+380 67 430 78 80
+380 50 406 65 36

м. Київ, вул.Січових Стрільців
(Артема), 14, оф. 21а

Показати на мапі

пн - пт: 9.00-18.00
сб - нд: вихідний

 Громадняни мають право на житло. Це право забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.

Жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає:

жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд);

жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд);

жилі будинки, що належать житловобудівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів);

жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд);

квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).
До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.
Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Забезпечення постійним житлом громадян, які відповідно до законодавства мають право на його отримання, може здійснюватися шляхом будівництва або придбання доступного житла за рахунок надання державної підтримки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до статт 58 Житлового кодексу Української РСР (чинного на сьогодншній день) на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Форма ордера встановлюється Радою Міністрів Української РСР.
Видача ордерів на жилі приміщення у військових містечках провадиться в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР.
Щодо скасуваня ордеру в тому числі Верховним судом України неодноразово розглядались справи.
Прикладами можуть бути постанова від 22 жовтня 2014 року у спроаві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 16 квітня 2014 року. По даній справі колегія встановила, що у травні 2012 року ОСОБА_7 звернулась до суду з позовом до Київської міської ради, Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району м. Києва» про визнання права користування житловим приміщенням та зобов'язання укласти договір найму.
Зазначала, що з 1975 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_13, який 13 вересня 1994 року на підставі ордера, виданого на нього та їхню дочку ОСОБА_14, отримав квартиру АДРЕСА_1. Зареєстровані в цій квартирі були її чоловік і дочка. Проте вони всією сім'єю у складі трьох осіб переїхали до спірної квартири й постійно в ній проживали.
25 січня 2008 року її чоловік помер.
Вона з дочкою продовжували постійно мешкати в спірній квартирі, несли витрати на її утримання та обслуговування, при цьому через проблеми зі здоров'ям питання її реєстрації в квартирі не вирішувалось.
У вересні 2011 року вона вирішила оформити реєстрацію за місцем фактичного проживання, проте не встигла, тому що ІНФОРМАЦІЯ_1 її дочка - ОСОБА_14, трагічно загинула. Зареєструватися в спірній квартирі позивачка не має можливості, оскільки всі члени її родини, які були зареєстровані в квартирі, померли.
Вважає, що на підставі ст. 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) вона набула право на користування спірною житловою площею й після смерті чоловіка та дочки має право на укладання відповідного договору найму спірного житлового приміщення.
У лютому 2013 року позивачка доповнила свої позовні вимоги й просила визнати недійсними та скасувати розпорядження Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації від 24 вересня 2012 року №473 і виданий на його підставі 24 вересня 2012 року ордер №017375 про надання ОСОБА_8 та членам його сім'ї спірної квартири, зняття їх із реєстраційного обліку та виселення, посилаючись на те, що ордер відповідачам усупереч ст. 58 ЖК України видано на зайняту квартиру.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилено, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року ОСОБА_7 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про задоволення її позову з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України), - неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ст. ст. 58, 59, 64 та 65 ЖК України.
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_7 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року та від 18 червня 2014 року.
ОСОБА_7 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представників Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації Червонописької Л.А. та комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району м. Києва» Савченко Г.М., перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Проте зміст ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року та від 18 червня 2014 року, на які посилається заявниця, обґрунтовуючи підстави подання заяви про перегляд судового рішення, їх порівняння із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суди під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстави позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.
Відмовляючи в позові ОСОБА_7, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ОСОБА_7 у встановленому порядку до спірної квартири не вселялась, у ній не проживала, а отже, не набула права користування спірною квартирою. Вона зберігала за собою постійне місце проживання в приватизованій квартирі АДРЕСА_2, де й була зареєстрована до 3 вересня 2011 року.
Оскільки визнання ордера недійсним з мотивів, що він виданий на зайняте приміщення, може мати місце, коли останнє зайнято правомірно, а доказів правомірності зайняття спірної квартири ОСОБА_7 не надала, їй відмовлено в задоволенні позову і в частині вимог про визнання недійсним ордера про надання ОСОБА_8 та її сім'ї спірної квартири.
10 червня 2015 року судова палата у цивільних справахВерховного Суду України у справі про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року встановила:
У вересні 2013 року ОСОБА_8 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому просила усунути перешкоди у здійсненні нею права користування кімнатою 89, яка знаходиться в гуртожитку на АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_9 та вирішити питання судових витрат.
Свої вимоги ОСОБА_8 обґрунтовувала тим, що вона має ордер на зайняття спірної кімнати, однак ОСОБА_9, не маючи жодних правових підстав для проживання в кімнаті, вселився самовільно, хоча ордера на неї не має, а тому його слід виселити з кімнати. Створені їй перешкоди в користуванні кімнатою слід усунути шляхом виселення відповідача із зазначеної кімнати.
У листопаді 2013 року ОСОБА_9 звернувся із зустрічним позовом, у якому просив визнати недійсними ордер № 143, виданий 5 липня 2013 року державним видавництвом «Преса України» Державного управління справами (далі - ДВ «Преса України» ДУС) ОСОБА_8, та спільне рішення адміністрації і профспілкового комітету ДВ «Преса України» від 3 липня 2013 pоку в частині видачі ордера ОСОБА_8 на спірну кімнату з тих підстав, що з 2004 року він проживає у зазначеній кімнаті за домовленістю керівництва ДУС та ДВ «Преса України».
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 26 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 квітня 2014 року, позов ОСОБА_8 задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_9 відмовлено.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_9 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні основного позову відмовити, зустрічний позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 58 та 59 Житлового кодексу Української РСР та пункту 10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 3 червня 1986 року № 208.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.
Відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що проживання особи без законних підстав у житловому приміщенні не свідчить про те, що житлове приміщення зайняте.
Разом з тим в ухвалі від 6 лютого 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що відповідно до вимог статті 58 Житлового кодексу Української РСРорден на вселення в приміщення може бути видано тільки в тому випадку, якщо жиле приміщення є вільним не тільки юридично, а й фактично.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей частини другої статті 58 та 59 Житлового кодексу Української РСР та пункту 10 Примірного положення про гуртожитки.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
У справі яка переглядається, суд установив, що гуртожиток на АДРЕСА_1 перебуває на праві повного господарського відання та балансі ДВ «Преса України».
Спільним рішенням адміністрації та профспілкового комітету ДВ «Преса України» від 5 липня 2013 року ОСОБА_8 як працівниці ДВ «Преса України» 23 липня 2013 року видано ордер на вселення у житлове приміщення кімнати 89 гуртожитку на АДРЕСА_1.
Установлено, що у спірній кімнаті проживає ОСОБА_9, якому як працівнику Державної організації «Автобаза Державного управління справами» спірна кімната надавалась адміністрацією ДВ «Преса України» на письмові прохання керівництва Державного управління справами.
Відповідно до вимог статті 128 Житлового кодексу Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету...
Стаття 129 Житлового кодексу Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.
Пунктом 10 Примірного положення про гуртожитки передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу.
Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення у жиле приміщення.
Статтями 58, 59 Житлового кодексу Української РСР визначені підстави і порядок видачі ордера та визнання ордера на жиле приміщення недійсним, зокрема, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.
Отже, ордер на жиле приміщення з огляду на його видачу на зайняте жиле приміщення може бути визнаним недійним лише у випадку, якщо особа, яка фактично проживає у приміщенні зайняла його на законних підставах.
Встановивши, що законним правом на проживання у спірній кімнаті гуртожитку наділена лише первісна позивачка ОСОБА_8, а ОСОБА_9 вселився до спірної кімнати та проживає в ній у спосіб, який не передбачено законом, суди правильно застосували норми житлового законодавства, вірно задовольнили первісний позов та відмовили у задоволенні зустрічного.
За таких обставин необхідно дійти висновку, що норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно, що відповідно до статті 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в її задоволенні.

закрити