+380 67 430 78 80
+380 50 406 65 36

м. Київ, вул.Січових Стрільців
(Артема), 14, оф. 21а

Показати на мапі

пн - пт: 9.00-18.00
сб - нд: вихідний

 Житлові спори.

Житлові спори, надзвичайно поширена категорія справ, що розглядається судами. Така велика кількість житлових справ пояснюється тим, що законодавство в даній категорії правовідносин надто недосконале (застаріле), адже регулюється Житловим Кодексом Української РСР 1983 року, через що суди здебільшого приймають рішення, керуючись Пленумами Верховного суду України і підзаконними нормативно-правовими актами України, що породжує безкінечні суперечки між юристами щодо неоднакового застосування судами тих чи інших норм.

Та не дивлячись на дані обставини, кількість житлових справ не зменшується, адже рідко можна зустріти людину у якої колись не виникало проблем з оформленням, переоформленням, встановленням чи визнанням права власності на житло, права користування житлом, припинення права тощо. З найбільш розповсюджених житлових справ, які розглядаються в судах, можна виділити наступні:

спори про визнання права власності на житло;
спори відносно зміни договору оренди житлового приміщення (розділ особистих рахунків);
спори про усунення перешкод у користуванні майном;
спори щодо розподілу житла;
спори щодо виселення, вселення в житлове приміщення та ін.

Справа № 2-5078/11

Р І Ш Е Н Н Я

"02" березня 2012 р. Бердянський міськрайонний суд Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бердянську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади м. Бердянська в особі Бердянської міської ради, Управління комунальної власності Бердянської міської ради про визнання наймачем квартири, визнання права користування житловим приміщенням, визнання договору оренди комунального майна недійсним, Встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, де вказав, що житловий будинок № 26 по вул. Франко в м. Бердянську з 1967 по 2003 рік належав Відкритому акціонерному товариству «Шляхмаш», в 2003 році вказаний будинок прийнято у комунальну власність територіальної громади м. Бердянська в особі Бердянської міської ради.

Квартира № 14 цього будинку площею 42,77 кв. м. була надана йому для проживання, і з 1980 року він постійно в ній мешкає. За цією адресою він зазначив місце зайняття підприємницькою діяльністю, і в одній з кімнат відкрив ательє з пошиття та ремонту одягу.

У звязку з цією обставиною ВАТ «Шляхмаш»зобовязало його укласти з ним договір оренди на нежитлове приміщення, не дивлячись на те, що квартира не була переведена з жилої в нежилу і використовувалась ним як місце постійного проживання.

Після прийняття будинку у комунальну власність територіальної громади м. Бердянська в 2003 році, управління комунальної власності зобовязало його укласти з ним договір оренди нежилого приміщення, і він вимушений був сплачувати орендну плату згідно укладеного 26. 06. 2003 року договору оренди і змін і доповнень до нього від 22. 02. 2011 року.

На тій підставі, що він використовує квартиру як основне місце проживання, не займається підприємницькою діяльністю, іншого місця проживання не має, просить визнати його наймачем вказаної квартири, визнати за ним право користування жилим приміщенням трикімнатної квартири АДРЕСА_1 і визнати недійсним договір оренди комунального майна від 26. 06. 2003 року із змінами і доповненнями на підставі невідповідності його вимогам закону.

В судовому засіданні представник позивача за довіреністю Шаркова - ОСОБА_2 позовні вимоги підтримала і пояснила, що ОСОБА_1 був вимушений підписати договір оренди з управлінням комунальної власності Бердянської міської ради, оскільки іншим чином визначити місце свого проживання він не міг. В 1980 році йому підприємством ВАТ «Шляхмаш»була надана квартира АДРЕСА_1 для проживання, він вселився, а потім зайнявся підприємницькою діяльністю, одну із кімнат використовував під ательє, тому в 1996 році ВАТ «Шляхмаш»уклало з ним договір оренди нежитлового приміщення, хоча квартира не була переведена в нежилу. В даний час він бажає приватизувати квартиру, але не має такої можливості, оскільки в управлінні комунальної власності вона числиться як нежила.

Представник відповідача територіальної громади м. Бердянська за довіреністю ОСОБА_3 заперечує проти позову на тих підставах, що вказана квартира значиться як нежила, і територіальна громада не має законних підстав при наявності укладеного договору оренди комунального майна оформити право проживання позивача у квартирі як жилому приміщенні.

Представник відповідача - Управління комунальної власності Бердянської міської ради в судове засідання не явився, представник за довіреністю ОСОБА_4 надав заперечення, в яких зазначив, що договір оренди комунального майна з ОСОБА_1 укладено до набрання чинності Цивільного Кодексу України від 16. 01. 2003 року, і необхідно керуватись положеннями цивільного законодавства, яке діяло на момент укладення правочину. Правовідносини, повязані з передачею в оренду майна, що перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів регулюються Законом України «Про оренду Держаного та комунального майна», і в редакції цього закону, яка діяла на момент укладення договору, не передбачено заборони укладення договору оренди майна, предметом якого є нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення), та інше окреме індивідуально визначене майно, що перебуває у комунальній власності.

Вислухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд приходить до висновку про необхідність задоволення позову ОСОБА_1, виходячи з наступного.

З акту приймання 24-х квартирного будинку № 26 по вул. Франко в м. Бердянську за 1967 рік видно, що вказаний будинок був прийнятий приймальною комісією в експлуатацію як житловий.

Як вбачається з копії рішення 12 сесії Бердянської міської ради від 21 жовтня 1999 року № 14, довідки Бердянського комунального підприємства з технічної інвентаризації квартира АДРЕСА_1 зареєстрована як жила в житловому будинку за територіальною громадою м. Бердянська в особі Бердянської міської ради.

Згідно архівної виписки Державного архіву Запорізької області від 06. 02. 2008 року рішення про переведення квартири № 14 житлового будинку № 26 по вул. Франко в м. Бердянську в нежитлову відсутнє.

Сторонами не заперечується, що з 1980 року вказана квартира використовувалась ОСОБА_1.

Проте з невідомих причин вказана квартира як нежитлове приміщення надана позивачу в оренду за договором оренди від 31. 12. 1998 року, укладеного між ВАТ «Шляхмаш»і ОСОБА_1, під ательє.

В подальшому, з незрозумілих підстав, без переведення у встановленому порядку жилого приміщення в нежиле, вказана квартира знаходилась на обліку в Управлінні комунальної власності Бердянської міської ради як нежитлове приміщення, і 26 червня 2003 року між Управлінням комунальної власності та приватним підприємцем ОСОБА_1 укладено договір № 775, за яким квартира передана в оренду останньому як майстерня з пошиття та ремонту одягу.

22. 02. 2011 року між тими ж сторонами укладена додаткова угода до вищевказаного договору, і строк оренди продовжено до 25. 10. 2012 року.

Натомість позивач зазначає, що використовує квартиру для проживання, і лише в одній кімнаті шив та ремонтував одяг, а в даний час взагалі підприємницьку діяльність припинив.

За правилами ст. 6 Житлового Кодексу України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Згідно до ч. 2 ст. 7 ЖК України непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ради народних депутатів.

Частина 1 ст. 8 ЖК України передбачає, що переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається. У виняткових випадках переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі може здійснюватись за рішенням органів, зазначених у частині 2 ст. 7 цього Кодексу.

Судом встановлена відсутність підстав для переведення квартири № 14 в жилому будинку по вул. Франко, 26 в нежилу, тим більше, що порядок такого переведення передбачений ст. 7 ЖК України, в даному випадку додержаний не був, про що свідчить архівна виписка.

Згідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Між тим, квартира АДРЕСА_1 не надавалась ОСОБА_1 для здійснення підприємницької та іншої діяльності, статусу жилої вона не позбулась, отже надавалась позивачу як жиле приміщення.

За нормою ч. 1 ст. 4 цього ж Закону обєктами оренди є, зокрема, нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств.

Виходячи зі смислу цього Закону, укладати договори оренди житлових приміщень, як нежитлових, не можливо.

Аналізуючи вищевикладені обставини, суд вважає, що відповідачем - управлінням комунальної власності Бердянської міської ради при укладенні з ОСОБА_1 договору оренди нежитлового приміщення № 775 від 26. 06. 2003 року з подальшими змінами, яке розташоване в жилій квартирі АДРЕСА_1, були порушені ст. ст. 2 і 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

За таких обставин з урахуванням вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України, яка передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, вищевказаний договір оренди, застосовуючи норму ч. 1 ст. 215 ЦК України, необхідно визнати недійсним.

Враховуючи той факт, що ОСОБА_1 з 1980 року постійно проживає в квартирі № 14 жилого будинку № 26 по вул. Франко в м. Бердянську, суд вважає за можливе визнати його наймачем вказаної квартири і визнати за ним право користування жилим приміщенням.

Керуючись ст. ст. 6-8 ЖК України, ст. 2, 4 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», ст. ст. 10, 60, 212-215 ЦПК України, суд

Вирішив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Визнати ОСОБА_1 наймачем квартири № 14 житлового будинку № 26 по вул. Франко в м. Бердянську Запорізької області.

Визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням трьохкімнатної квартири № 14 житлового будинку № 26 по вул. Франко в м. Бердянську Запорізької області.

Визнати недійсним договір оренди комунального майна № 775 від 26 червня 2003 року зі змінами та доповненнями від 22 лютого 2011 року, укладений між Управлінням комунальної власності Бердянської міської ради і фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 на оренду нежитлового приміщення, яке розташоване по вул. Франко, 26 в м. Бердянську Запорізької області.

Рішення може бути оскаржене в апеляційний суд Запорізької області протягом десяти днів з дня його проголошення через Бердянський міськрайонний суд.

Справа № 750/10400/15-ц
01 грудня 2015 року Деснянський районний суд міста Чернігова
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернігівської міської ради про зобовязання вчинити певні дії, встановив:

позивач звернулася до суду з позовом до відповідача та просить зобовязати Чернігівську міську раду, як Орендодавця, виконати вимоги частини 3 статті 7 Закону України «Про оренду землі» та припинити дію договору оренди земельної ділянки № 2870 від 29.12.2012 р., починаючи з 9 лютого 2015 року. Свої вимоги обґрунтовує тим, що 27 січня 2015р. згідно нотаріально завіреного договору купівлі-продажу позивач продала нежитлове приміщення магазину, розташоване у м. Чернігові по вул. Мстиславській, 33, що належало їй на праві приватної власності. 9 лютого 2015 року вона звернулась до Чернігівської міської ради із заявою про припинення дії договору оренди земельної ділянки № 2870 від 29.12.2012р. в звязку з продажем обєкта нерухомості, який на ній розміщений, у відповідності до п.п. 3 п. 30 договору, яким передбачено, що підставою розірвання договору є добровільна відмова Орендаря від оренди земельної ділянки або припинення діяльності Орендаря, але отримала відмову, що суперечить ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оренду землі», у звязку з чим вимушена звернутись до суду з даним позовом.

В судове засідання сторони не зявились, надали до суду заяви з проханням розглянути справу в їх відсутність, позивач позов підтримує, відповідач просить відмовити в його задоволенні, посилаючись на його безпідставність.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

В судовому засіданні встановлено, що 29 грудня 2012 року між позивачем та Чернігівською міською радою в особі начальника управління земельних ресурсів міської ради ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки №2870 (далі - Договір).

Згідно п. 1 Договору орендодавець надає, а орендар приймає в довгострокове платне користування земельну ділянку (кадастровий №7410100000:02:050:9217) в місті Чернігові по вул. Мстиславській, 33 для експлуатації магазину.

Згідно п. 6 Договору його укладено терміном до 31.10.2019 року.

Відповідно до пп. 3 п. 30 Договору підставою розірвання договору є добровільна відмова Орендаря від оренди земельної ділянки або припинення діяльності орендаря.

27.01.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, відповідно до якого ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_3 придбав нежитлове приміщення приміщення магазину загальною площею 58, 4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Чернігів, вул. Мстиславська, 33. Договір посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_4, зареєстровано в реєстрі за № 164.

09 лютого 2015 року позивач звернулась до Чернігівської міської ради із заявою про припинення договору оренди земельної ділянки від 29.12.2012 року у звязку з продажем обєкта нерухомості на підставі пп. 3 п. 30 Договору, але на даний час дія Договору не припинена.

Згідно ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оренду землі» до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Таким чином, договір оренди, що укладений між сторонами, підлягає припиненню на підставі ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оренду землі».

Згідно ч. 2 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобовязання сторін припиняються.

Згідно ч. З ст. 653 ЦК України у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Враховуючи те, що позивач ставить вимоги про зобовязання відповідача виконати вимоги Закону та припинити дію договору, а не про припинення договору оренди та беручи до уваги, що припинення зобовязання позивача прямо встановлено умовами договору та положенням Закону України «Про оренду землі», суд вважає за можливе зобовязати Чернігівську міську раду, як Орендодавця, виконати вимоги цього Закону та припинити дію договору оренди земельної ділянки, починаючи з моменту звернення позивача, а саме з 09 лютого 2015 року.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 209, 212-215, 292, 294-296 ЦПК України, суд, вирішив:

Позов задовольнити.

Зобовязати Чернігівську міську раду, як Орендодавця, виконати вимоги ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оренду землі» та припинити дію договору оренди земельної ділянки № 2870 від 29.12.2012 року, починаючи з 09 лютого 2015 року.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Чернігівської області протягом десяти днів, в порядку, визначеному ст.ст. 294-296 ЦПК України.

Справа № 23/147д/09-10/284/09

За позовом Приватного підприємства “Віка –М” (69035, м. Запоріжжя, вул.40 років Радянської України, буд.60-а) До 1- Управління житлового господарства Запорізької міської ради (69037, м. Запоріжжя, пр. Леніна, буд.214) 2 –Комунального підприємства “Виробниче ремонтно –експлуатаційне житлове об'єднання №13” (69032, м. Запоріжжя,
пр. Металургів, буд.11)

про визнання договору оренди не житлового приміщення від 28.04.2001 №712 та укладених додаткових угод до нього дійсними

Суддя Алейникова Т.Г.

За участю представників:

Від позивача: Лихолат О.П. –(дов. від 10.06.09)

Від першого відповідача: Юнаш Б.П. –дов. № 15-01/23 від 16.01.2009 р.

Від другого відповідача: Юнаш Б.П. –дов. № 60 від 16.01.2009 р.

У судовому засіданні оголошено резолютивну частину рішення.

Розглядається справа за позовом Приватного підприємства «Віка-М», м. Запоріжжя до Управління житлового господарства Запорізької міської ради м. Запоріжжя та комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об’єднання № 13»м. Запоріжжя, про визнання договору оренди дійсним.

Позивач просить визнати договір оренди не житлового приміщення № 712 від 28.04.2001 року, дійсним, відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України).

Представник відповідачів позов визнав, просить позовні вимоги позивача задовольнити. При цьому, просять судові витрати віднести на позивача.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідачів, суддя вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав:

Між позивачем та регіональним відділенням Фонду Держмайна України по Запорізькій області був укладений договір оренди не житлового приміщення від 28.04.2001 року на не житлове приміщення 120,7 м2, яке розташоване в підвалі будинку № 60а по вул. 40 років Радянської України.

Відповідно до ст. 209 ЦК України правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Згідно з частиною 2 статті 793 ЦК України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір оренди не житлового приміщення № 712 від 28.04.2001 року не був нотаріально посвідчений, тому що на період укладення договору, нотаріальне посвідчення договору оренди не передбачалось законодавчо і ні одна із сторін не вимагала нотаріального посвідчення договору оренди.

1 серпня 2005 року додатковою угодою було змінено орендодавця приміщення з РВ ФДМУ по Запорізькій області на Управління житлового господарства на підставі Рішення виконкому Запорізької міської ради № 180/1 від 26.05.05 року «Про прийняття до комунальної власності м. Запоріжжя об’єктів державного житлового фонду та не житлового фонду від підприємства-банкрута ВАТ «Запоріжжитлоцивільбуд»»та акта приймання-передачі договорів оренди від РВ ФДМУ по Запорізькій області від 01.08.2005 року та п. 2.2 договору оренди не житлового приміщення № 712 від 28.04.01 року.

В подальшому до договору вносились зміни додатковими угодами від 6 липня 2007 року –про зміну орендної ставки, 9 червня 2008 року про продовження строку договору на три роки до 28.04.2010 року, 22.12.2008 року –про зміну розміру орендного приміщення з 120,87 кв. м. на 118 м2, 20 січня 2009 року про зміну строку сплати оренди. Додаткові угоди до договору укладались в період коли вже діяла норма закону про нотаріальне посвідчення договору, а саме ст. 793 ЦК України.

Вказаний договір оренди не житлового приміщення № 712 в частині істотних умов відповідає нормам глави 58 Цивільного кодексу України, ст. 284 Господарського кодексу України та ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»відповідає типовому договору, тим більше, що проект договору надавався Орендодавцем.

Договір та додаткові угоди до нього були укладені в письмовій формі, скріплені підписами уповноважених осіб сторін договору та завірені печатками сторін.

28 квітня 2001 року сторона по договору оренди РВ ФДМУ за актом прийому-передачі передало вказане приміщення орендарю (Позивачу).

Орендар в свою чергу прийняв в користування визначене договором майно. Своєчасно сплачує орендну плату та інші передбачені платежі, добросовісно виконує інші умови договору.

23.04.2009 року, при зверненні позивача в Управління у справах приватизації Запорізької міської ради з заявою про затвердження проведених поліпшень орендованого майна, йому було відмовлено в затвердженні проведених поліпшень листом № 1211/01-12 з тих підстав, що договір оренди не посвідчений нотаріально, а отже подана заява не може бути прийнята до розгляду, що позбавляє права орендаря на приватизацію приміщення.

08.05.09 року позивач звернувся з листом до Управління житлового господарства Запорізької міської ради про нотаріальне посвідчення договору оренди та додаткових угод до нього.

Листом № 899 від 13.05.2009 року Управління житлового господарства в особі КП «ВРЕЖО № 13»відмовило позивачу, мотивуючи тим, що «кошторисом управління не передбачено видатків на нотаріальне посвідчення договорів оренди не житлових приміщень»та в зв’язку з конкурсними засадами укладення та продовження договорів оренди.

При укладенні договору оренди та додаткових угод до нього, ні Орендодавець ні Балансоутримувач не повідомили орендаря про обов’язковість нотаріального посвідчення договору, яка передбачена ст. 793 для договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди укладених більш як на 3 роки. Не обумовлений цей обов’язок і рішенням міськвиконкому № 226/14 від 26.05.08 року, про продовження строку договору, який є власником будинку, в якому розташоване орендне приміщення.

Частиною другою статті 220 Цивільного кодексу України визначено, що якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ст.49 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 82, 84 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

1. Визнати дійсними:

- договір оренди нежитлового приміщення № 712 від 28.04.2001 року укладений між РВ ФДМУ по Запорізькій області та приватним підприємством «Віка-М»;

- додаткову угоду до договору оренди № 712 укладену 1 серпня 2005 року між Управлінням житлового господарства та приватним підприємством «Віка-М»про зміну «Орендодавця»з РВ ФДМУ на Управління житлового господарства;

- додаткову угоду до договору оренди № 712 між Управлінняи житлового господарства, КП «ВРЕЖО № 13»і приватним підприємством «Віка-М»укладену 6 липня 2007 року про зміну орендної ставки;

- додаткову угоду до договору оренди № 712 між Управлінням житлового господарства, КП «ВРЕЖО № 13»та приватним підприємством «Віка-М»укладену 09 червня 2008 року про продовження строку договору на 3 роки до 28.04.2010 року;

- додаткову угоду до договору оренди № 712 між Управлінням житлового господарства, КП «ВРЕЖО № 13»та приватним підприємством «Віка-М»укладену 22 грудня 2008 року про зміну орендної плати;

- додаткову угоду до договору оренди № 712 укладену між Управлінням житлового господарства, КП «ВРЕЖО № 13»та приватним підприємством «Віка-М», укладену 20 січня 2009 року про зміну строку внесення орендних платежів;

Справа № 2/546/360/12 р.

5 березня 2012 року. Совєтський районний суд м.Макіївки Донецької області
розглянувши у відкритому судовому засіданні в с.Ханженково м.Макіївки цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до МАКІЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ
про визнання права власності на нерухоме майно

В С Т А Н О В И В :

Позивачі просять визнати за ними право власності на житло за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 39,5 кв м, у тому числі житлова 29,6 кв м. Вказану квартиру вони приватизували 28 листопада 1997 року, але втратили оригінал свідоцтва про право власності на житло, проте їх право власності на спірну квартиру доведено іншими документами.

Відповідач був повідомлений про час розгляду справи.

У судовому засіданні встановлено.

Зі штампу в домовій книзі на спірне житло убачається, що власниками спірної квартири на підставі свідоцтва про право власності від 28 листопада 1997 року є ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3

Суду надані копії документів на підставі яких здійснювалася приватизація спірної квартири: заява № 225 VI від 24 листопада 1997 року позивачів про бажання приватизувати житло, копія свідоцтва про право власності на житло за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 39,5 кв м.

З довідки КП «БТІ м.МАКІЇВКИ»убачається, що в Реєстрі прав власності на нерухоме мано є реєстраційний запис: «підстави власності свідоцтво про право власності /546ІІІ/28.11.1997 /Ханжонковське УЖКГ/», «форма власності: спільна сумісна».

Ст.392 ЦК України передбачає, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Позивачі у позові вказалти, що вони загубили оригінал свідоцтва про право власності на спірне житло, проте наведене дає підстави вважати, що позивачі є законними власниками спірного житла за адресою за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 39,5 кв м, у тому числя житлова 29,6 кв м.

На підставі ст.392 ЦК України, ст,213, 215 ЦПК України суд

В И Р І Ш И В :

Визнати за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 право власності на житло за адресою за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 39,5 кв м, у тому числя житлова 29,6 кв м.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Донецької області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду у 10 денний строк з дня його проголошення.

Справа №2-187/2007 року

02 квітня 2007 року Малиновський районний суд м. Одеси у складі: головуючого судді - Погорєлової С.О. при секретарі - Холод О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2,ОСОБА_3, ОСОБА_4 до КП «Міське агентство з приватизації житла» про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1., ОСОБА_2., ОСОБА_3., ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Малиновської районної адміністрації Одеської міської Ради про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним та визнання за ними права власності в рівних частинах на АДРЕСА_1. В обґрунтування своїх вимог посилались на те, що 15.12.1997 року Бюро приватизації житла АО «Стальметиз» ім.Дзержинського видало свідоцтво про право власності на житло за №596, яким за ОСОБА_1, ОСОБА_2., ОСОБА_3., ОСОБА_4 було визнано право власності на АДРЕСА_1. Фактично в їх власності знаходиться АДРЕСА_1, тобто, при видачі свідоцтва, в частині зазначення найменування вулиці була зроблена помилка. У зв'язку з тим, що орган, який видав свідоцтво про право власності на житло на даний час ліквідований, внести відповідні зміни у свідоцтво про право власності на житло в позасудовому порядку вони не мають змоги, у зв'язку з чим змушені звернутися до суду з цим позовом, просять позов задовольнити .

Суд, в порядку ст. 33 ЦПК України, виконує заміну неналежного відповідача -Малиновську районну адміністрацію Одеської міської ради на належного - КП «Міське агентство з приватизації житла».

Представник КП «Міське агентство з приватизації житла» у судовому засіданні позов ОСОБА_1 ОСОБА_2., ОСОБА_3., ОСОБА_4 визнала в повному обсязі та пояснила, що Бюро приватизації житла АО «Стальметиз» їм. Дзержинського ліквідований, правонаступників немає. Рішення покладала на розсуд суду.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, дослідивши представлені докази, суд вважає, що позов ОСОБА_1ОСОБА_2., ОСОБА_3., ОСОБА_4 підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 15 грудня 1997 року Бюро приватизації житла ОА «Стальметиз» ім. Дзержинського було видане свідоцтво про право власності на житло за №596.

Вказаним свідоцтвом було посвідчено право власності ОСОБА_1ОСОБА_2., ОСОБА_3., ОСОБА_4 на АДРЕСА_1.

Фактично у володінні позивачів знаходиться АДРЕСА_1, тобто в свідоцтві про право власності на житло в частині зазначення найменування вулиці зроблена помилка, і замість правильного найменування - провулок Ген. Вишневського, зазначено неправильне - вул. Ген.

Вишневського. Вказані обставини підтвердженні громадянськими паспортами позивачів, де є відмітка про їх реєстрацію за адресою: АДРЕСА_1.

Бюро приватизації житла АО «Стальметиз» ім. Дзержинського на момент розгляду справи ліквідований, правонаступник відсутній.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У зв'язку з тим, що свідоцтво про право власності на житло за №596, видане Бюро приватизації житла АО «Стальметиз» ім. Дзержинського від 15.12.1997 року, містить невірні відомості в частині зазначення найменування вулиці, що не породжує право власності на АДРЕСА_1, де фактично мешкають позивачі і власниками якої вони являються, суд приходить до висновку про необхідність визнати вказане свідоцтво частково недійсним та визнати в рівних частинах права власності на АДРЕСА_1 за позивачами.

Керуючись ст. ст. 10,11,209,212,214-215,218 ЦПК України, ст. 392 ЦК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1, ОСОБА_2,ОСОБА_3, ОСОБА_4 до КП «Міське агентство з приватизації житла» про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним та визнання права власності - задовольнити.

Визнати свідоцтво про право власності на житло за №596, видане Бюро приватизації житла АО «Стальметиз» ім. Дзержинського від 15.12.1997 року в частині зазначення найменування вулиці - недійсним.

Визнати право власності на АДРЕСА_1 в рівних частинах за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через суд першої інстанції, шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і подання після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, або в порядку ч.4 ст.295 ЦПК України.

закрити