+380 67 430 78 80
+380 50 406 65 36

м. Київ, вул.Січових Стрільців
(Артема), 14, оф. 21а

Показати на мапі

пн - пт: 9.00-18.00
сб - нд: вихідний

 Недійсність правочи́ну — наслідок недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які прямо встановлені правом.
Оскільки правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину), то на закон покладається чітке визначення умов (підстав), процесуального порядку і наслідків недійсності.
Від недійсних слід відрізняти неукладені правочини (коли сторони не дійшли повної згоди для досягнення правочином повної сили).
Питання недійсності правочинів регулюються § 2 глави 16 розділу IV (ст.ст. 215–236) Цивільного кодексу України, іншими положеннями ЦКУ, а також Земельним кодексом України, Господарським кодексом України,Сімейним кодексом України, Законами України «Про захист прав споживачів», «Про оренду землі», «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про іпотеку», «Про страхування», «Про банки і банківську діяльність», «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» та іншими актами законодавства.
Ці питання мають велике практичне значення і добре розроблені в юридичній науці, в судовій практиці.
Види і підстави недійсності правочинів
Розрізняються два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані.
Якщо недійсність правочину прямо встановлена законом, він є нікчемним правочином. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 215 ЦК України).
Приклади нікчемних правочинів:
1. правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки;
2. відмова від права на звернення до суду;
3. відмова від права вийти з повного товариства;
4. у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору;
5. правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, і не схвалений у подальшому її батьками (усиновлювачами) або опікуном;
6. правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (у випадках, коли такий дозвіл необхідний);
7. правочин, який порушує публічний порядок[2:
1. правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;
2. правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
8. довіреність, у якій не вказана дата її вчинення;
9. відмова від скасування довіреності;
10. правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми;
11. правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно;
12. правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання;
13. доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного;
14. у разі недодержання письмової форми договору страхування, кредитного договору, договору банківського вкладу, договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, договору комерційної концесії;
15. заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Цей перелік не є вичерпним.
Законом також встановлюються підстави нікчемності окремих умов (частин) правочинів, які в цілому можуть залишатися дійсними: наприклад, умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною (ч. 3 ст. 10561 ЦК).
З іншого боку, оспорюваним правочином є той, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Приклади оспорюваних правочинів:
• правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;
• правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії);
• правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
• правочин, який вчинено під впливом помилки;
• правочин, який вчинено під впливом обману;
• правочин, який вчинено під впливом насильства;
• правочин, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;
• правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини;
• фіктивний правочин;
• удаваний правочин.
Цей перелік не є вичерпним.
Таким чином, один і той же правочин не може бути одночасно і нікчемним, і оспорюваним.
В науці класифікують підстави недійсності правочинів у наступний спосіб:
1. дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою, що не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);
2. дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);
3. дефекти форми (недотримання форми);
4. дефекти змісту (незаконність і/або аморальність).
Момент і наслідки недійсності правочину
Будь-який недійсний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ст. 236 ЦК).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано. Часто вживають термін «двостороння реституція», який підкреслює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній.
Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Особливі правові наслідки недійсності правочинів можуть бути передбачені для окремих випадків: наприклад, якщо правочин було вчинено під впливом насильства чи обману, сторона, яка застосовувала обман або насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі.
Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).
Визнання правочину недійсним. Застосування наслідків недійсності
Суди розглядають справи за позовами:
а) про визнання оспорюваного правочину недійснимі застосування наслідків його недійсності;
б) про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч. 5 ст. 216 ЦК).
Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).
Не допускається укладення мирових угод у справах щодо визнання нікчемності правочинів.
Так, на приклад, щодо нікчемності правочину (договору) укладеного фізичичною особою з банком після введення тимчасової адміністрації Верховний суд України у постанові від 11.11.2015 року по справі №6-1891цс15 Верховни суд України висловив таку правову поицію:
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів, укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів, виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв, серед яких, зокрема, договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту).
Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.
Цікавим моментом є обставини, за яких особа – боржник, яка уклала договір з банком стає особою – кредитором за іншим співрозміпним зобовязанням перед тим самим банком.
Так, Верховним судом переглядалась справа № №6-43цс15, де у грудні 2013 року ОСОБА_8 звернулась до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року задоволено позов публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» (далі - ПАТ «Банк «Таврика») до неї та стягнено з неї заборгованість за кредитним договором від 18 грудня 2007 року в сумі 62 тис. 545 доларів США 71 цент, що в еквіваленті становило 497 тис.
432 грн 30 коп. Виконання боргових зобов'язань її як позичальника було забезпечено договором іпотеки від 18 грудня 2007 року, за умовами якого в іпотеку була передана належна їй квартира.
Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року, укладеного між нею та ОСОБА_10, остання передала, а вона прийняла право вимоги до ПАТ «Банк «Таврика» за договором про відкриття карткового рахунку від 18 січня 2012 року на суму 520 тис. грн.
Оскільки відповідно до рішення суду від 18 липня 2011 року вона є боржником ПАТ «Банк «Таврика» і згідно з договором про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року - кредитором цього ж банку, то існує поєднання боржника і кредитора зобов'язання в одній особі, тому, посилаючись на статтю 606 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ураховуючи уточнення позовних вимог, ОСОБА_8 просила визнати: припиненим з
12 листопада 2013 року її зобов'язання перед ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього в частині заборгованості за кредитом у розмірі 499 тис. 252 грн 30 коп.; відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на стягнення з неї заборгованості за вказаним кредитним договором і додатковими угодами до нього; припиненими з
12 листопада 2013 року договір іпотеки від 18 грудня 2007 року та додаткову угоду до нього від 10 липня 2008 року, укладені між нею та ПАТ «Банк «Таврика»; відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 18 грудня 2007 року; а також просила зобов'язати відповідну реєстраційну службу вчинити певні дії та ОСОБА_9 повернути їй оригінали документів, що стосуються її правовідносин із зазначеним банком.
Вирішуючи питання про зазначені вимоги суд наголосив, що Згідно з частиною третьою статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін.
За лексичним (етимологічним) значенням слів, викладеним у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, «поєднання, поєднувати» - це збирати разом; складаючи, зливаючи, створювати одне ціле.
Отже, поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі наявне в разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної в законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватись для юридичних осіб - при реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб - при спадковому правонаступництві в разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку з цим і припиняється правовідношення.
Ураховуючи наведене, можна дійти висновку, що стаття 606 ЦК України повинна застосовуватися судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.
Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується.
Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги у справі № 6-29171св13.
Проте у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не врахував, що в даному випадку не відбулось збігу та поєднання боржника і кредитора в одній особі в розумінні статті 606 ЦК України, та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин указаної статті.
Крім того, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав право вимоги до банку, могли припинятись тільки відповідно до статей 601, 602 ЦК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин). Однак, у разі зарахування зустрічних вимог діють обмеження, встановлені Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).
Ще одним спірним моментом з банком є повернення депозитних вкладів.
Часто виникають ситуації у яких після вимоги про повернення банк повертає депозитні кошти не одразу. Звісно, такі правовідносини регулюються цивільним законодавством, тобто сторони вільні на власний розсуд набувати прав і обовязків якщо це не суперечить закону, що означає залежність таких правовідносин від укладених правочині. Однак, з цього приводу Верховний суд України переглядаючи справу № 6-1891цс15 зазначає наступне.
За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або
списанню з рахунку вкладника з інших підстав.
У справі, яка переглядається, встановлено, що умовами договору банківського вкладу від 11 квітня 2008 року передбачено, що банк закриває вкладний рахунок після закінчення строку дії договору та (або) повернення коштів вкладнику. За підпунктом 3.4.4 цього договору сплата процентів і повернення вкладу здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок вкладника у цьому ж банку в день настання дати повернення вкладу. Пунктом 4.2 зазначеного договору встановлено, що проценти на вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, що передує його поверненню вкладникові або списанню з вкладного рахунку вкладника.
Договором не передбачено його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку.
Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором.
Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальні правовідносини, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов'язань за договором після закінчення терміну його дії.
Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (18,6 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розмір ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов'язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.
Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України.
Цікавим питанням є чи можливо залишити у себе випадково нараховані банком кошти на поточний рахунок чи вони мають бути повернені з правової точки зору.
В таких справа Верховний суд України зазначає таке.
У липні 2012 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») звернулось до Броварського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_12, який обґрунтовувало відмовою відповідача в добровільному поверненні коштів, помилково перерахованих на його поточний рахунок як пенсію, кошти на виплату якої від управління Пенсійного фонду України в м. Броварах та Броварському районі Київської області (далі - Управління ПФУ) не надходили.
Згідно зі статтею 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті:
1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;
2) інше майно, якщо це встановлено законом.
Оскільки судами не встановлено факту недобросовісного набуття ОСОБА_12 отриманих коштів у розмірі 123 649 грн 48 коп., які є пенсійною виплатою, призначеною йому Управлінням ПФУ, як не встановлено й наявності рахункової помилки, то відповідно до статті 1215 ЦК України поверненню зазначена сума не підлягає.
Отже, суд касаційної інстанції у справі, рішення в якій переглядається, безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статті 1215 ЦК України та у зв'язку з цим постановив незаконну ухвалу.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 січня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Реал Банк» до ОСОБА_8 про встановлення нікчемності правочину за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Реал Банк» Федорченка Андрія Володимировича про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Реал Банк» (далі - ПАТ «Реал Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_8 про встановлення нікчемності договору банківського вкладу від 3 березня 2014 року, посилаючись на те, що 3 березня 2014 року між Лисичанською філією ПАТ «Реал Банк» в особі директора Лисичанської філії ОСОБА_9 та ОСОБА_8 було укладено договір банківського вкладу фізичних осіб «Реальний прибуток» з можливістю поповнення та виплатою процентів щомісяця.
Рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 10 про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Реал Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію було прийнято 28 лютого 2014 року, а вищезазначений договір було укладено 3 березня 2014 року, тобто вже після призначення уповноваженої особи Фонду та призупинення всіх повноважень органів управління позивача, тому на думку позивача наявні усі підстави для визнання такого правочину нікчемним.
Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 15 квітня 2015 року позов ПАТ «Реал Банк» задоволено. Визнано нікчемним договір банківського вкладу від 3 березня 2014 року, укладений між Лисичанською філією ПАТ «Реал Банк» в особі директора Лисичанської філії та ОСОБА_8
Рішенням апеляційного суду Луганської області від 22 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові ПАТ «Реал Банк» відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Реал Банк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Реал Банк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом встановлено, що 3 березня 2014 року між Лисичанською філією ПАТ «Реал Банк» в особі директора Лисичанської філії ОСОБА_9 та ОСОБА_8 було укладено договір банківського вкладу фізичних осіб «Реальний прибуток» з можливістю поповнення та виплатою процентів щомісяця.
Згідно пункту 2.1 договору ПАТ «Реал Банк» прийняло від вкладника грошові кошти в сумі 163 926 грн. 90 коп. на строк з 3 березня 2014 року до 3 квітня 2014 року та зобов'язалось повернути суми вкладу та виплатити проценти за користування на умовах, передбачених договором.
28 лютого 2014 року постановою правління Національного банку України № 109 ПАТ «Реал Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі якої рішенням № 10 від 28 лютого 2014 року виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладників фізичних осіб «Про виведення з ринку та здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Реал Банк» розпочато процедуру виведення ПАТ «Реал Банк» з ринку та здійснення в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 3 березня 2014 року по 2 червня 2014 року та призначено Кадирова В.В. уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Реал Банк».
У подальшому 21 травня 2014 року правлінням НБУ прийнято постанову № 295 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Реал Банк».
Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 146 від 16 грудня 2014 року з 17 грудня 2014 року призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Реал Банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Федорченка А.В.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договір банківського вкладу фізичних осіб між ПАТ «Реал Банк» в особі директора Лисичанської філії ОСОБА_9 та відповідачкою було укладено 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови правління НБУ № 109 від 28 лютого 2014 року про віднесення ПАТ «Реал Банк» до неплатоспроможних та рішення № 10 від 28 лютого 2014 року виконавчої дирекції ФГВФО про призначення уповноваженої особи Фонду Кадирова В.В., а тому у директора Лисичанської філії ПАТ «Реал Банк» ОСОБА_9 при укладенні договору з відповідачкою були відсутні належні повноваження для укладання даного правочину, а відтак в силу статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» договір від 3 березня 2014 року № 4013/БТ є нікчемним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір між сторонами був укладений та виконаний, підстави для визнання договору банківського вкладу нікчемним відсутні.
Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 10 про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Реал Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію було прийнято 28 лютого 2014 року, а спірний договір було укладено 1 березня 2014 року, тобто вже після призначення уповноваженої особи Фонду та призупинення всіх повноважень органів управління позивача, а тому відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» договір є нікчемним.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів, укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів, виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв, серед яких, зокрема, договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту).
Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.
Як встановлено судами, спірний договір банківського вкладу фізичних осіб було укладено Лисичанською філією ПАТ «Реал Банк» в особі директора філії ОСОБА_9 з ОСОБА_8 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління НБУ № 109 від 28 лютого 2014 року про віднесення ПАТ «Реал Банк» до неплатоспроможних та рішення № 10 від 28 лютого 2014 року виконавчої дирекції ФГВФО про призначення уповноваженої особи Фонду Кадирова В.В.
Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання спірного договору нікчемним в силу положень статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Ураховуючи наведене, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Реал Банк» Федорченка Андрія Володимировича задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Луганської області від 22 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року скасувати, а рішення Лисичанського міського суду від 15 квітня 2015 року залишити в силі.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», Реєстраційної служби Головного управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_9, третя особа - ОСОБА_10, про визнання зобов'язання і кредитного договору з додатковими угодами припиненими та зобов'язання вчинити певні дії за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2013 року ОСОБА_8 звернулась до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року задоволено позов публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» (далі - ПАТ «Банк «Таврика») до неї та стягнено з неї заборгованість за кредитним договором від 18 грудня 2007 року в сумі 62 тис. 545 доларів США 71 цент, що в еквіваленті становило 497 тис.
432 грн 30 коп. Виконання боргових зобов'язань її як позичальника було забезпечено договором іпотеки від 18 грудня 2007 року, за умовами якого в іпотеку була передана належна їй квартира.
Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року, укладеного між нею та ОСОБА_10, остання передала, а вона прийняла право вимоги до ПАТ «Банк «Таврика» за договором про відкриття карткового рахунку від 18 січня 2012 року на суму 520 тис. грн.
Оскільки відповідно до рішення суду від 18 липня 2011 року вона є боржником ПАТ «Банк «Таврика» і згідно з договором про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року - кредитором цього ж банку, то існує поєднання боржника і кредитора зобов'язання в одній особі, тому, посилаючись на статтю 606 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ураховуючи уточнення позовних вимог, ОСОБА_8 просила визнати: припиненим з
12 листопада 2013 року її зобов'язання перед ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього в частині заборгованості за кредитом у розмірі 499 тис. 252 грн 30 коп.; відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на стягнення з неї заборгованості за вказаним кредитним договором і додатковими угодами до нього; припиненими з
12 листопада 2013 року договір іпотеки від 18 грудня 2007 року та додаткову угоду до нього від 10 липня 2008 року, укладені між нею та ПАТ «Банк «Таврика»; відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 18 грудня 2007 року; а також просила зобов'язати відповідну реєстраційну службу вчинити певні дії та ОСОБА_9 повернути їй оригінали документів, що стосуються її правовідносин із зазначеним банком.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від
31 березня 2014 року й ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року, позов задоволено частково: ухвалено визнати припиненим з 12 листопада 2013 року у зв'язку з поєднанням боржника і кредитора в одній особі зобов'язання ОСОБА_8 перед ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього в частині заборгованості за кредитом у розмірі 499 тис. 252 грн 30 коп.; визнати відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на стягнення з позивача заборгованості за кредитним договором від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього; визнати припиненими з 12 листопада 2013 року договір іпотеки від 18 грудня 2007 року та додаткову угоду до нього від 10 липня
2008 року, укладені між ПАТ «Банк «Таврика» та ОСОБА_8; визнати відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 18 грудня 2007 року; в задоволенні решти позову відмовлено.
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 18 квітня 2014 року роз'яснено резолютивну частину зазначеного рішення суду першої інстанції від 12 лютого 2014 року й указано, що це судове рішення потрібно розуміти як таке, яким установлено обов'язки всіх органів, організацій, підприємств, установ, інших юридичних осіб (у тому числі й іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а також відповідних посадових осіб, приватних та державних нотаріусів провести дії, направлені на скасування будь-яких обтяжень та заборон, а саме на виконання зазначеного рішення суду зняти заборону відчуження з квартири АДРЕСА_1 та вилучити запис про іпотеку щодо зазначеної квартири з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які були здійснені у зв'язку з укладенням між ПАТ «Банк «Таврика» і ОСОБА_8 договору іпотеки від 18 грудня 2007 року та додаткового договору від 10 липня 2008 року до нього.
У заяві ПАТ «Банк «Таврика» про перегляд зазначеної ухвали суду касаційної інстанції порушується питання про її скасування та прийняття нового рішення, яке повинне містити висновок про застосування норм права щодо заборони припинення зобов'язання шляхом поєднання боржника і кредитора в одній особі та зарахування зустрічних однорідних вимог у період ліквідації банку з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд»), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 602, 606 ЦК України.
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Банк «Таврика» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року у справі за позовом про стягнення коштів і за зустрічними позовами про визнання припиненими зобов'язань, припинення права власності, зобов'язання вчинити певні дії (справа
№ 6-29171св13) та від 28 січня 2015 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором (справа № 6-43143св14).
Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-29171св13 суд касаційної інстанцій скасував судові рішення про задоволення позовних вимог про визнання припиненими зобов'язань шляхом поєднання боржника та кредитора в одній особі, припинення права власності, зобов'язання здійснити певні дії та передав справу на новий судовий розгляд. При цьому суд виходив із того, що в цьому випадку поєднання кредитора і боржника в одній особі не відбулося, оскільки в юридичних осіб, сторін у справі не було ні реорганізації, ні злиття шляхом приєднання і вони існують як окремі юридичні особи, тобто один із суб'єктів правовідношення не зник, тому стаття 606 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується. Крім того, між юридичними особами, сторонами у справі, існують різні зобов'язання, які повинні виконуватись відповідно до умов договорів, а тому наявність у них обов'язків один перед одним щодо сплати коштів не свідчить про поєднання боржника та кредитора в одній особі.
Постановляючи у справі № 6-43143св14 ухвалу про скасування судового рішення про задоволення позову та передаючи справу на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції встановив, що банк наполягав на тому, що заборгованість була погашена без продажу депозитного золота третім особам, та виходив з того, що апеляційний суд не врахував, що правовідносини за кредитним договором між банком і відповідачем були припинені у зв'язку з повним виконанням договору шляхом поєднання боржника і кредитора в одній особі.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, виходив з того, що у правовідносинах, які виникли між позивачем і ПАТ «Банк «Таврика», у зв'язку з укладеним між ОСОБА_8 та ОСОБА_11 договором про відступлення права вимоги відбулось поєднання боржника та кредитора в особі ОСОБА_8, що відповідно до статті 606 ЦК України є підставою для припинення кредитних зобов'язань позивача та припинення договору іпотеки.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норми матеріального права (статті 606 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу судовому рішенні у справі
№ 6-29171св13.
За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року задоволено позов ПАТ «Банк «Таврика» до ОСОБА_8 і стягнено з останньої заборгованість за кредитним договором від 18 грудня 2007 року в сумі
62 тис. 545 доларів США 71 цент, що еквівалентно 497 тис. 432 грн 30 коп. Виконання боргових зобов'язань позичальника було забезпечено договором іпотеки від 18 грудня 2007 року, за умовами якого в іпотеку банку була передана належна позивачу квартира.
Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_10, остання передала, а позивач прийняла право вимоги до ПАТ «Банк «Таврика» за договором про відкриття карткового рахунку від 18 січня 2012 року на суму 520 тис. грн.
20 березня 2013 року Національний банк України прийняв постанову про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Таврика». Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від
20 березня 2013 року розпочато процедуру ліквідації вказаного банку.
Листом ПАТ «Банк «Таврика» від 11 липня 2013 року ОСОБА_10 було повідомлено, що відповідно до частини п'ятої статті 49 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вимога останньої була включена до реєстру акцептованих вимог кредиторів та підлягає задоволенню відповідно до четвертої черги вимог кредиторів, що відповідає частині першій статті 52 вказаного Закону (а.с. 19).
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Згідно з частиною третьою статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін.
За лексичним (етимологічним) значенням слів, викладеним у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, «поєднання, поєднувати» - це збирати разом; складаючи, зливаючи, створювати одне ціле.
Отже, поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі наявне в разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної в законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватись для юридичних осіб - при реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб - при спадковому правонаступництві в разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку з цим і припиняється правовідношення.
Ураховуючи наведене, можна дійти висновку, що стаття 606 ЦК України повинна застосовуватися судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.
Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується.
Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги у справі № 6-29171св13.
Проте у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не врахував, що в даному випадку не відбулось збігу та поєднання боржника і кредитора в одній особі в розумінні статті 606 ЦК України, та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин указаної статті.
Крім того, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав право вимоги до банку, могли припинятись тільки відповідно до статей 601, 602 ЦК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин). Однак, у разі зарахування зустрічних вимог діють обмеження, встановлені Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).
Отже, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»), - неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.
За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд») вказана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
24 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першоїстатті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 листопада 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, 3 % річних та інфляційних витрат за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в інтересах публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 29 серпня 2014 року,
в с т а н о в и л а :
У квітні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 22 квітня 2008 року між нею і відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від неї 8 млн 313 тис. 270 грн на строк 12 місяців зі ставкою 18,6 % річних за користування вкладом, тобто з кінцевим терміном повернення коштів 22 квітня 2009 року. У квітні 2009 року вона повідомила банк про наміри забрати депозитний вклад і нараховані проценти за користування грошима з настанням строку їх повернення, однак у передбачений договором строк банк кошти не повернув. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 листопада 2009 року постановлено стягнути з відповідача на її користь депозитний вклад та нараховані проценти за користування грошовим вкладом. Однак лише 14 вересня 2011 року банк повернув депозитний вклад та нараховані проценти за період з 23 квітня 2008 року до 10 листопада 2009 року. Оскільки з 11 листопада 2009 року до 13 вересня 2011 року банк фактично користувався депозитом позивачки, остання просила стягнути за вказаний період з банку на її користь проценти за користування депозитним вкладом, 3 % річних та інфляційні нарахування в сумі 5 млн 441 тис. 255 грн 39 коп.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва
від 13 серпня 2014 року, позов задоволено, постановлено стягнути з
ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_6 проценти за користування грошовим вкладом, 3 % річних та інфляційні нарахування в сумі 5 млн 441 тис. 255 грн 39 коп.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «КБ «Надра» на ухвалені в справі судові рішення.
У поданій до Верховного Суду України заяві уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в інтересах ПАТ «Комерційний банк «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду) просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, справу направити на новий касаційний розгляд, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 598, 1058, 1060, 1066, 1067, 1070 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На підтвердження своїх доводів уповноважена особа Фонду наводить постанову Верховного Суду України від 10 червня 2015 року (№ 6-36цс15).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що 22 квітня 2008 року між ОСОБА_6 та ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від ОСОБА_6 грошовий вклад у розмірі 8 млн 313 тис. 270 грн зі ставкою 18,6 % річних за користування вкладом на строк 12 місяців, тобто з кінцевим терміном повернення коштів 22 квітня 2009 року. У квітні 2009 року ОСОБА_6 повідомила банк про наміри забрати депозитний вклад і нараховані проценти за користування грошима з настанням строку їх повернення, однак у передбачений договором строк банк кошти не повернув.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 листопада 2009 року постановлено стягнути з відповідача на користь ОСОБА_6 депозитний вклад та нараховані проценти за користування грошовим вкладом.
14 вересня 2011 року банк повернув ОСОБА_6 депозитний вклад та нараховані проценти за період з 23 квітня 2008 року до 10 листопада 2009 року.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що вклад позивачці в установлений договором строк повернуто не було, тому згідно з положеннями пункту 4.2 договору, статей 625, 1061 ЦК України на її користь підлягають стягненню проценти за користування депозитним вкладом зі ставкою 18,6 % річних, 3% річних та інфляційні витрати, нараховані з 11 листопада 2009 року до дня, що передує фактичному поверненню депозиту вкладникові.
Проте в наданій для порівняння постанові від 10 червня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що відповідно до частини другої статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 1070 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або
списанню з рахунку вкладника з інших підстав.
У справі, яка переглядається, встановлено, що умовами договору банківського вкладу від 11 квітня 2008 року передбачено, що банк закриває вкладний рахунок після закінчення строку дії договору та (або) повернення коштів вкладнику. За підпунктом 3.4.4 цього договору сплата процентів і повернення вкладу здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок вкладника у цьому ж банку в день настання дати повернення вкладу. Пунктом 4.2 зазначеного договору встановлено, що проценти на вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, що передує його поверненню вкладникові або списанню з вкладного рахунку вкладника.
Договором не передбачено його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку.
Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором.
Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальні правовідносини, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов'язань за договором після закінчення терміну його дії.
Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (18,6 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розмір ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов'язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.
Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України.
Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх фактів, необхідних для правильного застосування судом норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в інтересах публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 серпня 2014 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 березня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 квітня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданнісправу за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення процентів за банківським вкладом за період прострочення повернення вкладу за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 3 лютого 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 березня 2008 року між ним та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (далі - АППБ «Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі -
ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від нього 30 тис. дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та кінцевим терміном повернення 13 березня 2009 року. Після закінчення терміну дії договору, 15 травня
2013 року, позивач звернувся до банку із заявою про отримання вкладу з нарахованими процентами, проте банк кошти ОСОБА_6 не повернув. Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 8 січня 2014 року ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь
ОСОБА_6 грошовий вклад у розмірі 30 тис. дол. США та відсотки за користування вкладом у розмірі 7 тис. 500 дол. США, що в сумі еквівалентно 299 тис. 737 грн 50 коп. Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 7 березня 2014 року.
Вважаючи, що банк з моменту отримання вимоги про повернення суми вкладу (18 травня 2013 року) до дня, який передував фактичному поверненню коштів позивачу (6 березня 2014 року) користувався сумою грошового вкладу, ОСОБА_6 просив стягнути з банку на свою користь проценти за користування депозитом за вказаний період.
Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням
від 3 лютого 2015 року позов задовольнив, ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_6 проценти за користування грошовим вкладом за період прострочення повернення банківського вкладу в розмірі
6 тис. дол. США, що на день ухвалення рішення суду за офіційним курсом Національного банку України становило 97 тис. 446 грн.
Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 26 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 липня 2015 року скасувала зазначене рішення апеляційного суду та залишила в силі рішення суду першої інстанції.
У заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали касаційного суду й залишення в силі рішення апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1058, 1061, 1070 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Ні підтвердження зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, 3 % річних та інфляційних витрат (№ 6-1891цс15).
Так, приймаючи постанову від 11 листопада 2015 року у справі
№ 6-1891цс15, Верховний Суд України керувався тим, що договір банківського вкладу не містить розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов'язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте суди, задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов'язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.
Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив з того, що оскільки банк продовжував користуватися грошовим вкладом позивача після закінчення строку дії договору, то відповідно до положень частини першої статті 1060, статті 1061 ЦК України з відповідача підлягають стягненню проценти за користування вкладом за період з дня отримання банком вимоги позивача про видачу вкладу до дня, який передував фактичному поверненню коштів позивачу. При цьому суд дійшов висновку про те, що з банку підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за визначеною у договорі процентною ставкою (25 % річних).
Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 1058, статті 1061, частини другої статті 1070 ЦК України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 березня 2008 року між ОСОБА_6 та АППБ «Аваль» укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від позивача 30 тис. дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та кінцевим терміном повернення - 13 березня 2009 року.
Після закінчення терміну дії договору 15 травня 2013 року позивач звернувся до банку із письмовою заявою про отримання вкладу з нарахованими процентами, яку банк отримав 18 травня 2013 року.
Проте кошти за договором банківського вкладу позивачу повернуті не були.
Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням
від 8 січня 2014 року ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_6 грошовий вклад у розмірі 30 тис. дол. США та відсотки за користування вкладом у розмірі 7 тис. 500 дол. США, що в сумі еквівалентно
299 тис. 737 грн 50 коп.
Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 7 березня 2014 року.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
За положеннями статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Вклад (депозит) - це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність»).
Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.
У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами договору банківського вкладу від 13 березня 2008 року банк закриває вкладний рахунок після закінчення строку дії договору (пункт 5.4 договору). Підпунктом 2.4.1 зазначеного договору встановлено, що початком періоду нарахування відсотків є день зарахування суми грошових коштів на рахунок вкладника
(13 березня 2008 року), закінченням нарахування відсотків є день закінчення строку вкладу (13 березня 2009 року). За бажанням вкладника відсотки можна отримати: готівкою, через касу банку; шляхом перерахування на картковий рахунок вкладника; шляхом перерахування на власний поточний рахунок; шляхом перерахування на власний вкладний рахунок (підпункт 2.4.2 договору).
Договором не передбачено його автоматичної пролонгації та зміни умов в односторонньому порядку. Строк дії договору не продовжується, а сторони після закінчення строку вкладу можуть укласти новий договір (пункт 6.2. договору).
Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором.
Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов'язань за договором після закінчення терміну його дії.
Проте у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, задовольнивши позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (25 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов'язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Разом з тим апеляційний суд, зазначивши про відсутність доказів, які б свідчили про продовження терміну дії договору на тих самих умовах, зокрема щодо розміру процентів за користування грошовим вкладом, не взяв до уваги положення статті 1070 ЦК України та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Саме такі висновки щодо застосування зазначених норм права висловив Верховний Суд України в постанові від 11 листопада 2015 року (№ 6-1891цс15), наданій заявником для порівняння.
Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України.
Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень задовольнити частково.
Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області
від 3 лютого 2015 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області
від 26 березня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першоїстатті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 січня 2014 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І.,Онопенка В.В.,Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., -Лященко Н.П.,Патрюка М.В., за участі: представників публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - Алексенка Віталія Юрійовича, Кириєнка Станіслава Анатолійовича та Корнієнка Миколи Григоровича,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_12, третя особа - управління Пенсійного фонду України в м. Броварах та Броварському районі Київської області, про стягнення помилково перерахованих коштів за заявою ОСОБА_12 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року,
в с т а н о в и л а:
У липні 2012 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») звернулось до Броварського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_12, який обґрунтовувало відмовою відповідача в добровільному поверненні коштів, помилково перерахованих на його поточний рахунок як пенсію, кошти на виплату якої від управління Пенсійного фонду України в м. Броварах та Броварському районі Київської області (далі - Управління ПФУ) не надходили.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада 2012 року в задоволенні позовних вимог ПАТ «Державний ощадний банк України» відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 26 лютого 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Державний ощадний банк України» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_12 на користь позивача помилково перераховані кошти в розмірі 123 649 грн 48 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року відмовлено ОСОБА_12 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У листопаді 2013 року ОСОБА_12 подав до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року з посиланням на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2013 року допущено до провадження Верховного Суду України справу за позовом ПАТ «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_12, третя особа - Управління ПФУ, про стягнення помилково перерахованих коштів для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_12 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, - неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначеної норми матеріального права ОСОБА_12 посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2013 року у справі за позовом ПАТ «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_13, третя особа - Управління ПФУ, про стягнення помилково перерахованих коштів (№ 6-19582 св 13).
Заслухавши суддю-доповідача, представників публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - Алексенка В.Ю., Кириєнка С.А. та Корнієнка М.Г., дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Судами встановлено, що ОСОБА_12 є пенсіонером і перебуває на обліку в Управлінні ПФУ.
Згідно з договором № П-114376, укладеним 11 липня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі - ВАТ «Державний ощадний банк України»), з червня 2011 року - ПАТ «Державний ощадний банк України», і відповідачем, останньому відкрито поточний рахунок для обліку коштів за вкладом та здійснення операцій за ним відповідно до вимог чинного законодавства України.
28 грудня 2007 року між Управлінням ПФУ та ВАТ «Державний ощадний банк України» укладено договір, за умовами якого зарахування й виплата пенсій, грошової допомоги, що фінансуються з Пенсійного фонду України, здійснюється через поточні рахунки пенсіонерів та одержувачів допомоги, відкриті в банку, згідно з Порядком виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року № 1596 «Про заходи щодо виконання статті 3 Указу Президента України від 4 лютого 1998 року № 734».
Пунктом 2.2.4. зазначеного договору встановлюється зобов'язання банку проводити зарахування сум пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки одержувачів коштів не пізніше наступного операційного дня після надходження коштів від Пенсійного фонду України.
2 вересня 2011 року Управлінням ПФУ надано ПАТ «Державний ощадний банк України» список № 9 на зарахування на поточні рахунки 32 осіб пенсій на загальну суму 334 953 грн, у тому числі 123 649 грн 48 коп., нарахованих відповідачу як недоотримана сума призначеної йому пенсії.
23 вересня 2011 року позивач, не перевіривши наявність на балансовому рахунку коштів, призначених для виплати пенсій за списком № 9, без оформлення меморіального ордера здійснив зарахування коштів на поточні рахунки пенсіонерів, у тому числі відповідача.
Відповідно до заяви на видачу готівки та виписки з рахунку ОСОБА_12 24 вересня 2011 року ним було отримано у відділенні банку 123 тис. грн.
Судами також установлено, що ПАТ «Державний ощадний банк України» зверталося до відповідача з повідомленням про помилкові переказ і зарахування на його рахунок коштів, в якому просило протягом трьох календарних днів від дати одержання цього повідомлення повернути отриману суму.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Державний ощадний банк України», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідач набув грошові кошти в сумі 123 649 грн 48 коп. без достатньої правової підстави, вимогу позивача про добровільне повернення вказаних коштів на рахунок банку не виконав, а тому зазначена сума повинна бути стягнута з ОСОБА_12 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України».
У справі № 6-19582 св 13 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Державний ощадний банк України» про стягнення з відповідачки помилково перерахованої на її рахунок суми пенсії, виходив із того, що застосуванню до спірних правовідносин підлягає стаття 1215 ЦК України.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1215 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно зі статтею 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті:
1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;
2) інше майно, якщо це встановлено законом.
Оскільки судами не встановлено факту недобросовісного набуття ОСОБА_12 отриманих коштів у розмірі 123 649 грн 48 коп., які є пенсійною виплатою, призначеною йому Управлінням ПФУ, як не встановлено й наявності рахункової помилки, то відповідно до статті 1215 ЦК України поверненню зазначена сума не підлягає.
Отже, суд касаційної інстанції у справі, рішення в якій переглядається, безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статті 1215 ЦК України та у зв'язку з цим постановив незаконну ухвалу.
Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_12 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першоїстатті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

закрити