину. Позивачка не надала належних доказів, що вищевказане нерухоме майно не може бути поділене в натурі. Крім того, при запропонованому варіанті поділу відповідач зобов’язаний буде сплатити позивачці значну грошову компенсацію в розмірі майже 200 тис. грн. Однак другий з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду не вносив, у справі відсутні дані, що відповідач реально в змозі виплатити позивачці таку компенсацію. Тому суд першої інстанції вважав необхідним провести поділ зазначеного майна не шляхом виділення позивачці та відповідачу окремих об’єктів нерухомості зі сплатою відповідачем грошової компенсації, а визнавши за позивачкою право власності на частину кожного об’єкта нерухомості, що підлягає поділу.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 СК України).
Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України.
Положеннями цієї статті передбачають підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.
Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.
У пункті 25 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного суду України роз’яснив, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п’ятої статті 71 СК України щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п’ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Такого ж по суті висновку щодо необхідності внесення одним з подружжя коштів на депозитний рахунок суду при поділі майна подружжя дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справ № 6-46518св13,
№ 6-4280св15, № 6-2891св15.
У справі, яка переглядається, один з подружжя (ОСОБА_1), пред’явивши вказані позовні вимоги, фактично погодився на присудження судом сплати грошової компенсації замість своєї частки у праві спільної сумісної власності на майно, а інший з подружжя (ОСОБА_2) відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду не вніс.
Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі дійшли правильного висновку про те, що до спірних правовідносин стаття 365 ЦК України не застосовується. Однак суд помилково не застосували в цьому разі частину п’яту статті 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення спору.
Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статтю 365 ЦК України. Разом з тим з його висновком про застосування частини п’ятої статті 71 СК України та визнання в цьому разі ідеальних часток подружжя в спірному майні без його реального поділу і залишення майна в їх спільній частковій власності можна погодитися.
За таких обставин судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Сумської області від 3 червня 2015 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
16 вересня 2015 року скасувати, залишити в силі заочне рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 11 березня 2015 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
30 вересня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: Одеська міська рада, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, припинення права на частку майна та визначення порядку користування земельною ділянкою, за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_8 про розірвання договору дарування за заявою ОСОБА_9 та ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У квітні 2006 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про усунення перешкод у користуванні власністю, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, припинення права на частку майна та визначення порядку користування земельною ділянкою.
ОСОБА_8 зазначав, що згідно з договором дарування від 18 грудня 2004 року ОСОБА_9 подарувала йому 1/3 частину жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1.
ОСОБА_9 та ОСОБА_10 належить по 1/3 зазначеного жилого будинку з надвірними спорудами на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Посилаючись на те, що з березня 2006 року ОСОБА_10 самовільно вселилася в належну йому частину зазначеного будинку, добровільно не виселяється, відповідачі чинять йому перешкоди в користуванні жилим будинком і земельною ділянкою, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, на підставі статті 48 Закону України «Про власність», статей 364, 367 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 95, 98, 99, 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ОСОБА_8 просив: поділити зазначений жилий будинок, виділивши йому в користування жилу кімнату площею 17,5 кв. м (літ. 1-3), що відповідає належній йому на праві власності 1/3 частині жилого будинку; припинити його право спільної часткової власності на спірний будинок; призначити судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставити питання про технічну можливість виділення 1/3 частини жилого приміщення в натурі; визначити межі та порядок користування присадибною земельною ділянкою між співвласниками вказаного жилого будинку відповідно до часток у ньому; зобов'язати ОСОБА_9 та ОСОБА_11 усунути перешкоди в користуванні та розпоряджанні належною йому на праві власності 1/3 частиною жилого будинку.
У лютому 2012 року ОСОБА_9 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_8 про розірвання договору дарування.
ОСОБА_9 зазначала, що ОСОБА_8 є її сином.
За договором дарування від 18 грудня 2004 року вона подарувала ОСОБА_8 1/3 частину жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1.
Посилаючись на те, що ОСОБА_8 не проводить ремонтні роботи в подарованій йому частині жилого будинку, унаслідок чого виникла небезпека для цілісності всього будинку, що створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність, ОСОБА_9 просила на підставі частини другої статті 727 ЦК України розірвати зазначений договір дарування та зобов'язати ОСОБА_8 повернути їй оригінал цього договору дарування.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 25 грудня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_8 задоволено: проведено поділ жилого будинку АДРЕСА_1, виділено ОСОБА_8 в натурі жилу кімнату площею 17,5 кв. м (літ. 1-3), що відповідає належній йому на праві власності 1/3 частині згідно з договором дарування від 18 грудня 2004 року; припинено право спільної часткової власності ОСОБА_8 щодо співвласників ОСОБА_9, ОСОБА_10 у зазначеному будинку; визначено порядок користування земельною ділянкою між співвласниками; зобов'язано ОСОБА_9 та ОСОБА_10 усунути перешкоди ОСОБА_8 в користуванні зазначеною вище власністю. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_9 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року відмовлено ОСОБА_9, ОСОБА_10 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 просять скасувати зазначену ухвалу та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, посилаючись на невідповідність зазначеної вище ухвали викладеним у постановах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року (справа № 6-12цс13) та 4 грудня 2013 року (справа № 6-130цс13) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм частини третьої статей 358, 364, 367, 376 ЦК України, частини четвертої статті 120 ЗК України.
На обґрунтування заяви ОСОБА_9, ОСОБА_10 надали постанови Верховного Суду України від 3 квітня та 4 грудня 2013 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_9 та ОСОБА_10 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_8 є власником 1/3 частини жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, укладеного 18 грудня 2004 року між ним та ОСОБА_9
Співвласникам цього жилого будинку з надвірними спорудами ОСОБА_9 та ОСОБА_10 належить по 1/3 його частині.
Зазначений жилий будинок з надвірними спорудами складається в цілому з одного кам'яного жилого будинку (літ. «А») та надвірних споруд, до складу яких входять самовільно переобладнані та самовільно збудовані споруди.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_8, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав можливим провести поділ спірного жилого будинку та виділити ОСОБА_8 в натурі частину спірного жилого будинку (літ. «А»), а саме жилу кімнату (літ. 1-3) площею 17,5 кв. м, що відповідає належній йому на праві власності 1/3 частині будинку. Крім того, суд застосував положення частини четвертої статті 120 ЗК України та визначив порядок користування сторонами земельною ділянкою.
Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року (справа № 6-130цс13), яка надана заявниками для порівняння, міститься висновок про те, що об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти, не є об'єктами права власності (частина друга статті 376 ЦК України), а тому не можуть бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 цього Кодексу.
У постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року (справа № 6-12цс13), яка надана заявниками для порівняння, міститься висновок про те, що визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.
Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним в постановах Верховного Суду України від 4 грудня та 3 квітня 2013 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.
Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Так, відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 цього Кодексу та пункту 10 Порядку присвоєння об'єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об'єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них».
Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція).
Так, згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.
Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.
Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.
Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов.
Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
Слід зазначити, що в розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акта приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акта приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 5 вересня 2003 року № 146 (далі - Методичні рекомендації).
Поняття реконструкції об'єкта нерухомості міститься в пункті 3 Державних будівельних норм України В.3.2-2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 22 липня 2009 року № 295, відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.
Отже, норма частини першої статті 376 ЦК України застосовується й до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої він набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо) (розділ 3.4 Методичних рекомендацій).
При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.
Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.
Разом з тим у справі, яка переглядається, суди, дійшовши висновку про можливість виділення належної позивачу частки у вигляді окремої жилої кімнати, не перевірили, чи вона ізольована від приміщень інших співвласників, чи має окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складає окремий об'єкт нерухомого майна, та не врахували, що до складу спірного жилого будинку та надвірних споруд входять самовільно переобладнані та самовільно побудовані споруди.
Таким чином, справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 358, 364, 367, 376 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
У справі, що переглядається, суди не з'ясували, чи є технічна можливість виділення позивачу жилої кімнати як окремого об'єкта нерухомого майна, та не врахували, що до складу спірного жилого будинку з надвірними спорудами входять самовільно переобладнані та самовільно збудовані споруди.
Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення,
Ураховуючи наведене та те, що суди встановили факт самочинної перебудови, зокрема, що до складу спірного нерухомого майна входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти, а також що суди належно не перевірили наявність правових підстав, передбачених статтею 364 ЦК України, на виділ у натурі належної ОСОБА_8 частки у спільній частковій власності, та з огляду на те, що від вирішення питання про виділ частки (поділ будинку) залежить вирішення спору щодо земельної ділянки, на якій розташований цей будинок, - справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_9 та ОСОБА_10 задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 25 грудня 2014 року та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2014 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: Одеська міська рада, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, припинення права на частку майна та визначення порядку користування земельною ділянкою скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першоїстатті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
28 січня 2015 року м. Київ
Судові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України у складі:
Головуючого Яреми А.Г.Суддів:Барбари В.П.,Ємця А.А.,Романюка Я.М., Берднік І.С.,Жайворонок Т.Є.,Сеніна Ю.Л.,Григор'євої Л.І.,Колесника П.І.,Сімоненко В.М., Гуля В.С.,Лященко Н.П.,Шицького І.Б., Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_16, ОСОБА_17 до відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», ОСОБА_18, третя особа - публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк», про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу щодо проведення прилюдних торгів та акта про реалізацію з торгів нерухомого майна за заявою ОСОБА_16 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року,
в с т а н о в и л и :
У вересні 2013 року ОСОБА_16 та ОСОБА_17 звернулися до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві), приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» (далі - ПП «СП «Юстиція»), ОСОБА_18, третя особа - публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк» (далі - ПАТ «Креді Агріколь Банк»), про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу щодо проведення прилюдних торгів та акта про реалізацію з торгів нерухомого майна.
Позивачі зазначали, що прилюдні торги були проведені з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки торги було проведено більше ніж через
6 місяців з моменту складання звіту про оцінку реалізованої з торгів квартири, що суперечить положенням ч. 5 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», п.4.3.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень,
п. 3.2 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, ч. 2 ст. 43 Закону України «Про іпотеку». Крім того, оголошення по торги спірної іпотечної квартири не було розміщено в двох місцевих друкованих засобах масової інформації, як цього вимагає ч. 2 ст. 43 Закону України «Про іпотеку», а також потенційні покупці не були забезпеченні інформацією про можливість огляду квартири у відповідності до п. 3. 6 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, ч. 3 ст. 43 Закону України «Про іпотеку». На підставі викладеного позивачі просили суд визнати недійсними прилюдні торги, протокол про проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, акт про реалізацію спірної квартири.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року в позові відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 29 травня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові ОСОБА_16 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог
ОСОБА_16
Визнано недійсними прилюдні торги з реалізації нерухомого майна - трикімнатної квартири, результат яких оформлено протоколом проведення прилюдних торгів від 14 серпня 2013 року ПП «СП «Юстиція» та актом державного виконавця ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві про реалізацію арештованого нерухомого майна від 27 серпня 2013 року.
Визнано недійсним протокол проведення прилюдних торгів з продажу арештованого майна, що належить ОСОБА_16 - квартири, від 14 серпня
2013 року, затверджений заступником директора ПП «СП «Юстиція».
Визнано недійсним акт про реалізацію з прилюдних торгів арештованого нерухомого майна - квартири, від 27 серпня 2013 року, затверджений начальником ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року рішення апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі.
У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_16 просить скасувати ухвалу касаційного суду, рішення апеляційного суду залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини 5 статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявниці ОСОБА_16 та її представника ОСОБА_20 на підтримання заяви, а також пояснення ОСОБА_18 - ОСОБА_21 та представника ПАТ «Креді Агріколь Банк» Шевцової Т.Є. на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом установлено, що 17 грудня 2010 року державним виконавцем ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом, виданим 16 вересня 2010 року Святошинським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_16 та ОСОБА_23 солідарно на користь ПАТ «Індустріально - експортний Банк» заборгованості в розмірі 85 215,74 доларів США, що згідно курсу Національного банку України складає 673 903 грн. 12 коп.
1 листопада 2011 року товариством з обмеженою відповідальністю «Оціночна компанія «Вега» (далі - ТОВ «Оціночна компанія «Вега») в межах процедури виконавчого провадження складено висновок про незалежну оцінку майна, вартості квартири, яка належить ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу від 29 серпня 2006 року. Встановлено ринкову вартість квартири у розмірі 580 144 грн.
ОСОБА_16 на такий висновок з експертної оцінки майна подала заперечення щодо вартості трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, у зв'язку з чим виникла необхідність здійснити рецензування висновку експерта.
26 січня 2012 року заступником начальника державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві на підставі ст.ст. 13, 58 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про призначення експерта для проведення рецензування експертної оцінки майна, проведеної ТОВ «Оціночна компанія «Вега» щодо визначення вартості спірної квартири.
12-15 березня 2012 року проведено рецензування оцінки ринкової вартості квартири, яким підтверджено вартість квартири в розмірі 580 144 грн.
Заявку на реалізацію описаного та арештованого майна подано 27 квітня 2012 року.
14 травня 2012 року між ПП «СП Юстиція» та ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві укладено договір про надання послуг по організації і проведенні прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна.
Прилюдні торги з реалізації спірної квартири були призначені на
13 червня 2012 року, однак вони не відбулись у зв'язку з відсутністю покупців.
Висновок з експертної оцінки майна ОСОБА_16 було оскаржено в судовому порядку. 7 вересня 2012 року рішенням Святошинського районного суду м. Києва, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва
від 7 листопада 2012 року, в позові ОСОБА_16 до ТОВ «Оціночна компанія «Вега», товариства з обмеженою відповідальністю «Українська експертна група», ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, третя особа - ПАТ «Креді Агріколь Банк», про скасування незалежної оцінки нерухомого майна відмовлено.
Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2013 року надано дозвіл на реалізацію квартири ОСОБА_16 яка згідно іпотечного договору від 29 серпня 2006 року передана в іпотеку акціонерному товариству «Індустріально-експортний банк» (правонаступник - ПАТ «Креді Агріколь Банк»).
Актом державного виконавця ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві
від 8 лютого 2013 року було здійснено переоцінку на реалізацію майна - вищезазначеної квартири на 20 % від оціночної вартості та визначено, що вартість майна після переоцінки становить 464 115 грн. 20 коп.
Прилюдні торги з реалізації спірної квартири були призначені на
5 липня 2013 року, однак вони не відбулись у зв'язку з відсутністю покупців.
Актом старшого державного виконавця Святошинського РУЮ у м. Києві від 22 липня 2013 року проведено переоцінку квартири на підставі пункту п'ятого статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» на 45 % від оціночної вартості та визначено, що вартість майна після переоцінки становить 319 079 грн. 20 коп.
Прилюдні торги з реалізації спірної квартири були призначені на 14 серпня 2013 року, що була передана на торги за стартовою ціною 319 079 грн. 20 коп.
ПП «СП «Юстиція» розмістило оголошення від 25 липня 2013 року в Єдиному державному реєстрі виконавчого провадження в системі реалізації конфіскованого та арештованого майна на сайті ДП МЮУ «Інформаційний центр», повідомлення про проведення торгів направлено ОСОБА_16 згідно реєстру на відправлення рекомендованої кореспонденції за 25 липня 2013 року, опубліковано оголошення про проведення прилюдних торгів у двох загальнодержавних друкованих виданнях: газеті «Експрес-Об'ява», газеті «Авізо Плюс».
14 серпня 2013 року ПП «СП «Юстиція» проведено прилюдні торги з реалізації трикімнатної квартири, переможцем яких став ОСОБА_18, який придбав вищезазначену квартиру за 320 000 грн.
27 серпня 2013 року старшим державним виконавцем ВДВС Святошинського РУЮ м. Києва складено акт про реалізацію предмета іпотеки.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що посилання позивача щодо неналежного виконання вимог закону про повідомлення проведення прилюдних торгів є безпідставним, оскільки ПП «СП «Юстиція» виконало вимоги ст. 43 Закону України «Про іпотеку» та розмістило повідомлення про проведення прилюдних торгів у двох друкованих засобах масової інформації державного значення які мають статус видання вищий ніж місцевого. Оцінку реалізованого з торгів майна проведено у відповідності до вимог закону, сплив строку оцінки майна не вплинув на результати торгів, оскільки позивачем не було надано доказів, які б свідчили про те, що ринкова вартість квартири на момент проведення прилюдних торгів була вищою в порівняння з тією вартістю, за якою квартиру продано на прилюдних торгах.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові ОСОБА_16 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову ОСОБА_16, апеляційний суд виходив із того, що права іншого позивача ОСОБА_17 внаслідок проведення оскаржуваних торгів з реалізації квартири жодним чином не порушено. Однак прилюдні торги на порушення вимог частин першої, п'ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» були проведені більше ніж через 6 місяців з моменту підписання звіту про оцінку реалізованого майна, а тому за правилами статей 203, 215 ЦК України такі торги є недійсними.
Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції касаційний суд виходив із того, що торги про реалізацію спірної квартири проведено в рамках процедури виконавчого провадження, дозвіл на реалізацію квартири надано ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2013 року, тобто в даному випадку фактично відбулося примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, а проведення повторної оцінки майна не вплинуло на результати торгів з його реалізації. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». При проведенні виконавчих дій було дотримано вимоги ст. 43 Закону України «Про іпотеку» та проведено оцінку реалізованої з торгів квартири у відповідності до вимог законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, оскільки іпотекодавець та іпотекодержатель не досягли згоди щодо початкової оцінки іпотечного майна. Крім того, рішенням Святошинського районного суду м. Києва, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 7 листопада 2012 року, в позові про скасування незалежної оцінки нерухомого майна відмовлено, тобто спір щодо початкової оцінки іпотечного майна визначено в судовому порядку.
Разом з тим, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2011 року, від 29 травня 2013 року, у постанові Вищого господарського суду України від 14 березня
2012 року, на які як на приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини 5 статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» посилається заявниця, суди касаційної інстанції виходили із того, що оскільки на час проведення оскаржуваних прилюдних торгів, звіт про оцінку майна втратив чинність, то прилюдні торги проведені з порушенням вимог вищезазначеної норми закону і підлягають визнанню недійсними.
Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права.
Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.
Примусова реалізація заставленого майна як стадія виконавчого провадження є сукупністю правовідносин (урегульованих ЦК України,Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами), що в процесі примусового виконання виникають і реалізуються між органами й посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію судових рішень, та особами, які беруть участь у виконавчому провадженні чи залучаються до проведення виконавчих дій відповідно до Закону.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів (закріплених законом матеріально-правових заходів примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника) визначений у статті 16 ЦК України, згідно з пунктом 2 частини другої якої одним із таких способів є визнання правочину недійсним.
Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою - третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу).
При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна тощо) (розділ 3); правил, які регулюють сам порядок проведення торгів (розділ 4); правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів торгів (розділ 6).
Частиною третьою статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.
Частинами другою - четвертою статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено право сторін виконавчого провадження оскаржити результати оцінки майна та порядок їх оскарження до передачі майна на реалізацію.
У разі, коли сторона виконавчого провадження не реалізувала своє право оскарження звіту суб'єкта оціночної діяльності в передбачений законом строк, цей звіт про оцінку майна набуває чинності і є підставою для реалізації майна з прилюдних торгів за початковою ціною, визначеною у звіті (частина п'ята
статті 58, частина третя статті 62 Закону України «Про виконавче провадження»).
Частинами першою та п'ятою статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки нерухомого майна та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.
Отже, оцінка нерухомого майна, на яке звернуто стягнення, здійснюється з метою визначення стартової ціни для здійснення подальшої реалізації арештованого нерухомого майна на прилюдних торгах. Ураховуючи предмет стягнення, яким є нерухоме майно, проведення оцінки здійснює незалежний суб'єкт оціночної діяльності на замовлення державного виконавця, який після складення акта опису та арешту майна, його вилучення, проведення оцінки й отримання звіту про оцінку майна передає його на реалізацію на прилюдних торгах у порядку і на умовах, визначених законодавством.
Оцінка майна є дійсною впродовж шести місяців з моменту її проведення незалежно від строків передання та реалізації майна, на яке звернуто стягнення, на прилюдних торгах. Прилюдні торги повинні бути проведені в двомісячний строк від дня одержання спеціалізованою організацією заявки державного виконавця на їх проведення (пункт 3.3 Тимчасового положення).
Частиною п'ятою статті 62 Закону України «Про виконавче провадження», пунктом 7.1 Тимчасового положення, абзацом третім пункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших визначених Тимчасовим положенням причин прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки.
За правилами проведення прилюдних торгів спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги, за експертною оцінкою та інші відомості. Уповноважені особи спеціалізованої організації складають інформаційні картки на кожний лот із зазначенням стартової ціни. При цьому визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб'єктом оціночної діяльності (пункти 2.6, 3.2, 3.4 Тимчасового положення). Тобто на момент проведення прилюдних торгів, у тому числі повторних торгів, для визначення вартості об'єкта оцінки звіт про оцінку майна повинен бути дійсним.
Таким чином, ураховуючи зазначене, необхідно дійти висновку про те, що повторні прилюдні торги повинні відбутись у межах шестимісячного строку з моменту підписання звіту про оцінку майна. Після збігу цього шестимісячного строку обов'язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Проведення прилюдних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме: частини п'ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження»; пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення.
Встановивши такі обставини суд касаційної інстанції не врахував, що після збігу шестимісячного строку з моменту підписання звіту про оцінку майна обов'язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Окрім того касаційний суд, погодившись із висновком суду першої інстанції, дійшов передчасно висновку про те, що сплив строку оцінки майна не вплинув на результати торгів, оскільки вказані доводи суду не підтверджені належними і допустимими доказами у справі. Безпідставними є і посилання суду касаційної інстанції на те, що рішенням суду першої інстанції було відмовлено в задоволенні позову про скасування незалежної оцінки спірного майна, оскільки відповідно до норми закону звіт про оцінку майна втрачає свою чинність зі спливом шестимісячного строку від дня його підписання.
Таким чином, судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.
Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л и :
Заяву ОСОБА_16 задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року скасувати і направити справу на новий касаційний розгляд.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 вересня 2013 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Григор'євої Л.І., Онопенка В.В.,
Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,
Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
Патрюка М.В.,
Сеніна Ю.Л., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до спеціалізованого державного підприємства «Укрспец”юст», Головного управління юстиції у Миколаївській області, управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Миколаївській області, товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа – ОСОБА_11, про визнання прилюдних торгів, угод із продажу приміщень гуртожитку на прилюдних торгах та протоколів і актів проведення прилюдних торгів недійсними,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2005 року ОСОБА_1., ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до спеціалізованого державного підприємства «Укрспец”юст» (далі – СПД «Укрспец”юст»), Головного управління юстиції у Миколаївській області (далі – Управління юстиції), управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Миколаївській області (далі – Виконавча служба), товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» (далі – ТОВ «Ніконджитбудсервіс»), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа – ОСОБА_11, про визнання прилюдних торгів від 29 жовтня 2004 року, угод із продажу на прилюдних торгах приміщень гуртожитку, що розташований АДРЕСА_1, та протоколів і актів проведення прилюдних торгів недійсними.
В обґрунтування своїх вимог позивачі посилались на те, що організація та порядок проведення торгів здійснені з порушенням чинного законодавства, що призвело до порушення їхніх житлових прав як мешканців гуртожитку на користування житловими кімнатами й приміщеннями загального користування.

Справа переглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 6 червня 2012 року позов задоволено частково: визнано публічні торги з продажу частин приміщень гуртожитку, що розташований АДРЕСА_1, які відбулись 29 жовтня 2004 року, та складені за результатами їх проведення акти проведення прилюдних торгів недійсними; вирішено питання про оплату судових витрат; у частині позовних вимог про визнання недійсними протоколів прилюдних торгів відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 19 лютого 2013 року рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 6 червня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2013 року відмовлено ОСОБА_2, ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за їхнім позовом до СПД «Укрспец”юст», Управління юстиції, Виконавчої служби, ТОВ «Ніконджитбудсервіс», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання прилюдних торгів від 29 жовтня 2004 року, угод з продажу на прилюдних торгах приміщень гуртожитку, що розташований АДРЕСА_1, та протоколів і актів проведення прилюдних торгів недійсними.
12 червня 2013 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2013 року.

У заяві про перегляд ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2013 року й направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Підставою для перегляду судових рішень зазначено неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: гл. 4 ЖК Української РСР, Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606 –XIV (далі – Закон від 21 квітня 1999 року № 606 –XIV), ст. ст. 15, 16, 203, 215 ЦК України, Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна), Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі – Примірне положення про гуртожитки).
На обґрунтування заяви ОСОБА_2 додала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2011 року, від 17 жовтня 2011 року, від 4 листопада 2011 року, від 22 листопада 2011 року та від 11 травня 2012 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права до подібних правовідносин.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2013 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2011 року, від 17 жовтня 2011 року, від 4 листопада 2011 року, від 22 листопада 2011 року та від 11 травня 2012 року, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції при вирішенні позовів інших мешканців гуртожитку, що розташований АДРЕСА_1, до тих самих відповідачів про визнання прилюдних торгів незаконними, визнання угод із продажу приміщень гуртожитку на прилюдних торгах нікчемними, визнання протоколів та актів проведення прилюдних торгів недійсними, погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, що реалізація з прилюдних торгів окремими об’єктами кімнат гуртожитку та приміщень загального користування, зокрема: коридорів, душу, без виділення їх в окремий об’єкт власності здійснено всупереч вимогам закону, у зв’язку із чим підлягають визнанню недійсними як самі прилюдні торги, так і акти проведення прилюдних торгів, оскільки вони є фактично юридичними угодами щодо нерухомого майна, на підставі яких нотаріусом видається правовстановлюючий документ.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 грудня 1972 року гуртожиток, що розташований АДРЕСА_1, прийнято в експлуатацію та передано на баланс Миколаївського заводу конденсаторів, на базі якого згідно з наказом Мінмашпрому України від 24 лютого 1994 року було створено відкрите акціонерне товариство «Ніконд» (далі – ВАТ «Ніконд»).
14 січня 2000 року на добровільних засадах шляхом об’єднання вкладів засновників ВАТ «Ніконд» та фізичних осіб: ОСОБА_12, ОСОБА_13 і ОСОБА_14 - створено ТОВ «Ніконджитбудсервіс», до статутного фонду якого увійшла і будівля гуртожитку, що розташований АДРЕСА_1.
На підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 23 червня 2001 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» 3 липня 2001 року отримало свідоцтво на право колективної власності на вказаний гуртожиток загальною площею 6575, 5 кв.м, яке зареєстроване в Миколаївському бюро технічної інвентаризації 3 липня 2001 року за НОМЕР_1.
24 березня 2003 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_15 придбала S_1 частини нежитлових приміщень, що розташовані на 1 поверсі зазначеного гуртожитку (т. 1 а.с. 14).
Позивачі є мешканцями гуртожитку, які відповідно до ст. 128 ЖК Української РСР та Примірного положення про гуртожитки вселені до гуртожитку. ОСОБА_1 вселено до кімнати № 926 у цьому гуртожитку 29 серпня 1985 року, ОСОБА_2 - до кімнати № 515 у цьому гуртожитку 22 лютого 1988 року (згідно з довідкою ВАТ «Ніконд» від 6 листопада 2006 року).
У подальшому між позивачами та ТОВ «Ніконджитбудсервіс» були укладені договори найму приміщень житлових кімнат гуртожитку: з ОСОБА_1 18 червня 2003 року на кімнати №№ 229, 230; з ОСОБА_2 16 травня 2003 року на кімнати №№ 319, 322.
Під час примусового виконання судових рішень про стягнення боргу з ТОВ «Ніконджитбудсервіс» державним виконавцем описано всю 9-ти поверхову будівлю гуртожитку загальною площею 6575,5 кв. м (акт опису та арешту майна НОМЕР_2 від 2 лютого 2004 року) і накладено арешт для подальшої її реалізації (т. 2 а.с. 47, 48-50). У той самий час державний виконавець направив спеціалізованій організації заявку на продаж із прилюдних торгів арештованого майна та уклав 11 жовтня 2004 року договори про реалізацію майна, в яких на реалізацію виставлена не будівля гуртожитку як об’єкт нерухомості, а окремі приміщення гуртожитку, які в установленому законом порядку не набували статусу об’єктів права власності ( т. 1 а.с. 125).
29 жовтня 2004 року відбулись прилюдні торги з продажу частин приміщень (блоків) гуртожитку.
Згідно з протоколами про проведення торгів та актами про придбання майна з прилюдних торгів покупцями приміщень (блоків) указаного гуртожитку стали: ОСОБА_3 – блок 229 – 230; ОСОБА_6 – блок 221 – 222; ОСОБА_5 – блок 318 – 319; ОСОБА_9 – блоків 218 – 220; ОСОБА_4 – блок 227 – 228; ОСОБА_8 – приміщення коридору; ОСОБА_7 – приміщення коридору й душу; ОСОБА_10 – приміщення коридору.
Згодом рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 квітня 2005 року та двома додатковими рішеннями того самого суду від 18 квітня 2005 року було визначено частки власників гуртожитку, що розташований АДРЕСА_1: ТОВ «Ніконджитбудсервіс» - 9068/10000 частин; ОСОБА_16 – S_2 частини; ОСОБА_10 – S_3 частини, ОСОБА_8 – S_4 частин, ТОВ «Дар”я» - 336/10000 частин, ОСОБА_17 – S_5 частин, приватного підприємства виробничо-комерційної фірми «Дизайн Студія» - 64/10000 частини, ОСОБА_18 – S_6 частини.
Рішеннями Ленінського районного суду м. Миколаєва від 6 червня 2005 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_6 та ОСОБА_9 до Миколаївської філії спеціалізованого державного підприємства «Укрспец”юст» про визнання права власності та визнано право власності на конкретні приміщення гуртожитку, що розташований АДРЕСА_1.
Таким чином, судом установлено, що проведення прилюдних торгів здійснювалось на підставі договорів про надання послуг з проведення прилюдних торгів із реалізації арештованого нерухомого майна боржника, укладених між органом державної виконавчої служби та СПД «Укрспец”юст», що передбачено ч. 1 ст. 61 Закону від 21 квітня 1999 року № 606 –XIV (у редакції, яка була чинною на час проведення прилюдних торгів).
Задовольняючи позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у частині визнання недійсними прилюдних торгів, угод із продажу приміщень гуртожитку, суд першої інстанції виходив із того, що під час проведення прилюдних торгів порушено порядок проведення торгів, оскільки державним виконавцем і СПД «Укрспец”юст» у процесі проведення прилюдних торгів фактично здійснено поділ нерухомого майна - приміщення гуртожитку, що не відповідає чинному законодавству щодо порядку проведення торгів. Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання недійсними протоколів та актів прилюдних торгів, суд вважав, що зазначені документи є лише способом фіксації процедури проведення торгів, які не створюють будь-яких юридичних наслідків, а тому не можуть бути віднесені до правочинів, правомірність яких може бути оспорена в судовому порядку.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, виходив із відсутності порушень прав позивачів і вимог закону щодо порядку проведення прилюдних торгів, які можуть бути підставою для визнання їх недійсними.
Таким чином, в ухвалі від 14 березня 2013 року у справі, про перегляд якої подано заяву, касаційний суд дійшов інших висновків, ніж ті, які покладені в основу в ухвалах касаційного суду, наданих для порівняння.
Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні одних і тих самих норм права: гл. 4 ЖК Української РСР, Закону України від 21 квітня 1999 року № 606 –XIV, ст. ст. 15, 16, 203, 215 ЦК України, Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, Примірного положення про гуртожитки, Верховний Суд України виходить із такого.

Відповідно до ст. ст. 127, 128, 130, 131 ЖК Української РСР порядок надання та користування жилою площею в гуртожитках визначається законодавством України, Примірним положенням про гуртожитки.

Розділом I Загальних положень Примірного положення про гуртожитки визначено, що цільовим призначенням гуртожитків є проживання в них робітників, службовців, а також інших громадян у період роботи або навчання. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
У п. 15 Примірного положення про гуртожитки зазначено, що жила площа в гуртожитках не підлягає обміну, розділу, бронюванню і здачі в найм.
Розділ III цього Положення визначає, що мешканці гуртожитку мають право користування наданою їм жилою площею, а також місцями загального користування та його обладнанням. Під місцями загального користування слід розуміти приміщення, призначені для забезпечення експлуатації гуртожитку та побутового і санітарно-гігієнічного обслуговування його мешканців (душові, пральні, кухні, санвузли, сходові клітки, вестибюлі, перехідні шлюзи, коридори (що знаходяться за межами кімнат у гуртожитках коридорного типу та за межами жилого блоку (секції)), колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення, через які прокладені мережі комунікацій, приміщення теплопунктів, котелень, а також приміщення, які використовуються для розміщення обслуговуючого гуртожиток персоналу, складські приміщення тощо), якими користуються всі мешканці гуртожитку.
Згідно із ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (у редакції, яка була чинною на час включення гуртожитку до статутного фонду ТОВ «Ніконджитбудсервіс») до державного житлового фонду, який підлягав приватизації на користь громадян України, відносився житловий фонд місцевих рад та житловий фонд, який знаходився у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, крім кімнат у гуртожитках.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» дія Закону не поширюється, зокрема, на приватизацію об’єктів державного земельного та житлового фондів, а також об’єктів соціально - культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.
Частиною 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (у редакції, яка була чинною на момент приватизації державного підприємства) установлено, що до об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами. Пунктом 2 Положення про прядок передачі у власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 року № 891 (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), установлено, що передачі в комунальну власність підлягають житлові будинки відомчого житлового фонду, крім гуртожитків. Зміни до п. 2 Положення щодо передачі в комунальну власність відомчого житлового фонду, у тому числі гуртожитків, були внесені постановою Кабінету Міністрів України № 695 лише 26 травня 2004 року.

Наведені вище положення чинного законодавства не відносили гуртожитки до об’єктів державного житлового фонду, які підлягали приватизації громадянами України чи підлягали передачі в комунальну власність відповідних рад і могли бути включені до вартості майна підприємств, які підлягали приватизації, оскільки законодавчої заборони не існувало.

Таким чином, судами встановлено, що будинок АДРЕСА_1 було включено до цілісного майнового комплексу ТОВ «Ніконджитбудсервіс», який на час проведення прилюдних торгів належав йому на праві колективної власності й мав статус гуртожитку.

Перевіряючи доводи заяви щодо порушення прав позивачів та вимог закону в процесі продажу з прилюдних торгів окремих частин будівлі гуртожитку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно із ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.
Як установлено судом, підставою для визнання торгів недійсними відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України позивачами зазначено недодержання державним виконавцем та СПД «Укрспец”юст» під час проведення прилюдних торгів норм Закону від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV і Тимчасового положення щодо визначення об’єкта цих торгів, у результаті яких відбулось відчуження окремих частин гуртожитку як окремих об’єктів нерухомості, у тому числі допоміжних приміщень гуртожитку, які знаходяться в загальному користуванні всіх мешканців гуртожитку, чим порушені їхні права.
Умови та порядок виконання рішень судів і інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку на час вчинення виконавчих дій, визначав Закон від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV та Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158 (далі – Інструкція № 74/5 від 15 грудня 1999 року).
Цим Законом визначено загальні правові основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання та компетенцію, а також визначено учасників виконавчого провадження, закріплено їхні права та обов'язки, у тому числі право стягувачів і боржників та інших учасників виконавчого провадження на оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця та порядок цього оскарження (ст.ст. 1, 2, 5, 7, 10, 11, 111, 85 Закону).
Аналіз положень Закону від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV й Інструкції № 74/5 від 15 грудня 1999 року свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і ст. 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна, як його продаж на прилюдних торгах, і відсилають до інших нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна (ст. 62 Закону від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV та пп. 5.11, 5.12 Інструкції № 74/5 від 15 грудня 1999 року).
Відповідно до положень указаних правових норм державний виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів, а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими державною виконавчою службою укладається відповідний договір (п. 5.11 Інструкції № 74/5 від 15 грудня 1999 року).
Правила ж проведення прилюдних торгів визначені Тимчасовим положенням.
Цим Тимчасовим положенням визначено, що прилюдні торги є спеціальною процедурою продажу майна, за результатами якої власником майна стає покупець, який у ході торгів запропонував за нього найвищу ціну (п. 2.2 Тимчасового положення), та передбачені певні правила проведення цих торгів, а саме: по-перше, правила, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна) (розд. 3); по-друге, правила, які регулюють сам порядок проведення торгів (розд. 4) і, по-третє, ті правила, які стосуються оформлення кінцевих результатів торгів (розд. 6).
Таким чином, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а отже є правочином.
Такий висновок узгоджується й з нормами ст. ст. 650, 655 та ч. 4 ст. 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу процедуру прилюдних торгів, результатом яких є видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів на підставі складеного та затвердженого в установленому порядку акта державного виконавця про проведені торги (розд. 6 Тимчасового положення, пп. 244, 245, 248 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7 липня 1994 року № 152/361, ст. 34 Закону України "Про нотаріат").
Отже, ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені чч. 1-3 та 6 ст. 203 ЦК України (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу).
Разом із тим слід зазначити, що оскільки виходячи зі змісту ч.1 ст. 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням.

Що стосується порушень, допущених державним виконавцем під час здійснення своїх повноважень, передбачених Законом від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV, до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо (ст. ст. 18, 24-27, 32, 33, 55, 57 цього Закону), то такі дії (бездіяльність) державного виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст. 26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, ст. ст. 55, 85 Закону).
Аналізуючи зміст норм права: ст. ст. 177, 179, 181, 182, 186, 188, 190, 191 ЦК України, які визначають поняття речі як об’єкта цивільних прав, нерухомої речі, належність речі до подільної й неподільної залежно від можливості поділу або виділу частки з об’єкта нерухомого майна; ст. 66 Закону від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV щодо підготовки і проведення прилюдних торгів; пп. 2.1, 2.5, 3.7, 3.10 Типового положення, які визначають поняття лота як одиниці майна, що виставляється для продажу на прилюдних торгах (у справі, яка переглядається, – це будівля гуртожитку як одиниця нерухомого майна, загальною площею 6575, 5 кв. м), слід дійти висновку про те, що об’єктом реалізації з прилюдних торгів могло бути нерухоме майно, яке є об’єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об’єкт власності), а не його частина, яка не набула статусу об’єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.
За таких обставин висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об’єму цієї будівлі (окремих кімнат, приміщень загального користування: коридорів, душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об’єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об’єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону.
Відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу, та скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним.
Ураховуючи викладене, заява ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2013 року - скасуванню на підставі п. 1 ст. 355, чч. 1, 2 ст. 3604 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2013 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

закрити